— Хтозна, може, ми чогось не помітили, — зауважив Олекса.

— Тут часом трапляються надзвичайно хитрющі екземпляри, — підморгнув Мурат.

Був уже пізній вечір, коли родина Вербицьких повернулася до готелю. Батьки заходилися вкладати Котьку спати, проте він саме не на жарт розгулявся, бо проспав усю другу половину дня.

Батьки просто з ніг валилися від втоми, тому радо пристали на пропозицію Михася посидіти з братом, доки малий засне.

Щойно вони поснули, хлопець одразу почав шукати насіння драконячого дерева. Спочатку понишпорив під подушкою у візочку, але там нічого не було. Хлопчик ретельно обшукав увесь візочок, витрусив кожну пелюшку, проте нічого не знайшов.

Невже рідкісне насіння загубилося? Михась був у відчаї.

Тим часом Котька радісно цвірінькав у ліжечку. Підступний зуб нарешті з’явився на світ і перестав його мучити. Малий був у пречудовому гуморі і, щоб випробувати свого нового зубчика, щось завзято гриз.

Страшна думка раптом промайнула в Михасевій голові, і він поспіхом нахилився над ліжечком. Так і є! Синя кісточка була затиснута в пухкенькій ручці, і Котька завзято її гриз!

— Віддай негайно! — попросив хлопчик, — Це не для малих дітей! Ти можеш вдавитися! А може, воно взагалі отруйне?!

Однак братик міцно затис кісточку в міцному кулачку і зовсім не бажав її віддавати. Михасеві довелося силою розігнути цупкі пальчики й забрати небезпечну річ.

Проте малий не збирався так легко розлучитися з новою іграшкою і його ображене «дяй-дяй-дяй!» раптом переросло у жахливий вереск. Батьки миттю попрокидалися й почали перелякано питати, що трапилось? Минуло з півгодини, доки вони нарешті заспокоїли й заколисали Котьку, а Михасеві повідомили, що від нього самі неприємності, що на нього не можна покластися і що більше нікуди вони його з собою не візьмуть.

Клац! — тато вимкнув світло. Юний ботанік натяг край ковдри на голову й тихенько прошепотів:

— Я тебе посаджу у найгарніший горщик. Ти виростеш, і тоді вони зрозуміють…

Вночі Михасеві наснилося драконяче дерево, рясно обвішане стиглими блакитними грушами. Воно росло посеред його кімнати — від підлоги аж до самої стелі.

Зранку родина Вербицьких дісталася до Сімферопольського аеропорту й вилетіла додому в Київ.

Лише в літаку Михась нарешті добре роздивився насінину. Вона була трохи подряпана з одного боку новим Котьчиним зубом, але не надто.

Вдома хлопець спочатку ретельно оглянув свої зелені насадження і переконався, що дідусь доглядав їх добре. Потім узяв найбільший горщик із землею і дбайливо посадив туди синє зернятко драконячого дерева.

Михась терпляче чекав цілий тиждень, але нічого не відбувалося. Поверхня ґрунту в горщику лишалася рівною і на ній не з’являлося жодних ознак проростання. Ботанік почав здогадуватись, що Котьчин зуб таки пошкодив рідкісне насіння, тому знову і знову сердився на малого братика.

«Хіба це брат? Це лихо якесь, а не брат», — буркотів він, споглядаючи непевні кроки малого.

Хлопець зовсім не тішився, що за минулий тиждень Котька нарешті навчився твердо триматися на ніжках і з гучним тупотінням самостійно пересувався по квартирі. Тепер уникати малюка стало набагато важче, адже Костик дуже любив свого старшого брата і повсякчас намагався виказати свої щирі почуття палкими обіймами. Та оскільки він був ще маленький, то обіймав переважно за ногу. Ходити з Котькою на нозі було дуже незручно, але будь-яка Михасева спроба відірвати малі рученята від своєї ноги закінчувалася гучним ревінням.

Взагалі-то Котька був дуже веселою, допитливою і наполегливою дитиною. Він раз у раз намагався пробратися до Михасевої кімнати, бо, як виявилося, теж захоплювався рослинами і готовий був постійно з ними брататися. Проте його відвідини завдавали такої шкоди Михасевому домашньому саду, що старшому братикові довелося власноруч прикрутити до одвірка гачок і надійно зачиняти двері до своєї кімнати.

Якось уранці, поливаючи свої рослини, Михась ретельно дослідив горщик, де мала проклюнутися насінина драконячого дерева, і остаточно переконався в своїй поразці, бо минув уже майже місяць з того часу, як він уткнув її в ґрунт, проте й досі нічого не проросло.

«Чому ж вона не проростає? Чого їй бракує? Земля найкраща, поливаю щодня. Чого їй ще треба?» — міркував засмучений Ботанік.

Хлопець так перейнявся своєю невдачею, що забув зачинити двері на гачок і, звісно ж, до кімнати одразу завітав Котька. У рученятах малий стискав кухлик з томатним соком, його сяюче личко прикрашали пишні томатні вуса, а по паркету за ним тяглася брунатна доріжка томатних ляпок.

Михась насупився: «Треба його негайно звідси забрати, поки не наробив якоїсь шкоди».

Він акуратно полив останню рослинку і задивився, як по зеленому листю струменять прозорі краплини. Котька, який теж захоплено спостерігав за поливанням, вирішив наслідувати старшого брата. Він потупцяв до найближчого горщика і вилив туди свій томатний сік.

О жах! Це був вазон з насіниною драконячого дерева!

Звісно ж, розлючений старший брат одразу, без церемоній, виніс Котьку зі своєї кімнати. І знову все закінчилося плачем, адже малий зовсім не розумів, за що така немилість. Батьки насилу вгамували Котьку й обурено назвали Михася «черствим егоїстом».

Ображений хлопець вернувся до своєї кімнати в кепському настрої. Проте чомусь найбільше він сердився на кісточку драконячого дерева, яка не виправдала його сподівань.

«Треба її викопати і посадити туди…» — хлопець кинув погляд на безталанний вазон і раптом побачив, що з землі виткнувся маленький міцний паросток.

«Невже його треба поливати соком, а не водою?!» — вражено подумав Михась.

І справді, після другого кухля соку паросток підріс просто на очах і тепер був завбільшки з Котьчин пальчик. Михась крізь лупу уважно оглянув новий паросток і переконався, що такої дивної рослини він ще не бачив: яскраво-синьої, вкритої дрібненькою блискучою лускою.

Насправді, як ви вже, мабуть, здогадалися, Михась зовсім не був черствим егоїстом, тому із вдячності за геніальну підказку подарував Котьці свою стару книжку про Вінні Пуха. Хлопцеві було трохи прикро дивитися, як ще не надто вправні дитячі ручки смикають сторінки його улюбленої книжки. Проте Котя був у захваті і тут-таки навчився вимовляти «пу-у-к!», тицяючи мокрим пальчиком у картинку з плюшевим ведмедиком.

Отже, в родині Вербицьких запанував лад. Михась міг тепер нарешті спокійно, без перешкод вирощувати своє драконяче дерево.

За два тижні синій паросток виріс сантиметрів на двадцять. Він значно потовщав і став доволі опецькуватим як на рослину — завтовшки приблизно з ніжку стола. З одного боку на ньому з’явилася світла пляма, вкрита рудим ластовинням. Михась спочатку гадав, що рослині бракує світла, і повернув її плямою до вікна. Та на ранок виявилось, що пляма знову повернулася в бік кімнати. Згодом маленьке драконяче дерево випустило три пари товстих міцненьких листочків. А тоді з того боку, що був повернутий до світла, почали відростати ще два листки, але чомусь набагато більші за розміром, ніж попередні.

Дивно, але паросток нічим не нагадував те драконяче дерево, яке Михась бачив у Нікітському ботанічному саду. Хлопець сподівався, що коли листя побільшає, то в маленького дерева нарешті з’явиться крона. Однак нові листочки чомусь більше не виростали, а на самому вершечку паростка випнулися дві великі бруньки.

Треба сказати, що після повернення з Криму з Михасем почали відбуватися незбагненні речі.

Спершу досить дивні відкриття хлопець зробив у школі. Він раптом помітив, що на карнизах і шторах класних кімнат мешкає безліч неприємних маленьких створінь. Вони були схожі на лисих кицьок породи «сфінкс», тільки завбільшки з маленьку мишку. Ті істоти мали довгі закручені хвости, а їхні сірі шкурки були вкриті літерами та цифрами. Михась назвав їх «похибки».