— От маячня! Отямся, Хомо! — усміхнувся Михась. — Щоб таким чином заробляти гроші, треба вміти класно грати хоч на якомусь музичному інструменті. Ти вмієш?

— Я співаю, — гордовито витяг свою лускату шию Хома. — Я легко переспіваю будь-який підсилювач. Не віриш? От послухай.

Хлопець ледве встиг затулити драконові рота.

— Ти здурів — тато відпочиває після роботи.

— А як же репетиція? — обурився дракон. — Я маю удосконалити свій природний дар, перш ніж вийти на публіку.

— Зрозумій нарешті, ми не маємо з чим вийти на публіку — інструмента немає.

— А це хіба не інструмент? — зненацька пролунав згори рипучий голос.

Брати Вербицькі озирнулися — на книжковій полиці стояв Домінус Верба і вказував на доволі дивну річ, що лежала поміж книжками.

Це була справжня вуркóта.

Михась здобув її того літа, коли під час канікул відвідав у карпатському селі бабусю. Бабусин сусід на прізвисько Шпак, жвавий балакучий дідок, виготовляв усілякі незвичні музичні інструменти.

Дід був старий-старезний і постійно балакав про політику, про старе життя «ще за Польщі», з нього дощем сипалися примовки, жарти та анекдоти. А тим часом руки старого, ніби окремо від свого господаря, щось вирізали, гнули, примотували. І зрештою з тих порепаних зморшкуватих пальців виходило щось дивне, ніколи не бачене. Дід сам давав назви своїм химерним творінням і одразу, не жалкуючи, дарував їх своїм співбесідникам.

Так Михась здобув невеличку колекцію неймовірних музичних інструментів. Проте звуки, які з них лунали, були дуже дивні.

«Клацка» клацала, ніби кінські підкови по бруківці, «бульбока» булькотіла, як гірська річка, «дудука» не дуділа, а саме дудукала, як одуд, «дзенька» дзеленчала, як овеча отара з дзвіночками на шиях. Та найдивніші були ті інструменти, що мали по кілька голосів водночас.

От, наприклад, ця вуркóта починалася як сопілка, а далі на ній з’являлося потовщення, схоже на половинку великої груші з отвором посередині, над яким були натягнуті струни, наче в кобзи. Якщо одночасно дмухати в отвір на кінці сопілки і перебирати пальцями струни кобзи, виходила досить кумедна нявчально-мурчальна музика.

— Пане Вербо, невже й ви гадаєте, що цим можна заробляти гроші? — упалим голосом спитав Михась.

— Авжеж. Усе ж краще, ніж грабувати холодильник власної родини, — ущипливо буркнув домовик.

Спайк знищив ліверну ковбасу набагато швидше, ніж сподівався Михась, і стало зрозуміло, що вже сьогодні по обіді їм доведеться випробувати себе в ролі вуличних музик.

Кого-кого, а Хому це зовсім не засмучувало. Навпаки — він увесь ранок завзято ґлянсував свою синю спину маминою батистовою блузкою, аж доки луска засяяла.

— Даремно стараєшся — ти ж все одно будеш прикидатися собакою? — дошкульно зауважив хлопець.

— Прикидатимусь, але це не завадить мені усвідомлювати, що я — найгарніший фруктовий дракон столиці! — Хома гордовито покрутив хвостом перед люстрою, так, щоб світло відбивалося від луски, і по стелі побігли блакитні лелітки.

О третій вони були майже готові вирушити до підземного переходу. Та коли вже одяглися і стояли на порозі, мама раптом викотила у передпокій візочок із тепло вдягненим для прогулянки Котькою.

— Михасю, мусиш мені допомогти, — втомлено сказала мама. — Погуляй з братом, бо в мене ціла купа термінової роботи.

Хлопець збентежився і рішуче замотав головою.

— Мам, розумієш, сьогодні…

— Згоджуйся швидше! — смикнув його за рукав Хома. — Це ж просто дарунок долі! Жодна бабуся не зможе байдужо проминути такого пуцика-бубуцика! Такого пончика-бомбончика! Зворушені жінки закидають нас грошима по самі коліна!

— Май совість, Михайле! — суворо промовила мама. — Ти вже дорослий хлопець і мав би розуміти, що на мені не тільки вся хата, а ще й робота.

— Та добре, добре, ма, не хвилюйся, — погодився Михась. (Ох, якби ж то знаття, до чого це призведе, він ніколи не погодився б!)

— Ми візьмемо для малого клацку і дзеньку, — хутко метнувся до книжкової шафи Хома.

Незабаром брати Вербицькі у повному складі вирушили з під’їзду. Першим шпацирував синій грушевий дракон, гордовито піднявши вгору блискучого носа, другим у візочку їхав Котька, завзято гризучи шматок бублика. А замикав ходу похмурий Михась. Його мучили погані передчуття, але відмовитися від цієї авантюри було ніяк — він однаково не зміг би миритися з голодним виттям Спайка.

Звісно, вони не пішли до найближчого переходу, бо ще бракувало, щоб їх за «концертуванням» заскочили сусіди, або ще гірше — однокласники.

Приблизно за півгодини пішого ходу на одній з центральних вулиць брати Вербицькі дісталися великого переходу, що більше нагадував підземний універмаг. Михась деякий час катав візочка підземними галереями, вдаючи, ніби шукає зручне місце, а насправді просто відтягував час ганьби.

Зрештою все вирішив дракон, стрибнувши в проміжок між кав’ярнею та газетним кіоском. Тут дійсно було непогано — жодних протягів, які могли б зашкодити здоров’ю малюка.

Цілу дорогу Михась сперечався з Хомою, з’ясовуючи, хто з них співатиме, а хто гратиме на вуркóті, але, опинившись на місці, хлопець відчув, що ні за які скарби не зможе змусити себе видушити бодай півкуплета. Він мовчки взяв вуркóту і тицьнув у липкі рученята Котьки клацку.

Хома начепив на кінець хвоста дзеньку, виставив величенького маминого полумиска, ретельно прокашлявся і вони ушкварили.

Певно, ця підземна крамниця бачила всяке, але такого — ніколи: з вуркóти потужно линула нявчально-мурчальна музика; Котька, який дуже любив музику, несамовито трусив клацкою і вона шалено клацала, наче зуби голодного вовка, дзенька на драконовому хвості пронизливо дзеленчала, але все перекривав жахливий голос чудовиська. Хома перевершив сам себе: він витанцьовував і горлав так, що на скляних вітринах сусідніх крамниць хиталися товари.

Це була та сама, одна-єдина пісня, яку грушевий дракон умів співати просто неперевершено. Щоправда, він трохи змінив слова:

Виступ братів Вербицьких явно мав успіх. Гучна луна розкотилася підземними переходами і навкруги одразу почав збиратися натовп. Усі хотіли дізнатися, звідки лине таке жахливе ревище.

— Такі маленькі і без мами! — жахнулася невеличка бабуся з кошиком і поклала в полумисок велике рум’яне яблуко.

— А вдягнені вони досить пристойно, — зауважила дама в малиновому капелюшку.

— І візочок зовсім новенький, — підтримала її подруга.

— Що за неподобство! Хто це так жахливо горлає? — заздрісно обурювався власник сусідньої крамниці, бо всі його можливі покупці приєдналися до гурту біля співочих братів.

— Що цей хлопець зробив собаці?! Чому сердешний песик так жахливо виє? — дратувалася гладка пані в норковій шубі. — Куди дивляться захисники тварин?!

— Та ні, він не виє, він співає. От прислухайтесь, чуєте? Мелодія! — промовила дівчина з футляром. — Це, мабуть, якийсь особливий музичний пес!

— А може, цей кундель — скажений?! — боязко зойкнув охайний дідок з газетою «Бульвар» у руці.

— Міліцію треба викликати! — запропонував літній дядько в золотих окулярах. — Хай цих порушників спокою заберуть до дітоприймальника!

Михась ладен був провалитися крізь землю. Він відчував, як у нього палають вуха. Щомиті хлопець чекав, що їх заарештують, але, замруживши очі, відчайдушно вуркóтав на вуркóті, сподіваючись, що в цьому натовпі не трапиться когось знайомого.