— До мене! До мене! До мене! — гучно заспівала нявчально-мурчальна музика, заглушуючи підступний шепіт зимного вітру.

І враз галаслива зграя мандрівних драконів вихопилася з-за найближчого пагорба.

Навігатор оглянув своїх підопічних: Котька міцно спав у лапах Великого Греця, а от Спайкові дрімати не давали. Хтось із драконів постійно намагався розважати пораненого хижака, щоб не дати йому поринути в останній смертельний сон.

— Де це ви поділися? — спитав Михась. — Невже так важко весь час триматися за нами з Лихоманкою?

— Та тут у нас сталася прикрість, — похмуро пояснив Хома. — Розумієш, ми надто низько спустилися і опинились у вузький ущелині. Протяг там просто скажений, аж свистить. Ми й не стямились, як вітер зірвав зі Спайка пов’язку, а замінити її нема чим, сам знаєш…

Михась з тривогою придивлявся до вмираючого морока — тіло Спайка стало ще прозоріше, і тепер крізь нього можна вже було навіть розрізнити силуети гір.

«Він гине, остаточно перетворюється на тінь. Треба якнайшвидше дістатися заповідника, а ми тут безглуздо блукаємо сюди-туди. І де ж та Карабі-Яйла? Якби ж у мене була карта! — з прикрістю думав хлопець. — У нас більше немає часу на пошуки».

І тут Михасеві сяйнула думка:

«От, якби можна стрімко промчати над усією грядою Кримських гір. Але, мабуть, часу не вистачить, бо до світання лишалися лічені хвилини».

— Грецю, — спитав хлопець, — а ми можемо рухатися швидше?

— Звісно.

— Ти не зрозумів. Чи може зграя хвилин за двадцять промайнути всі Кримські гори — від Севастополя до Керчі?

— Авжеж, може! Ми, дракони, все можемо, але ось ти… Не знаю, чи ти витримаєш таку швидкість? — відказав велетень.

— Витримаю, — Навігатор підійняв руку: — Увага! Далі ми будемо рухатись на граничній швидкості. Тримайтеся за нами з Лихоманкою! Не відставати! Готові? ДРАКО-О-ОНИ, ВПЕРЕ-Е-ЕД!!!

Михась мчав попереду на спині Лихоманки. Разом з ними мчав Хома, який міцно вчепився у хвіст золотої дракониці, бо відсутність третини хвоста не давала змоги грушевому дракону самостійно розвинути належну швидкість.

За ними, мовчки стиснувши зуби, гнала зграя — гнала на межі своїх можливостей, і шерхіт численних крил нагадував шум буревію. Проте надія на щасливе завершення цієї шаленої гонитви танула з кожною хвилиною. Бліда смуга на сході набрала ясно-малинового кольору, і було зрозуміло, що вже ось-ось має визирнути денне світило.

Товариство мандрівних драконів зі свистом промчало над печерними містечками Ескі-Кермену, над круглими куполами Кримської обсерваторії,[40] над гострими, ніби олівці, мінаретами палацу кримського хана.[41]

Михась пригнувся до Лихоманчиної шиї і віддався шаленому руху. Обличчя нестерпно обпікали пориви холодного вітру, легені різало крижане повітря, але йому все одно здавалося, що вони летять надто повільно. Час від часу хлопець кидав стривожені погляди на Спайка, але тепер йому доводилося напружувати очі, щоб роздивитись ту бляклу тінь, що колись була грізним чорним мороком. Навігатор постійно боявся, що наступний його погляд вже не знайде на спині Хай-Тобі-Греця ніяких слідів Олелькового дракона.

Гори тяглися й тяглися внизу нескінченним зубчастим гребенем. Праворуч зяяло наповнене туманом провалля. Часом у розривах між клаптями хмар з’являлося срібне ряботіння далекої морської поверхні. Раз у раз перед зграєю зненацька здіймалися вершини, які доводилося огинати.

Надія танула з кожною хвилиною. Аж тут попереду в гірському хребті відкрився просвіт, і хлопець раптом побачив: далеко за двома скелястими гребенями на тлі малинового передсвітанкового неба раз у раз запалюються спалахи.

— Гляньте! Гляньте! Отам, ліворуч! — гукнув Михась.

— Це вогонь драконів! Це вони, вогнедихи! — зрадів Гарбузяний Пих.

Дракони зробили відчайдушний ривок, і хлопець відчув, що непритомніє, бо виття вітру в вухах перетворилося на нестерпно-тонкий свист, пейзаж перетворився на нечіткі горизонтальні смуги, а перед очима затанцював розсип дрібних різнобарвних зірок.

Та ось зграя пригальмувала — попереду розгорнулася величезна кам’яниста яйла.

Навігатор віддихався і знову відчув тривогу — чи чекають тут на них? Він квапливо видобув з кишені вуркóту. Цього разу з чару пролунав звук, схожий на спів мисливського рога. Його відлуння відбилося від довколишніх гір і повернулося ще гучнішою луною.

— Дивіться! Праворуч! Там посадкова смуга! — крикнули лимонні близнючки.

І справді: попереду, серед темного простору плоскогір’я раптом засвітився коридор з вогнів, що дуже нагадував злітно-посадкову смугу летовища.

Карабі-Яйла[42] — найбільше плато з усіх, що їм довелося бачити, було геть засипане камінням. Мандрівникам раптом здалося, що вони линуть над розбурханим, але давно застиглим кам’яним морем. На одному місці каміння було ретельно прибране, а на скелястому ґрунті вирізнялися зображення чотирьох метеликів[43], викладені з уламків скель. Саме там і блимали посадкові вогні.

Зграя знизилась, і невдовзі стало видно, що посадкову смугу позначають дракони, які вишикувались коридором у два ряди і дружно видихали полум’я.

«Нас помітили!» — здогадався Михась.

З невеличкого будиночка з антеною на даху вискочило двоє людей і побігли їм назустріч, несамовито вимахуючи руками. Хлопець упізнав знайомих аспірантів з Інституту Експериментальних Досліджень Фольклорної Флори і Фауни — Олексу і Мурата.

Стрункий лад зграї раптом порушився. Дракони змішалися, намагаючись обігнати одне одного. Кожний крилатий ящур бажав приземлитися першим, і через те посадка могла стати справжньою катастрофою, але Михась вчасно зметикував, що треба робити.

— Увага! — гукнув він. — Сідаємо за чергою! Шикуйтеся в ряд!

— А можна, я перший? — чемно попросив Гарбузяний Пих. Рубінові очі флама сяяли від захвату.

— Добре. Перший сідає Пих, тоді ми з Лихоманкою і Хомою, потім Грець зі Спайком та Котею, а завершують наше приземлення лимонні сестрички. Ну, ви вже самі вирішуйте, яка сідає перша, а яка — друга.

Дракони вишикувалися за наказом Навігатора.

І ось нарешті збулася мрія червоного флама — він урочисто знизився, намагаючись наслідувати сріблястий аеробус, легко торкнувся лапами скелястого ґрунту і повагом побіг між двома рядами почесної варти вогнедихів.

Слідом за ним приземлялися всі інші. Щоправда, урочистість моменту трохи зіпсували лимонні сестри, які мало не побилися, сперечаючись, котра з них має сісти першою. Близнючки до останньої миті відпихали одна одну і таки схибили, так і не втрапивши на рівну смугу. Обидві ляпнулися збоку на каміння і трохи позбивали собі лапи.

— Де він, ваш поранений морок? — гукнув Олекса, навіть не привітавшись.

— Чи ще живий? — підбіг схвильований Мурат.

Вони хутко зняли пораненого зі спини Греця й поклали його на камінне зображення метелика. Спайк утратив майже всю вагу і тепер важив не більше, ніж жменька снігу.

У Михася стислося серце: де й подівся той грізний лискучо-чорний хижак, під чиїми важкими кроками здригалася земля. Тепер перед ним лежав тьмяний, ледь помітний, попелястий померк. Ще трохи, і він остаточно стане лише мороком і назавжди загубиться серед тіней Кам’яного моря. Він ще жив, але очі в хижака були заплющені, а дихання слабшало з кожним подихом.

«Запізнилися, — з тугою зрозумів хлопець. — Все було марно — Спайк умирає! Там, у майстерні Амура Ґаланта, Олельків дракон урятував наші життя. А от ми не впорались, не змогли його порятувати.»

— Погані справи, — важко зітхнув Олекса, хитаючи головою. — Навіть не знаю, чи можна тут хоч чимось зарадити?

Зненацька тінь Спайка розплющила очі, відшукала поглядом Михася і майже нечутно прошелестіла: