— Та головне — назавжди припинилося злочинне нищення вогнедихів! — несподівано додала дівчинка, яка під час цієї розмови стояла поруч і пильно дивилася на Михася.

— Моя онука захоплюється твоїми героїчними вчинками. Гадаю, вона залюбки допоможе тобі повернути молодшому брату його справжній вигляд. Якщо ти вже відпочив, то варто зайнятися Костиком. Разом з Альфою[45] ви впораєтесь. Коли чар-вуркóта і чар-торбан діють разом — це велика сила.

Михась обернувся до дівчинки і… здивувався. Йому здавалося, що після шаленої мандрівки з драконами він нічому більше не дивуватиметься, але. По-перше, вона була гарна, а по-друге. він взагалі не міг збагнути, яка вона насправді!

Дивлячись на будь-яку свою однокласницю, Михась завжди бачив: ця — білява, ця — чорнява, ця — русява, а ота — руда. Дівчинка, яка тепер стояла перед ним, змінювалася щомиті. Ось зараз її довжелезне волосся було чорне-чорне, а за хвильку вже палало рудим вогнем. Те саме відбувалося й з очима: на хлопця дивилися то сині, то карі, то смарагдово-зелені очі.

Райдужні хвилі прокочувалися і її сукнею — вона теж постійно змінювала колір. Один тільки інструмент, названий майстром Шпаком «чар-торбаном», не мінявся.

— Мою онуку звуть Альфа Бетельгейзе. Трохи незвично, так? Справа в тому, що вона постійно змінюється, але ти швидко звикнеш, — зауважив старий.

«Може, колись і звикну, але не швидко», — подумав Михась, бо йому аж в голові паморочилось від цих постійних перетворень.

— Краще не дивися, — запропонувала Альфа. — Я не ображуся. Розумієш, я народилася під мінливою зіркою Бетельгейзе[46], і можу сама обирати, якою мені бути. Але й досі не можу визначитись. Мене всі сварять за цю мінливість — і батьки, і вчителі, але я весь час хочу чогось іншого, нового.

Котьку Альфа з Михасем відшукали в гурті місцевої дітлашні. Малі драконенята бавилися в «летючки». Малюки ще поганенько трималися в повітрі, тож перемагав той, хто примудрявся пурхнути вище за інших.

Помітивши старшого брата, Котька відчайдушно затріпотів крильцями і примудрився злинути вгору аж на півтора метри, і переміг. Однак це не сподобалось попередньому переможцю, і завзятий маленький флам намірився кусьнути Котьку за хвоста, проте схибив і кусьнув когось іншого. Вкушений з пронизливим вереском накинувся на маленьку яблучну драконку, що сиділа поряд. За мить уся юрба малих драконів перетворилася на клубок лап, хвостів та гребенів.

Поки дві дорослі дракониці намагалися їх вгамувати, Михасеві пощастило висмикнути брата з бійки.

— Ой, який гарнесенький! — захоплено вигукнула Альфа. — Ти точно вирішив знову перетворити його на людину? З нього може вирости дракон неймовірної краси!

— Боюся, наша мама не зможе оцінити його драконячу вроду, — зітхнув Навігатор.

— А-а, тоді зрозуміло. Ну, що ж, тоді я почну, а ти підхоплюй.

Чар-торбан задзвенів і забряжчав у руках Альфи, яка при цьому ще й пританцьовувала в такт. Михасева вуркóта заспівала в унісон. Мелодія цього разу була весела, і Котька, доп’явши, що грають для нього, затанцював, вимахуючи блакитним хвостиком і хляпаючи крильми.

Ніхто з них навіть не встиг помітити, коли крила і хвіст десь поділися, і поряд з ними застрибало мале хлоп’я.

Навігатор опустив вуркóту, і малюк, за своєю звичкою, вхопився за ногу старшого брата, соромливо поглядаючи на Альфу.

Михась похапцем скинув куртку і загорнув у неї Котьку, бо той після перетворення стояв зовсім голий. Малий міг застудитися, адже на Карабі-Яйлі повівав крижаний зимовий вітерець.

«І як я не подумав про його одяг?!» — з прикрістю картав себе Михась.

Альфа враз відірвала чималий клаптик свого мінливого вбрання і склала його вдвоє. У її руках застрекотала якась крихітна машинка — і за кілька хвилин комбінезон був готовий.

— Ну як, мале драконеня, тобі тепло? — спитала вона, зав’язуючи поворозки капюшона під підборіддям малого.

Котька відповів широкою усмішкою.

Тепер найменший з братів Вербицьких блискотів і мінився різними кольорами, як і його рятівниця. До того ж це вбрання не пропускало холоду.

— А як же ти? — спитав Михась, з тривогою приглядаючись до вбрання дівчинки, адже на її сукні мала бути велика дірка.

Проте Альфа лише засміялася і покрутилася на місці. Її сукня широко роздулася й стала нагадувати дзвін, проте на ній не було жодних пошкоджень.

— Ходімо, покажу, що тут у нас є цікавого, — запропонувала онука Майстра Драконів, ховаючи в кишеню свою дивовижну машинку.

До них приєдналися Михасеві підопічні, і далі вони мандрували заповідником усі разом.

Майже на кожному кроці Карабі-Яйли траплялися печери.

З дірки-печери, де була куховарня, линули смачні пахощі. Там сидів ситий і цілком задоволений життям Спайк. Скуштувавши місцевих делікатесів, товариство рушило далі.

І ось перед ними постала велика кам’яна брила, що стриміла сторч і була вкрита якимись письменами.

— Це найголовніший менгір яйли. Саме тут відбуваються всілякі урочистості, бо на скрижалі вирізьблено головні закони драконів, — пояснила Альфа.

Михась вже дещо чув від своїх підопічних про ці закони, але побачив їх уперше. Він підійшов ближче і з цікавістю прочитав:

КОДЕКС ДРАКОНІВ*: (людською)

1. Не їж людину.

2. Не чини людині ніякого зла.

3. Рятуй людину від усілякого лиха.

4. Слухайся Навігатора.

5. Живи на Місяці, а Землю залиши людям.

6. Драконе — літай!

6. Дрракотто — фуррр!

5. Тіррі уль Місяць, а Земліон жбурр смаккотто.

4. Чуйто Навігаторр.

3. Рратото смакко бу поввний гапплик.

2. Фу цапко смакко ффікто люті.

1. Фу хрряп смакко. (гарррчальною)

ДРРАКОТТО ПОКОРРІ [47]

Драконяча мова видалася Михасеві трохи кумедною, але він стримав посмішку, бо помітив, що його дракони завмерли у піднесеному зворушенні.

— Як це мудро!

— Як велично!

— Як гарно!

— Як урочисто! — загукали дракони.

Розглядаючи письмена, викарбувані на древньому камені, Навігатор замислився про непрості стосунки між людьми і драконами.

Аж тут хтось легенько торкнувся його рукава. Хлопець озирнувся і зустрів ясний синій погляд Лихоманки. Усі його підопічні дракони теж пильно дивилися на нього.

— Михасю, пробач, що тоді в Олешківських пісках ми наговорили тобі багато прикрого про людство, адже саме ви, люди, тепер нас рятуєте. Ми. хочемо тобі подякувати.

— УРРАГАН НАВІГАТОРРО! (Слава Навігатору!) — дружно ревнули крилаті ящури і гучно загупали об землю хвостами, бо саме так аплодують дракони.

Михась зашарівся. А тоді вони всі разом ще трохи позахоплювалися Кодексом Драконів і рушили далі.

— Бачите той будинок? — спитала Альфа Бетельгейзе і показала на крихітний білий будиночок з антенами на даху. — То метеостанція[48]. Ми з дідусем зупиняємось там, коли доводиться на кілька днів затриматися в заповіднику.

Михась згадав, що вже бачив його згори, коли вони підлітали до Карабі-Яйли.

— А взагалі де ти живеш? — поцікавився хлопець.

Він уже почав трохи звикати до постійних змін, що відбувалися з дівчинкою, але все ж здригнувся з несподіванки, коли її волосся раптом підстрибнуло й закрутилося в дрібні золоті кучері.

— На Місяці. Ми з батьками й дідусем мешкаємо в Драконовій долині. І Астеріон, дідусів дракон, теж там живе, зовсім поряд з нами, — дівчинка помахала рукою, й до них наблизився той велетенський пурпуровий дракон, на якому вони з Майстром Драконів прибули до заповідника.

Побачивши Михасеву зграю, велетень схилив голову і привітно усміхнувся.

— Ох, який же він гарний! Це найкрасивіший дракон, якого мені доводилось бачити! — схвильовано зашепотіла Скіпка на вухо сестрі.