— ВІН ПОВЕРТАТИСЯ?

Навкруги юрмився натовп драконів і людей, та лише Михась зрозумів, про що він питає.

— Спайку, тримайся! Олелько вже за п’ять днів буде вдома, канікули закінчуються!

— ТИ КАЗАТИ: «ПРИВІТ ВІД СПАЙКА»…

— Не треба, ти сам йому це скажеш.

Хижак гучно видихнув повітря й затих, а ледь помітні обриси його тіла почали розчинятися.

Темний жах упав на Михася — оце й по всьому, нема більше Спайка. Але Мурат раптом смикнув його за руку й рішуче наказав:

— Грай! Бери свій чар і грай! Звісно, в тебе замало досвіду і вміння, щоб повернути йому здоров’я, але доки ти гратимеш — його життя буде тривати. Ми викликали Майстра Драконів. Він трохи запізнюється, але обов’язково прибуде. Нам треба протриматися до його прибуття. Грай!

Михась слухняно підніс до вуст вуркóту — й вона залунала. Ніколи — ні до того, ні згодом — йому не доводилося чути такої сумної колискової.

Навігатор драконів відчув, як увесь, по вінця, сповнюється сумом прощання. Сум останньої пісні стиснув серце, ліг тягарем на плечі і нестерпно запік в очах, але хлопець стримав сльози, бо навігатори не плачуть. Він грав і грав, перебираючи струни однією рукою.

Груди прозорого Спайка ледь помітно здіймалися — він ще жив — жив, доки лунає чар. Мелодія колискової поступово пройняла невимовним жалем усіх: і людей, і драконів. Довкола линув нестримний кришталевий подзвін: це плакали сестри Лимонки, Лихоманка та інші дракони. Біля засмучених чудовиськ хутко зростали купи кристалів гірського кришталю.

Михась, може, не надто й вірив, що обіцяна допомога прибуде вчасно, та він був Навігатор і мусив до останнього, навіть попри безнадію, дбати про своїх драконів, а тому, грав, грав і грав.

Зненацька Пих, який стояв поруч з Михасем, видихаючи клуби тужливо-чорного диму, стиха промовив:

— Оце дракон! Усім драконам дракон!

Не перестаючи грати, Михась, скосив очі й побачив, що дракони знову вишикувалися у два ряди й почали дружно видихати вогонь, щоб створити посадкову смугу. Туди швидко знижувався неймовірних розмірів дракон. Його пурпурова луска райдужно мінилася в заграві світанку, а на спині, у високому візерунчастому сідлі, сиділо двоє вершників — старий і дівчинка.

— Це Астеріон[44] — дракон Великого Майстра, — пояснив Олекса.

— Нарешті! — з полегкістю обізвався Мурат.

Пурпуровий дракон приземлився, і двоє вершників хутко збігли по його крилі до тієї ледь зримої тіні, яка ще недавно була Спайком.

Михась опустив вуркóту, але дівчинка махнула йому рукою, щоб він продовжував грати.

Прибульці стали обабіч тіні морока. У їхніх руках були музичні чар-інструменти: у дівчинки — щось на зразок кобзи, подвійний гриф якої був щедро обвішаний дзвіночками, а в старого — барабан, дуже схожий на той, який був у підступного галантерейника, але набагато більший.

Дівчинка торкнулася струн — озвалися дзвіночки, тоді додався чіткий ритм барабана. Спочатку вони підхопили сумну колискову вуркóти, а тоді ритм прискорився і мелодія пожвавішала, повеселіла.

Тепер уже Михасева вуркóта підспівувала їм.

Михась не відривав очей від Спайка, і за кілька хвилин з подивом зауважив, як ледь помітні контури тіні просто на очах почали ущільнюватися і міцніти. Повернувся густий чорний колір, зблиснули очі, клацнули зубиська — і ось перед ними вже лежала не примарна тінь, а грізний хижак. Хлопцеві навіть здалося, що морок став тепер ще міцніший, ще чорніший і ще зубатіший.

Зненацька Спайк чхнув і сів, хвильку послухав музику, нахиляючи важку голову то в один, то в другий бік, а далі рішуче прогундосив:

— МУЗИКА — ДОБРЕ, ПЕЧЕНЯ — КРАЩЕ.

Натовп засміявся і зааплодував.

Мелодія урвалася.

— Ходімо, друже, я проведу тебе до нашої куховарні. Бачу, що тобі не завадить підкріпитися, — запропонував Мурат.

Спайк запитально поглянув на Навігатора — «можна?». Хлопець кивнув.

Михась із широкою усмішкою на обличчі дивився, як, незграбно чалапаючи на товстих лапах, чорний морок по-змовницьки цікавився в Мурата:

— КОТЛЕТИ? СОСИСКИ? ПЕЧЕНЯ? КОВБАСА? ШИНКА? МНЯА-А-АСО?

Тієї хвилини до Михася підійшов Олекса і потиснув йому руку, наче дорослому.

— Ну, Михасю, — захоплено мовив він, — Навігатор з тебе просто неймовірний! Скажу тобі чесно, коли вчора ввечері ти мені подзвонив, я ні на що особливо не сподівався, просто хотів, щоб ти вивів драконів з Києва, адже там могло статися величезне лихо. Сам розумієш: дракони в такому густонаселеному місті — це катастрофа. Та я ніколи не міг уявити, що такий хлопчик, як ти, здатен впоратися з цілою ватагою крилатих чудовиськ! Досі всі наші навігатори були поважні дорослі люди. Не збагну, як ти зумів приборкати таку кількість драконів? Адже вони надзвичайні шкідники і свавільці! Зазвичай Навігатор може привести до Карабі-Яйли двох, максимум — трьох драконів. А ти привів аж вісім — це абсолютний рекорд!

— Сім, — зауважив Майстер Драконів. — Восьме драконеня — його молодший брат, і малий мусить обов’язково перетворитися на людину.

Голос старого здався Михасеві дуже знайомим. Хлопець уважніше поглянув на чарівника і впізнав — та це ж бабусин сусід, той самий дід Шпак-музика, що змайстрував вуркóту! Щоправда, тепер старий був зодягнений у широчезну оксамитову синю мантію, якою вільно мандрували сузір’я, хвиляста біла борода майже сягала колін, а чоло прикрашав золотий обруч з величезним сапфіром.

— Добрий день… — розгублено проказав хлопець.

— Вітаю тебе, Михасю. Я тоді в Карпатах одразу збагнув: з тебе буде добрий Навігатор драконів — тому й подарував тобі цей чар.

— Пане Майстре… — нерішуче почав Михась.

— Ну-ну, сміливіше. Про що ти хочеш запитати?

— А як вийшло, що чар потрапив і до Амура Ґаланта?

Обличчя старого чарівника ураз спохмурніло.

— Це моя велика помилка, Михасю. Колись я завітав до свого старого друга, одного художника. Він на той час викладав у дитячій художній школі. Мені схотілося подивитися, як малюють діти, і я зазирнув на урок. Того дня малі художники мали намалювати якусь тварину. Малюнки були дуже гарні: зайці, лисиці, вовки, ведмеді, коти, собаки. Лиш один білявий хлопчик намалював дракона — і як намалював! Йому стало терпіння зобразити кожну лусочку. Малюнок мені дуже сподобався, і я вирішив, що лише той, хто добре ставиться до драконів, може їх так гарно малювати. Той хлопчик явно захоплювався крилатими ящурами, тож я подумав, що з нього може вийти непоганий Навігатор. От тоді я й подарував йому чар-барабан і пояснив, яку владу він тепер матиме над крилатими ящурами.

Майстер засмучено похитав головою.

— Та, на жаль, я помилявся, бо той хлопець захоплювався не самими драконами, а тільки красою їхньої шкури. Він виріс, навчився вправно користуватися чар-барабаном і першого ж довіреного йому дракона підступно приспав, розкроїв його шкуру і створив колекцію вишуканих галантерейних виробів. Парубок одразу розбагатів, продавши ті рідкісні сумки й гаманці за дикими цінами. Тоді ж він і вигадав собі оте ґламурне ім’я — Амур Ґалант і розпочав свій брудний бізнес.

— А далі?

— Далі ти вже приблизно знаєш: щоб отримати нових драконів, він вдавався до шахрайства і контрабанди. На совісті цього мерзотника життя вісімнадцяти вогнедихів.

— І що, зовсім нічого не можна було зробити, щоб зупинити того вбивцю драконів?

— Я намагався, але не міг навіть наблизитись до нього — Амур Ґалант ретельно захистив свою майстерню. Він знайшов охоронця, що знався на магії Сходу. Карлик Жовтий Треш оточив драконарій якимись чарами недосяжності. Безліч разів я робив спроби навідати крамницю «Еліте», однак за кілька метрів до вітрини мовби впирався у невидимий бар’єр. Згодом стало зрозуміло, що тієї перепони не здатен подолати жоден чарівник — до крамниці могли вільно заходити лише звичайні люди. Добре, що самовпевнений галантерейник не сприйняв тебе всерйоз і допустив до своєї майстерні. Завдяки тобі, Михасю, врятувалося он скільки драконів!