Михась глянув униз і побачив, що крізь щільні сріблясті ґрати проросла маленька червона квіточка. Вона була така яскрава, аж сліпила очі.

— Нарешті ти мене побачив! — зрадів голосок.

Лише тепер хлопчик зауважив: вимовляючи слова, пелюстки квіточки ворушилися, наче людські вуста.

«Ти ба, виявляється, он які рослини бувають…» — здивувався Михась.

— Не вагайся, зривай швидше! Гарнішої за мене квітки нема в цілому світі! — гарячково зашепотіла квіточка і пелюстки її склалися в привітну усмішку.

Хлопчик уже й руку простяг, щоб виконати прохання говіркої рослини, аж раптом побачив на ґратах табличку із застереженням:

Поряд у маленькій скриньці за склом виднілася велика червона кнопка із написом «ALARM!»[5].

Це ж треба — червоненька квіточка! Михась раптом згадав ту давню казку про чоловіка, який необачно зірвав червоненьку квіточку і миттю опинився в пазурах жахливого чудовиська. А згодом змушений був віддати йому найдорожче — рідну доньку.

Червоненька квіточка — казку про цю капосну квіточку майже двісті років тому розповіла маленькому Сергійку Аксакову ключниця Пелагія. Згодом він виріс, став письменником і записав ту казку для нас, щоб ми собі запам’ятали: не варто зривати незнайомі рослини, щоб не втрапити бува у велику халепу.

«Еге, оце я мало не вляпався», — збагнув хлопчик.

— Пробачте, але я захисник рослин і вважаю, що квіти не можна зривати, — обережно мовив він.

Квіточка спалахнула і, зойкнувши: «Ой, яка дурня!», зникла за ґратами. За парканом щось грізно заревло, а потім стишилося.

«Як цікаво! Невже це та сама квітка? Але ж казки — вигадки для малюків. Чи, може… не зовсім вигадки?» — міркував Михась. Він заходився зазирати за щільні ґрати, але не побачив там нічого, крім великої купи бурого хутра в кутку.

Усе це трохи збивало з пантелику. Хлопчик спробував пригадати, чи не траплялося йому читати про подібні рослини в ботанічних довідниках? Проте нічого такого на думку не спало.

Тоді Михась нарешті роззирнувся. Дерева і квіти були оточені міцними ґратами й високими парканами з гострими залізними шпичаками.

За сусіднім парканом росла невеличка яблунька. Її яблука були незвичні на вигляд — вони яскраво золотіли на сонці, неначе кулі на новорічній ялинці. Коли хлопець наблизився до ґрат, одне яблуко зненацька зірвалося з гілки, прокотилося поміж металеві стрижні огорожі й спинилося біля самих Михасевих ніг.

Пам’ятаючи про підступну квіточку, Михась одразу ж пошукав очима табличку з поясненням:

«Мені тепер 11 років і шість місяців, — підрахував Михась, — якщо разок вкушу, то стану молодшим за Котьку аж на півроку! Може, вкусити? Тоді батьки покинуть панькатися з братиком і більше уваги приділятимуть мені…» Він потримав яблуко в руці, трохи подумав і вирішив не кусати, адже доведеться починати все з самого початку: знову вчитися ходити, говорити, відвідувати дитячий садок… Та й зуби різатимуться.

Хлопець поклав яблуко на доріжку і відійшов, але все ніяк не міг відірвати від нього очей. Воно блискотіло, розкидаючи на всі боки ясні лелітки.

Аж тут до золотого плоду, тягнучи за собою скарлючену лапу, зненацька наблизився крук. Старий-старезний, аж сивий, кульгавий, одне око затягнуте мутною плівкою більма. Птах важко дошкандибав до золотого плоду, уважно оглянув його здоровим оком і почав жадібно дзьобати.

Зміни відбулися миттєво. Його скарлючена лапа раптом розпрямилася, тьмяним запилюженим пір’ям пробігли оксамитово-чорні, з синім полиском, хвилі, сліпе око проясніло і гостро зблиснуло. Молодий крук вдоволено змахнув крильми і жваво кудись подався.

Зачудований Михась повернувся і сховав подзьобане яблуко в кишеню.

«Віддам дідусеві, — вирішив хлопчик, — у нього коліно ниє на дощ і з серцем останнім часом щось не дуже».

Дивне місце, чудернацькі рослини… Майбутньому ботаніку страшенно закортіло дізнатися, що ще росте там, за найближчим парканом.

А там стирчав зовсім непоказний сірий кущик, вкритий великими бляклими пуп’янками. З вигляду рослина здавалася кволою і нежиттєздатною. Однак щойно Михась торкнувся огорожі, як тьмяні пуп’янки розкрилися і звідти виринула ціла зграя крихітних істот з прозорими крильцями.

Тоненько зазвучали маленькі волинки, флейти та лютні, і летючі музики почали хвацько витанцьовувати в повітрі навколо хлопця. Хоч музика була й не дуже голосна, проте така запальна, що Михасеві страшенно закортіло затанцювати разом з тими крихітками. Його руки й ноги просто самі собою почали смикатися в такт мелодії. А веселі музики дзвінко реготали, лоскотали Михася, плуталися у волоссі й старанно затуляли йому очі, щоб він не побачив напису на табличці біля того кволого куща.

Проте хлопець, на щастя, таки встиг прочитати:

Ельфовик ірландський (ст. 17) — у Європі розповідають безліч казок про ельфів — крихітних істот, які начебто мешкають всередині квітів. Проте останні досліди виявили, що крихітні музики здатні співіснувати лише з цим непоказним і рідкісним кущем. Боюся, що його не відшукати навіть у Червоній книзі. Мабуть, тому дехто вважає, що кельтський кущ перевівся, а дехто — що він взагалі ніколи не існував.

— Я не танцюю! Я не танцюю! Я не танцюю! — квапливо загукав Михась, відмахуючись від настирливої зграйки. І розчаровані ельфи мусили полишити його й повернутися у свої пуп’янки.

— Ой, тут не знудишся, — сердито промурмотів хлопчик, струшуючи із себе квітковий пилок.

Довелося трохи затриматись, щоб поправити одяг, бо всі ґудзики виявилися застебнуті не в ту петельку, шнурки обох кросівок були міцно зв’язані між собою, а волосся — заплетене в безліч дрібнесеньких косичок.

Сусідкою летючих танцюристів була старезна верба, що мала років з триста, не менше, бо була дуже товста і щільно вкрита сивим мохом.

Михась обережно підійшов до огорожі й уважно прочитав пояснення:

Тут було прилаштовано таку саму кнопку тривоги, як і біля ділянки, де росла червоненька квіточка.

«Верба яра… Верба яра… Хіба є така казка?» — почухав голову хлопець. А тоді згадав — колись про щось подібне[6] йому розповідала бабуся. Там наче йшлося про дівчину, яку люта мачуха змушувала прясти всяку-всячину. І ту бідну дівчину виручала яра верба — з неї виринали добрі зелені прялі й допомагали усе вчасно спрясти.

Здається, там ще була така коротенька пісенька:

Михась проказав це пошепки, майже нечутно, та цього було достатньо, щоб у грубезному стовбурі зі страшним скреготом відчинилися дверцята і звідти вистрибнули дівчата з прялками в руках. Вони були гарні, але надто вже зелені: зелене волосся, зелена шкіра, зелені очі, і навіть їхні пишні сукні були зелені-зелені.

Дівчата одразу ж розсілися по гілках старої верби, неначе якісь чудернацькі птахи, й заходилися хутко прясти. Михась занепокоєно споглядав, як уся огорожа швидко затягується тонким зеленим павутинням.

— Дякую, дякую! Мені вже досить, — чемно звернувся він до зелених красунь.

Проте прялі не звертали на нього уваги і продовжували прясти з шаленою швидкістю. їхні веретенця кружляли в зелених пальцях і дзижчали, неначе зграя розлючених ос.

— Будь ласка! — зойкнув переляканий хлопець. — Будь ласочка, не треба більше прясти! Я вас прошу, не треба!

Але вони пряли й пряли.

— Та припиніть нарешті!!! — вигукнув щосили Михась, але веретенця зелених пряль крутилися дедалі швидше, дзижчання ставало дедалі тоншим і нестерпнішим.