Отже, проблем дедалі більшало.

Того дня Михась повернувся зі школи засмучений, бо в його щоденнику з’явився запис, зміст якого доведеться якось пояснювати татові, і хлопець розумів, що неприємностей не уникнути.

Насправді він не зробив нічого поганого. А сталося ось що: коли найкращого Михасевого друга й сусіда по парті Ігоря Війта викликали відповідати з місця, на його плечі одразу примостилася похибка. Сіра зморшкувата потвора притулилася до вуха й замурмотіла якусь нісенітницю. Хіба міг Михась стерпіти, щоб оте поганюче створіння зашкодило його другові? Тому він простяг руку і вхопив похибку за довжелезного хвоста. Похибка сіпнулася, вирвалася, злетіла на карниз і звідти зловтішно споглядала за тим, що відбувається в класі.

Ніхто, звісно, не зрозумів, що саме зробив Михась, адже похибки невидимі для звичайних людей. Але всі чомусь вирішили, що це якийсь дурнуватий жарт. Учителька розсердилась і написала в щоденнику, що Михась Вербицький погано поводився на уроці. До того ж на нього образився і сам Ігор.

Отже, Михась прийшов додому, жбурнув рюкзак і сердито гукнув Хомі: «Замовкни!», бо той саме висунув синю лускату голову з-під ліжка і загундосив:

Хома ображено зник під ліжком.

— Швидше прибери цю колючу гілку алое, бо вона може мене вколоти! — зойкнула ніжна фіалка.

— Ця розпещена фіалка займає величезний горщик! А як я випадково покладу листок на край її вазона, то вона одразу починає верещати! — обурився алое.

— Панове, в мене велика радість! — загукав лимон, — мої лимончики нарешті почали жовкнути!

— Безсоромний каланхое знову понакидав дітлахів у мій вазон! — зарепетувала герань.

— В кімнаті протяг! Мені зимно! — скрикнула пальма.

— У мене жахлива мігрень через цей гармидер! — манірно пробелькотіла орхідея.

— Пити! О-о-о, будь ласка, несила терпіти, хоч півскляночки! — заскиглила гортензія.

— УСІ ЗАМОВКНІТЬ!!! — розлючено гарикнув Михась, сів за стіл і обхопив голову руками. Він мусив придумати, що сказати татові, бо розповісти правду, на жаль, було неможливо.

До кімнати притупотів Котя з надкушеним яблуком у руці. Хома миттю висунув голову з-під ліжка, понюхав яблуко, хутко висмикнув його з пухкенької ручки, підкинув у повітря і проковтнув. А тоді підставив малому спину. Котька радо видерся на дракона, вхопив його за довгі вуха, і той почав несамовито кружляти й гасати по стінах і по стелі.

Така вже була особливість цього грушевого чудовиська, що він вільно пересувався будь-якою поверхнею, хоч горизонтальною, хоч вертикальною, а хоч і головою вниз.

Михась був не в захваті від таких його талантів, бо драконові лапи з пазурами лишали на стінах і на стелі сліди, тож рано чи пізно батьки обов’язково це помітять.

Проте малюк з драконом особливо тим не переймалися і весело кружляли навколо люстри.

— Чух-пах, чух-пах, чух-пах! — пахкав Хома й пускав носом різнобарвні дими, а Котька реготав, аж повискував від захвату. Вони гралися в поїзд.

Ті нестримні пустощі заважали Михасеві думати, тож він іще міцніше затулив вуха руками. Отак і вийшло, що ніхто не почув кроків у коридорі.

Аж тут двері зненацька відчинилися і на порозі з’явилася мама з двома склянками свіжого яблучного соку.

— Хлопці, хочете со… — мамині брови поповзли вгору, а очі збільшилися мінімум удвічі, — що… хто… хто це такий?!

Добре, що Хома хоч устиг зістрибнути на підлогу. А от сховатися він не встиг, і тепер стояв, скрутивши бубликом довжелезного хвоста й зацікавлено принюхувався до склянок у маминих руках.

— Михасю, хто це?! Звідки?! — знову спитала мама, що вже почала приходити до тями після першого шоку.

— Грушевий дракон, — чесно відповів хлопець.

— Припини ці ідіотські жарти. Я тебе серйозно запитую: звідки ти притяг це цуценя? Одразу видно, яке воно породисте.

— Цуценя?! — тепер уже здивувався Михась.

Почувши, що він породистий, Хома набрав поважного вигляду, розпустив кольорового гребеня на потилиці і чемно вклонився:

— Хома Вер-р-бицький, — відрекомендувався він.

Мама засміялася.

— Боже ж мій, яке потішне собача! Як воно кумедно підгавкує! Наче хоче щось сказати! Любий, ходи-но швидше сюди!

За її спиною виникла широкоплеча постать батька. Однак тато не був у захваті від побаченого, а доволі суворо промовив:

— Цього ще бракувало! Мишко, ми ж домовлялися — ніяких тварин. Хіба нам мало усіх тих джунґлів, що ти розвів по всій хаті?!

Хлопець похнюпився й мовчав. Він добре розумів, що це означає: сталася катастрофа, і зараз Хому виженуть з їхнього дому. Однак він не може кинути напризволяще свого вихованця, адже це він, Михась, виростив грушевого дракона і тепер відповідає за його долю. Мабуть, доведеться назавжди покинути рідну домівку, тата, маму, малого братика і поневірятися світами в компанії з крилатим ящуром.

Здавалося, кімната по вінця наповнилася відчаєм, лише безтурботний Котька смикав Хому за вуха і весело попискував: «Хо-ма! Хо-ма!». Малий не розумів, що зараз вирішується доля їхнього улюбленця.

Але саме це кумедне белькотіння малюка розчулило маму і вона сказала:

— А знаєш, любий, я гадаю, дітям корисно про когось піклуватися. Ти ж сам завжди кажеш, що треба виховувати в них відповідальність.

Тато присів навпочіпки й потріпав дракона за вуха.

— Добре, — зрештою вимовив він, — сподіваюся, ти, Михасю, розумієш, що саме тобі доведеться вигулювати цього пса.

— Я згоден! Хоч сто разів! — підстрибнув хлопець.

Ось тут і Хома вже не втримався — витягнув шию і миттю висмоктав сік з обох склянок у маминих руках.

— Хомо, а чого це вони раптом вирішили, ніби ти собака? — спитав Михась, щойно за батьками зачинилися двері.

— Бо я вмію вдавати! — радісно гукнув дракон, прудко промчав стіною, знову зістрибнув на долівку, дзвінко дзявкнув — «гав! гав!» — і підняв передні лапи так, як це роблять собаки, коли «служать».

Дивно, але хлопцеві на мить і справді здалося, ніби біля нього сидить кумедне цуценя з довгими волохатими вухами.

Увечері того дня Михась уперше вийшов на вулицю, тримаючи на новенькому повідку блакитного блискучо-лускатого дракона.

Хома гордовито ступав поруч, скрутивши бубликом довжелезного хвоста. Він старанно вдавав собаку — обнюхував дерева й завзято гавкав на котів.

І треба ж було статися під час першої прогулянки тій фатальній зустрічі!

Спочатку усе йшло добре. Сусідські хлопці та дівчата по черзі гладили Хому й запитували: «Це в тебе вівчарка? А може — сетер? А може — пудель?».

— Це рідкісна порода, яка називається «дракон», — майже чесно відповідав Михась.

— Гав! — підтвердив Хома й підняв райдужного гребеня на потилиці.

Вихователь дракона занепокоєно озирнувся, але сусідські дітлахи бачили тільки кумедне цуценя, чухали його й примовляли: «Гарний песик!»

Спершу Михась хотів трохи побігати з хлопцями в футбол. Проте міцно прив’язаний до паркану Хома легко звільнився й почав заважати. Він у всіх забирав м’яча і віддавав Михасеві.

Хлопчик зрозумів, що по-справжньому пограти в футбола не вийде, тому взяв Хому за повідок і вирішив просто погуляти вулицею.

І ось щойно вони завернули за ріг будинку, як ніс у ніс зіткнулися з Леліком, який теж вигулював свого вихованця.

Лелік — Олелько Пихач — мешкав у сусідньому під’їзді. Пихачі були найзаможнішою родиною на цілий будинок — їхня квартира займала аж два поверхи. Хоча за віком Лелік з Михасем були ровесники, однак вони не товаришували. Можливо, тому, що юний Пихач навчався десь у центрі міста в престижному ліцеї, а Михась ходив у звичайну школу через дорогу. Лелік завжди тримався окремо й місцевих дітлахів своєю увагою не надто обдаровував. Розмовляти з ним було дуже незручно, бо вельможні вуха постійно були міцно закорковані навушниками, а на грудях погойдувався дорогий плеєр.