На вулиці нащадок багатої родини з’являвся лише тоді, коли виходив вигулювати свого пса. Це була надзвичайно породиста велика чорна тварина, здається, ротвейлер, який викликав захоплення і заздрощі більшості дітей на подвір’ї. (З таким собакою можна взагалі нікого не боятися!)

Однак, побачивши тепер Лелікового пса, хлопець просто отетерів з несподіванки: у прикрашеному блискучими шпичаками нашийнику крокував… дракон!

Михась приголомшено витріщився на те чорне страховисько. Однак помилитися було неможливо: поруч з Олельком тюпав справжній крилатий ящур.

«Певно, і цей вміє прикидатися собакою! — здогадався Михась. — Це ж треба! Якби я не з’їв тоді блакитну грушу, то, мабуть, ніколи б не дізнався, що Пихачі тримають удома дракона!»

Хлопці обмінялися поглядами, і кожен одразу зрозумів, що інший бачить все по-справжньому.

Дракони зреагували ще гостріше. Хома позадкував, настовбурчив гребеня, зіщулив вуха й засичав. Леліків дракон присів на лапах і видобув з пащеки низьке утробне гарчання.

Стало зрозуміло: ще мить — і те чорне страховидло стрибне на Хому! Однак господар натяг повідка й суворо гримнув: «Фу!».

Олелько Пихач, зневажливо примружившись, розглядав Хому. Грушевому дракону зовсім не подобався цей пильний недобрий погляд, він сховався за Михасеві ноги і збентежено визирав на суперників.

— Фруктовий… — нарешті презирливо зронив юний аристократ. — А от у мене справжній м’ясоїд. Він може в натурі харчуватися такими от фруктожерами. Тож раджу триматися подалі.

Мабуть, так воно й було, бо хижий дракон знову загарчав, забив товстим хвостом об землю, вишкірив здоровезні зубиська і вдруге припав до землі, збираючись напасти на Хому.

— Фу! Спайк! Фу! Кому сказано! — гарикнув Олелько, хльоснув чорного дракона кінцем повідка і силоміць потяг його за собою, долаючи шалений опір чудовиська.

Ох, і не сподобався ж вигляд того дракона Михасеві й Хомі!

Звісно, він був трохи коротший за грушевого, зате десь удвічі товщий. Широкий м’язистий тулуб закінчувався коротким хвостом, на кінці якого стирчав гострий і, мабуть, отруйний шпичак. Ясно, що саме завдяки цій «прикрасі» на хвості хижак і отримав своє ім’я Спайк[11]. Зморшкуваті шкіряні крила були щільно притиснуті до боків, горбату спину замість луски вкривали грубі пластини кольору воронованої криці. А пащека! Яка жахлива в нього пащека! Широка, як у жаби, і звідти під різними кутами стирчала неймовірна кількість гострих кривих зубів!

Настрій у Михася та Хоми одразу зіпсувався, й вони вирішили за краще повернутися додому. Грушевий дракон ледь плентався за хлопцем, тужливо тягнучи сходами хвоста.

Вже вдома з вікна кухні вони разом споглядали, як Лелікове страховисько підкрадається до горобців, які мирно щось дзьобали біля лавки. Намітивши жертву, хижак різко виплюнув з рота довжелезного, як батіг, язика і… тільки хмаринка пір’я злетіла вгору.

Хома миттю пірнув під стіл, а Михась пополотнів. Мама, помітивши його стан, теж визирнула у вікно й обурено вигукнула:

— Та що ж це за неподобство — знову цей невихований пес ганяється за птахами! Якщо Пихачі не хочуть нормально навчати свого собаку, то хай би хоч намордника на нього надягали!

Засмучений Хома цілий вечір мовчки просидів під ліжком. Михась стривожився і, щоб хоч трохи втішити свого вихованця, приніс йому грушу — найулюбленіший фрукт. Однак той навіть не глянув на неї.

Тут хлопець уже й зовсім розгубився і, стривожений, заліз під ліжко.

Дракон щільно скрутився в клубок на старій куртці під стіною й поклав голову на хвіст. Очі в нього були міцно заплющені, але він не спав, бо повіки дрібно здригалися.

— Хомо, що з тобою? Ти захворів?

Грушевий важко зітхнув, відкрив очі й сумно промовив:

— Ти мене більше не любитимеш, старший брате, бо я не наймогутніший дракон у нашому будинку.

— Яка дурня! — обурився хлопець. — Хіба ж я тебе люблю за силу?

— А за що ж іще? — здивувався Хома.

Це було складне запитання, але Михась відповів:

— Я сам виростив тебе з маленького синього зернятка і, хоч би що там сталося далі, для мене ти завжди будеш єдиним у світі МОЇМ ДРАКОНОМ.

— Єдиним у цілому світі?

— Так.

— Ти ще не з’їв ту грушу?! Давай її сюди! — квапливо гукнув Хома і розкрив вогнедиху пащеку.

Здавалося б, усе владналося, проте наступного ранку, коли Михась дістав повідок і свиснув, Хома не вистрибнув, як звичайно, з-під ліжка, а навпаки, втягнув кінець блискучого хвоста під край простирадла і щось нерозбірливо забуркотів.

Довелося хлопцеві знову лізти під ліжко. Те, що він там побачив, неймовірно його налякало. Хома непорушно лежав на спині з примруженими очима. Усі шість драконових лап були охайно складені на пузі.

— Хомо! Хомчику! Будь ласка! Не вмирай! — сполохався Михась.

— О-о-о-ой! О-о-о-ой! — ледь чутно простогнав дракон. — Все скінчено… Прощавай, брате… Не судилося мені сягнути повноліття… Моє юне життя урветься, ще й по-справжньому не почавшись… Прощавай навік… — карі очі Хоми затяглися мутною плівкою.

— Хомчику, любий, скажи, як тобі допомогти! — у відчаї зойкнув хлопчик.

— На жаль, медицина тут безсила… Облиш мене, дай мені вмерти спокійно…

— Я зараз змотаюся до аптеки, тільки скажи, які ліки тобі можуть допомогти!

— Будь ласка, посади на моїй могилі фіалки… — з ока Хоми викотилася велика гаряча сльоза.

«Боже мій, що ж я наробив?! — жахнувся Михась. — Я таємно виростив удома дракона і ось він вмирає від невідомої хвороби!»

— Комедіант! Дешевий трюкач! — раптом пролунав поруч скрипучий голос і біля випрямленого тіла вмираючого дракона несподівано вигулькнув Домінус Верба. Руки домовика були складені на грудях, а крихітні очка під волохатими бровами метали блискавки.

— Ой, пане Домінусе, як добре, що ви тут. Скажіть, як його врятувати?! Що йому дати, щоб він одужав?! — попросив хлопчик.

— Смоли гарячої, ось чого цьому жалюгідному боягузові бракує, — буркнув домовик.

— Як? — спантеличився Михась.

— Вставай, симулянте! — старий безжально копнув Хому у хвіст.

— О-о-ой! Ой! Ой! — вереснув Хома.

— Та тобою орати можна, теж мені інвалід знайшовся! — не вгавав домовик.

— Що ви робите, пане Вербо?! — охнув хлопець.

— Хіба ти не бачиш, що цей нікчемний страхополох прикидається?

— Ні! Ви ж бачите — йому погано. Що тобі болить, Хомчику, скажи? — благав Михась.

— У мене смертельний злоякісний нежить! — дракон видув з носа райдужну бульку.

— Фіґляр! Він просто боїться йти надвір, бо там можна зустріти м’ясоїдного дракона! — в’їдливо зауважив домовик.

Хома розчепив лапи й перевернувся на бік.

— А ти бачив, які в того м’ясоїда ікла?! А пазурі?! А очі — як в здохлого кажана… — жалібно промовив він.

— Слухай, пташко заморська, — проказав домовик, — от ти називаєш себе Хомою Вербицьким, але в нашому роду Вербицьких ніколи не було боягузів. Отже, вирішуй: або ти належиш до нашої родини і тоді зараз же вилізаєш з-під ліжка і йдеш з Михасем надвір, або ти просто випадковий зайда і нам не родич! То як? — примружився Домінус Верба.

Хома нервово смикнув хвостом, важко зітхнув і виліз з-під ліжка.

— Однак, якщо станеться непоправне, я наполягаю, щоб на моїй могилі посадили фіалки, — ображено пробуркотів дракон і почапав до вхідних дверей, удавано накульгуючи і кашляючи.

— Дурнику, ти ж не беззахисне ягнятко. Ти — дракон, хоч і фруктовий, — докинув услід домовик.

— Хо! — з іклатої жовтогарячої пащеки вирвалася вогняна куля.

— Отож бо й воно, — усміхнувся старий.

Спочатку Михась хотів образитися на Хому за ці його вдавані хвороби, але потім згадав один випадок перед контрольною, коли йому особливо не хотілося йти до школи. Отож він просто застебнув повідок на лускатій шиї і вивів свого дракона на сходи.