— Вітаю тебе, Скіпко, у нас таки є Навігатор! — радісно вигукнула Скалка.

— Ми таки його отримали! — відгукнулася Скіпка.

І сестри Лимонки міцно потиснули одна одній лапи.

— А я не згоден! — вибухнув Пих, розсипаючи на всі боки хмари іскор від обурення. — Хай покаже дорогу, але вважати його Навігатором — не згоден! Я його не слухатимусь! І він не має права використовувати свій чар до мене, бо я цього не хочу!

— Та ти можеш і взагалі лишатися тут або мандрувати самостійно! Теж мені гаряча цяця! — фиркнув Хома.

Флам і грушевий настовбурчили гребені, дихнули один на одного полум’ям і мало не зчепилися, але їх спинив домовик, сердито крикнувши:

— Ану цитьте! Йдеться про життя Спайка, вашого товариша, а ви поводитесь, мов скажені коти!

— А я все одно його не слухатиму, — просичав Гарбузяний Пих і відвернувся.

Домовик оглянув драконів, що розташувалися навкруги будинку, і занепокоєно спитав:

— А де ж найменший Вербицький? Можу я нарешті його побачити?

Лихоманка спурхнула з дерева і піднесла Котьку до самого димаря, аби Домінус Верба міг переконатися, що з малим усе гаразд.

Драконеня безтурботно спало. Воно було премиле, світло-блакитне, ще й усе мерехтіло й мінилося відображенням зірок і місячного світла, але старий домовик чомусь не зрадів, а навпаки, ще дужче спохмурнів:

— От лихо! Сердешний Костик! Бідолашна мати! А все твоя легковажність, Михасю! Це завдяки тобі малий скуштував драконячого насіння. Та що тепер балакати?! Ось, візьміть малому на доріжку, — старий простяг Лихоманці клунок з бананами.

Потім домовик оглянув Спайка, похитав сивою волохатою головою й рішуче наказав:

— Летіть мерщій у заповідник, бо морок довго не протягне. Та не забудьте там спитати, як повернути найменшому з Вербицьких людську подобу.

І справді, треба було поспішати, бо на білій пов’язці непритомного Спайка невпинно збільшувалися плями, схожі на лиховісні пурпурові квіти.

— Лишилося тільки одне запитання: як ти тепер літатимеш без крил? — стурбовано поцікавився Хома, скоса поглядаючи на Михася.

— Ну, з цього приводу перейматися не варто, — знову втрутився Домінус Верба. — Полетиш на котромусь із цих крилатих велетнів. Хто хоче допомогти Навігаторові?

— Я!

— Ні, я!

— Я краще літаю!

— Я краще!

— А зате в мене на спині зручніше сидіти!

— Михасю, йди-но до мене!

— До мене! — навперебій загукали дракони.

Михась обрав Хай-Тобі-Греця, бо так було легше спостерігати за станом Спайка. Хлопець доволі затишно влаштувався на шиї велетня, поміж двома шпичаками гребеня, неначе в сідлі.

— То як — летимо?

— Ой, сміхота — і оце Навігатор?! — дошкульно зареготав Гарбузяний Пих.

— Тут є частка правди, Михасю, — зауважив Домінус Верба. — Ти не просто на прогулянку вирушаєш. Ти тепер командир загону, а отже, мусиш чіткіше подавати команди. Ану, спробуй ще раз.

Михась прокашлявся, набрав повні груди повітря:

— Дракони, вперед! — гукнув Навігатор і підніс до вуст чарівну вуркóту.

Гримнув знаменитий драконячий похідний марш «Вгору, крилаті!» — і цього разу вуркóта лунала так, ніби грав цілий оркестр.

Під звуки урочистої музики швидкість драконів у польоті одразу вирівнялася. Увесь загін, синхронно змахуючи крильми, плавно зринув над Києвом, наче ескадрилья[20] під час військового параду, і полинув до Дніпра.

Крихітний старий домовик ще довго сидів на димарі, споглядаючи, як у темному небі серед зірок тане вервечка кольорових плям, і хитав волохатою головою, і супив брови, і смикав себе за вуса, і сердито мурмотів:

— Навігатор… теж мені… Навігатор — ще молоко на губах не…

Тут, угорі, було холодніше, ніж у місті. Ліворуч у райдужному колі линув ясно-білий місяць, колючі холодні зорі густо обсипали небо, Чумацький Шлях примарним мостом вигнувся над головою, а глибоко внизу чорним атласом вилискував Дніпро. Цього року ще не було великих морозів і ріка ще не замерзла. Білі засніжені береги виразно окреслювали оксамитово-темну воду з металевим вилиском місячної доріжки.

Раніше Михася, може, й лякала б ця запаморочлива безодня внизу, але під час свого короткого перебування драконом він позбувся страху перед висотою, тому тепер почувався цілком добре.

Хлопцеві було затишно на спині в Хай-Тобі-Греця. В обличчя дув крижаний вітер, зате спина велетенського дракона була тепла, майже гаряча.

Зазвичай рептилій називають холоднокровними, але вогнедихі дракони не просто теплокровні, а навіть гарячокровні. Тому їм не страшний ніякий мороз. Мандрувати взимку на такому драконі — все одно, що на теплій печі. З велетенської пащеки Хай-Тобі-Греця раз у раз вихоплювалися клуби пари, поряд пихкотіли інші крилаті ящури, але найкрасивіше виходило в Гарбузяного Пиха, бо він разом з парою видихав ще й цілі хмари сяючих іскор. Проте червоний флам тримався осторонь, усім виглядом даючи зрозуміти свою цілковиту незалежність.

У химерному світлі повного місяця й оцих Пихових феєрверків Михась знову розгорнув мапу, присвітив ліхтариком. Ага! — ось щойно вони проминули останній київський міст.

Праворуч жорстким хутром настовбурчилися ліси Кончі-Заспи. Дніпро раптом змінився і більше не нагадував гладеньку стрічку, бо тут примхливі води утворили таку неймовірну кількість проток, затонів, заплав і рукавів, що річка згори почала нагадувати чорне мереживо.

— Ох, яка я щаслива, що не перетворилася на кілька сумок та чобітків і можу усе це бачити! — захоплено промовила Лихоманка, міцніше притискаючи до себе сплячого Котьку й милуючись пейзажем.

— Світ, виявляється, таки величезний!

— Він — гігантський!

— Просто неоглядний!

— А скільки тут усього цікавенного!

— Неймовірного!

— Незбагненного! — навперебій зацокотіли Лимонки.

— Михасю, а як називається оте, що блискотить у нас над головою? — спитав Хай-Тобі-Грець, підіймаючи вгору величезну рогату голову.

Хлопець не встиг відповісти, як втрутився Хома:

— Ха! Та невже ти не знаєш? Ну як таке можна не знати? Це — зорі! Зірки! Вони завжди прикрашають небо вночі!

— Гарні… Горять… Блимають…

— А вони з чого, з вогню? — раптом зацікавився Пих.

— Вони… світять і… яка тобі різниця? — знітився грушевий дракон.

— Ну ти й знавець! — ущипливо всміхнулася Лихоманка.

— Ти маєш рацію, Пих, вони справді з вогню. Це такі собі величезні вогняні сонця. Вони в мільйони разів більші за нашу Землю. Просто зірки неймовірно далеко, на іншому кінці Галактики, тому й здаються такими маленькими сяючими цяточками. Там, у Всесвіті, є безліч світів, таких, як наш, — спробував пояснити Михась, згадуючи татові оповіді.

Усі дракони закинули голови вгору, споглядаючи зоряне безмежжя.

— І десь там, мабуть, є й інші дракони? — замислено промовила Лихоманка.

Михась не був певний, але щоб не розчаровувати її, погодився:

— Всесвіт такий нескінченний, що, мабуть, десь є.

— Але оцей гігантський ліхтар зовсім не так далеко, кілометрів з п’ять, не більше, — Пих показав у бік Місяця. — Зараз я його принесу й мандрувати буде веселіше! — Червоний дракон зірвався з місця і, перш ніж його встигли зупинити, помчав до ясного кола.

— Стій! Стій! — гукнув Михась. — Це не ліхтар! Зачекай!

Але флам його не слухав і щосили гнав до Місяця, лишаючи за собою хвіст з червоних іскор та диму, наче навіжена комета.

— Спиніть його! Місяць дуже далеко! Далі, ніж він може уявити! І там немає повітря! Він задихнеться! — злякано гукнув хлопець. Мабуть, треба було використати чарівну вуркóту, але Михасеві не хотілося застосовувати чар після того, як Пих відмовився визнавати його Навігатором.