Нитки потяглися за огорожу й почали хутко заповнювати собою усе навкруг. Хлопчик із жахом збагнув, що ці божевільні прялі здатні заткати своїми зеленими нитками увесь Нікітський сад, а може, й увесь Крим, і навіть цілий світ.

Тоді Михась таки наважився, розсунув зелене павутиння, розбив камінцем скло, натиснув на червону кнопку з написом «ALARM!» і кинувся навтьоки.

Позаду дико завила сирена.

Хлопець мчав, куди бачать очі, щоб тільки подалі від цього пронизливого виття. У голові стукотіла одна думка: «Що мені буде, коли дізнаються? Адже саме я викликав тих шалених пряль?!».

Отак він мчав і мчав поміж огорожами, за якими миготіли дивні, небачені дерева та квіти, заглиблюючись у нетрі таємничої дослідної ділянки № 77.

Певно, Михась зопалу проминув безліч чарівних рослин, а коли оговтався, то опинився в глухому куті, майже носом торкаючись таблички:

Драконяче дерево (ст. 21) — абсолютно справжнє дерево, яке росте переважно в тропіках Африки та Індії. Є така індійська легенда. Жив колись один лютий і хижий дракон, що понад усе любив полювати на слонів. І ось нарешті знайшовся один могутній слон, який переміг того слоноїда і розтоптав його на млинець. І ось саме з того місця, де лишилися рештки хижого чудовиська, й виросло драконяче дерево. (Ось тільки не варто шукати на його гілках блакитних груш.)

Ґрати довкола цієї рослини були потрійні з довгими гострими шпичаками, спрямованими всередину вольєра. А зовні на огорожі було прилаштовано чотири вогнегасники і три скриньки з червоними кнопками «ALARM!». Поряд — ящик з піском та всіляке протипожежне знаряддя.

Михась обережно зазирнув за потрійні ґрати. Незважаючи на грізне застереження, рослина здавалася радше кумедною, аніж загрозливою. Драконяче дерево хоч і було здоровезне, але якесь ніби іграшкове, ніби мала дитина невміло зліпила його з пластиліну. Із землі стирчала недоладна штукенція, схожа на величезну парасолю.

Михась саме розглядав протипожежне знаряддя, і тут йому раптом здалося, що просто на стовбурі відкрилося яскраве блискуче око й цікаво зиркнуло на нього. Він квапливо глянув на дерево, однак ніякого ока там не було.

Тоді Михась почав вдавати, ніби старанно вивчає червону кнопку тривоги, і бічним зором ясно побачив, як на стовбурі перекліпуються вже аж три ока. Зненацька одна з гілок здригнулася, щось перелетіло через огорожу й до ніг хлопця ляпнулося щось схоже на велику блакитну напівпрозору грушу.

«Знову якийсь підозрілий овоч. Але цього разу не яблуко, а груша», — подумав хлопчик.

Про всяк випадок він ще раз уважно прочитав табличку із застереженням і переконався, що там нічого не пишуть про груші. Отже, небезпеки немає. Михась нахилився і підняв плід. У ніздрі одразу вдарили незвичні, але дуже смачні пахощі — так пахнуть солодкі різдвяні пироги.

І тут він раптово відчув нестерпний голод. Михасів шлунок відчайдушно вимагав: «З’їж це негайно!». Проте розум наказував: «Негайно викинь цей підозрілий плід!».

Спантеличений хлопець не знав, на що зважитись. Він стояв і дивився, як крізь тонку напівпрозору шкірку груші спокусливо просвічує соковита блакить.

Нарешті зібрався з духом і сам собі наказав: «Зараз я покладу цю смакоту в ящик з піском і піду далі». Тоді нахилився, щоб ще раз відчути той неперевершений запах, і сам не помітив, як його зуби вп’ялися в соковиту м’якоть. Раз, два, три — і груші не стало. В його руці лишилася тільки синя кісточка — доволі велика, як голубине яйце — кругленька і з гострим носиком.

Юний ботанік був приголомшений власною нерозважливістю. Деякий час схвильовано прислухався до себе — може, він зараз помре від отруєння? Адже це плід драконячого дерева. Але ніяких змін Михась не відчув.

«На що ж це було схоже? — міркував він. — На абрикосово-персиково-ананасне морозиво? Чи, може, на лимонно-шоколадний торт?.. А це насіння я обов’язково посаджу і колись, можливо, уся наша родина буде харчуватися такими делікатесами».

І Михась надійно заховав у найглибшу кишеню насінину драконячого дерева.

Аж тут Ботанік згадав про батьків і квапливо поглянув на годинника.

От прикрість — він уже запізнився аж на десять хвилин! Знову тато дорікатиме йому за безвідповідальність.

Та щойно Михась намірився бігти, як його заскочили двоє дядьків. їхній вигляд налякав би кого завгодно, адже вдягнені вони були майже як якісь астронавти: у жовтогарячі скафандри. їхні обличчя ховалися за тонованим склом шоломів.

— Хлопче, ти тут давно? — штучним, спотвореним мікрофоном голосом звернувся до нього один з жовтогарячих дядьків.

— Та не дуже, — знизав плечима Михась.

— Ти мусиш докладно розповісти, до яких саме рослин підходив, — озвався другий.

— Відпустіть мене, будь ласка! На мене батьки чекають! — попрохав хлопчик, однак жовтогарячі міцно тримали його за обидві руки.

— Ти тут до чогось торкався? З кимось розмовляв? Щось їв? Може, дещо знайшов?

— Та нічого я не бачив і не їв, — збрехав Михась. — А знайшов тільки оце. — І він простяг дядькам золоте молодильне яблуко. — Та воно, мабуть, погане, бо ось бачите — геть подзьобане.

Один із жовтогарячих обережно узяв яблуко, поклав його в металевий контейнер, що звисав на ремінці з його плеча, і міцно замкнув важку накривку.

— Ще щось було? — підозріло спитав другий.

Михась промовчав про сховану в кишені грушеву кісточку, бо тоді довелося б визнати, що він справді щось з’їв, і його затримали б на ще довший час, а батьки, мабуть, і так вже хвилюються. Тому хлопець лише заперечливо похитав головою.

— Тепер ми тебе доправимо у медичний блок на огляд і санобробку, — повідомив жовтогарячий дядько.

— Але мама з татом…

— Де ти кажеш на тебе чекають батьки? — поцікавився другий жовтогарячий дядько.

— Біля виходу.

Той щось нерозбірливо пробурмотів у свій мікрофон.

Жовтогарячі вивели хлопця з дослідної ділянки № 77 зовсім іншим шляхом — якимись ретельно огородженими залізними доріжками та містками. З них набагато зручніше було роздивлятися ті дивовижні рослини. Найбільше Михасеві запам’яталося дерево, на якому замість листя росли золоті монети, та кущ, що кліпав безліччю людських зелених очей («стоокий аґрус», як пояснив один із жовтогарячих провідників).

Вони вийшли тією ж хвірткою із застереженням про небезпеку третього рівня і ретельно зачинили її на всі сім замків.

Медичний блок був у невеличкому білому будиночку неподалік від входу. Там, біля ґанку, у супроводі охоронця вже стояли Михасеві батьки. Мама витирала заплакані очі, брови тата були грізно насуплені, а Котька безтурботно спав у візочку.

Хлопчик миттю вивернувся з рук жовтогарячих провідників, помчав до батьків, обійняв маму і непомітно засунув кісточку драконячого дерева в Котьчин візочок, під подушку.

Жовтогарячі дядьки пообіцяли батькам, що Михась швидко повернеться, і повели його в білий будинок. Там хлопця оглянув лікар, потім його змусили старанно помитися під душем, а тоді ще й ретельно чимось обробили одяг: «щоб випадково не причепилася якась зайва спора», — пояснили дядьки.

Коли ті двоє нарешті скинули свої жовтогарячі скафандри, то виявилося, що то не дядьки, а молоді привітні хлопці. Звали їх Олекса та Мурат. Вони пояснили, що навчаються в аспірантурі Інституту Експериментальних Досліджень Фольклорної Флори та Фауни.

Довідавшись про Михасеве захоплення рослинним світом, вони одразу почали називати хлопця «колегою» і навіть показали йому кілька досить цікавих, але звичайних рослин. Наостанок аспіранти повідомили хлопцеві номер телефону свого дослідного інституту.

— Можеш навіть не записувати, бо наш номер дуже легко запам’ятовується: 075 755 75 75. Запам’ятав? Якщо помітиш щось підозріло-дивне — телефонуй, допоможемо.