Офіцер натиснув на кнопку пульта, але ґрати воріт лишилися непорушні.

— Ну ось, вони, звісно, сплять, — пробурчав він. — Їм, звичайно, байдуже, що ми півночі буксували по цій клятій кризі.

Охоронець набрав якийсь номер, але відповіді знову не отримав. Тоді відчинив дверцята автомобіля і вистрибнув на сніг.

Місто огорнула ясна морозяна ніч.

Крізь райдужне ґало[34] байдужо сяяв місяць і привітно підморгували зірки. Дерева були вкриті білими капелюхами, а під ногами порипував сніг. Навкруги — нікого.

Офіцер пройшовся уздовж фасаду банку і рішуче попрямував до головного входу. Там він погрюкав у скляні двері, на мигах домовився з черговим охоронцем, щоб той їм відчинив, і повернувся до броньованої машини.

— Ховрашко, виходь! — гукнув охоронець. — Підеш крізь головний вхід.

— Це суперечить інструкції, — відгукнувся інкасатор Ховрашко.

— Та тут нікого немає, навіть приблудні пси, і ті сплять! Ти що, аж до ранку будеш сидіти в машині?

В інкасатора Ховрашка страшенно затерпли ноги, йому дуже хотілося гарячого чаю і спати. Він ще трохи повагався, а тоді кодовий замок на задніх дверцятах броньованого автомобіля клацнув і в них з’явився невеличкий чоловічок в окулярах, що міцно притискав до серця чималенький кейс.

Інкасатор сторожко озирнувся і підтюпцем побіг до головного входу. Ось тут це й сталося — від стовбурів найближчих дерев миттю відокремилися три тіні. Невиразно клацнув постріл пістолета з глушником — і офіцер охорони, впустивши зброю, осів на сніг.

Інкасатор Ховрашко біг, як заєць, але чорні тіні миттю наздогнали його і смикнули з рук опломбований кейс.

— Не віддам! — гукнув очкарик, чіпляючись за свій дорогоцінний вантаж, і лише тепер побачив, що в нападників немає облич.

Голови темних постатей щільно облягали натягнуті до самого підборіддя балаклави, у прорізах яких зблискували хижі очі.

— Що-що? Не віддаси? — басом зареготала оцупкувата постать без обличчя. — Та хто ж тебе питатиме?

Знову щось клацнуло — і праву руку Ховрашка обпік раптовий біль, а пальці самі собою розтислися. З рукава на сніг заструменіла кров. Уже лежачи на снігу, інкасатор бачив, як ліворуч, наче з-під землі, раптом виринув чорний джип, грюкнули дверцята, рикнув потужний двигун і мільйон зник у темряві.

На щастя, черговий усе бачив крізь кульонепробивні скляні двері і вчасно натис кнопку тривоги.

За кілька хвилин до банку із сиренами підкотили патрульна машина й швидка допомога.

Поранені інкасатор та офіцер охорони в один голос повідомили інспектору міліції, що джип грабіжників звернув на вулицю Перемоги.

— Жени! — гукнув інспектор водію, поспіхом застрибуючи в старенький міліцейський уазик.

Машину заносило на заледенілій дорозі, мотор чхав, гальма верещали, і за кілька хвилин попереду замиготіли червоні вогні стоп-сигналів джипу.

— Газуй! Ми мусимо їх взяти! — благав інспектор.

Проте, не зважаючи на всі зусилля водія, автомобіль злочинців невблаганно віддалявся.

— Васько, ну давай! Давай швидше! Ну що ти плентаєшся, як стара баба?!

— Хіба ви не бачите, що це — «Брабус»[35]?! Він валить 300 кілометрів на годину! — ображено озвався водій. — Куди до нього нашому уазику!

«Втечуть! Ці мерзотники точно втечуть! — з прикрістю подумав інспектор. — Спробую поцілити в колесо, може, хоч так пощастить їх зупинити».

Він рішуче опустив скло і висунув руку з пістолетом, але машину так шалено трясло й підкидало на крижаних вибоїнах, що націлитися ніяк не виходило. І раптом він побачив таке, після чого геть забув про свій намір.

Бандитський «Брабус» уже наближався до Алюмінієвої балки. Всередині злочинний авторитет на прізвисько Гаплик, недбало розвалившись на м’якому сидінні, легенько барабанив пальцями по опломбованому кейсу.

— Набридла мені ця дурнувата країна, поїду в Париж.

— Може, краще в Чикаго? Або в Лас-Веґас? — запропонував кілер на прізвисько Упир.

— Тьху ти, козляча печінка! Шеф, за нами хвіст! Міліція! — стурбовано заверещав із заднього сидіння їхній поплічник на прізвисько Банан, худий і жовтий з виду.

— Не дрейф, кореш, прорвемось! Хіба ж мою тачку можна порівняти з тими ночвами на колесах? Ану, водила, дай жару!

Бандитський водій натис на голосистий клаксон, і грабіжники самовдоволено загиготіли.

Лихоманка, яка в цю хвилину бавилася з гойдалками на дитячому майданчику, почула дике виття і визирнула з-за дерев.

Дорогою мчав блискучий чорний жук і відчайдушно волав. Він був схожий на хруща, який минулої весни залетів у драконарій, тільки цей був набагато більший.

Вона вже бачила таких комах із сяючими очима на вулицях Києва, але тоді забракло часу їх роздивитися.

«Бідненьке, воно плаче, мабуть, тому, що не може злетіти. Он як мчить по злітній смузі, а злетіти не виходить», — міркувала Лихоманка.

— Не плач, маленький, я тобі зараз допоможу! — пообіцяла джипові драконка і, акуратно підхопивши автомобіль під «животик», злетіла вгору, ще й підкинула «Брабуса» якомога вище.

Автомобіль каменем шугнув униз. Добре, хоч Лихоманка встигла підхопити його біля самої землі.

— Ну, чого ж ти? Ось давай зараз спробуємо ще разочок: я тебе підкину, а ти не барися — хутенько розкривай крильця! — умовляла джип Золота Лихоманка.

Проте «жук» чомусь не злетів і цього разу, тож Лихоманці довелося знову його зловити.

Драконка завагалася.

— Може, ти й справді не вмієш літати? Може, в тебе й крил немає? — спитала вона, лагідно попліскуючи автомобіль по даху.

Всередині джипа вирувала паніка.

— Я все поверну!!! Присягаюся маминим здоров’ям — все, до копієчки! І більше ніколи… Ніколи!!! Амба! О-О-О! Не треба кидати, благаю! О-О-О-О!!! — надривався Гаплик.

— Отче наш… Отче наш… Отче наш… Отче наш… — белькотав кілер Упир, двома руками стискаючи здоровезний золотий хрест на грудях. Від жаху він геть забув, як там далі.

Бандитський водій кинув кермо, міцно зажмурився, обома руками вчепився в свою шевелюру і застогнав.

Найбільше пощастило Бананові, бо він зі страху одразу знепритомнів.

Міліцейський уазик заглух.

Крізь лобове скло отетерілі міліціонери спостерігали, як золоте крилате чудовисько грається надпотужним джипом грабіжників. Вони мимоволі відчули щось дуже схоже на співчуття, навіть до тих запеклих злочинців.

— Такого й ворогу не побажаєш. — пробурмотів інспектор.

Аж раптом Лихоманка помітила міліцейський уазик. «Ой, а це ж, мабуть, старенька матуся цього жучка. Вона, певно, хвилюється за нього — он як стурбовано блимає блакитним ліхтариком», — подумала доброзичлива драконка.

— Не хвилюйтеся, я йому нічого не зробила! Ось ваш синочок — цілий і здоровий! — промовила Лихоманка і поклала бандитського «Брабуса» перед носом патрульної машини.

У джипі відчинилися одночасно усі четверо дверцят. Звідти, хитаючись на всі боки, мов п’яні, вибралися бандити і чимдуж рвонули до уазика.

Гаплик впав на коліна перед дверцятами, з яких визирав інспектор, і простяг запломбованого кейса. Обличчя злочинного авторитета було рясно залите слізьми.

— Підтверджую! Я! Це я пограбував банк! Ось мільйон! Це незаперечний доказ! Швидше заарештуйте мене — і в камеру! Щоб стіни товсті! Бажано під землею! Довічно! — ридав грізний ватажок банди.

Його поплічники теж благально простягали руки — інспекторові лишалося тільки дістати кайданки.

Лихоманка щиро засмутилася, побачивши людей, що висипали з «жучка».

«Ох, здається, це знову якийсь людський транспорт, — здогадалася вона. — Не варто було його чіпати, бо тепер влетить мені від Михася».

Інспектор наважився вийти з машини. Про всяк випадок він зняв із запобіжника свій пістолет і тримав пальця на спусковому гачку. З одного боку, його лякало, що чудовисько втупилося в патрульний автомобіль, а з іншого — воно не робило ніяких спроб нападу, просто дивилося і все.