Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Наташа вибачила, і він поклав слухавку.

Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.

— Як, уже? — широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.

Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…

Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.

ЕПІЗОД 71

Потяг «Фредрікстад — Халден», 10 травня 2000 року

Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.

Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.

Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, — це людський голос, подумав Харрі.

Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.

На пероні у Фредрікстаді грав оркестр. Провідник пояснив, що тут музиканти зазвичай репетирують перед Днем Конституції.

У Харрі була з собою лише сумка з одягом. Мейрик сказав, що в його квартирці у Кліппані є все необхідне: телевізор, музичний центр і навіть деякі книги.

— «Майн кампф» і таке інше, — з посмішкою пояснив Мейрик..

Ракелі Харрі так і не подзвонив, хоча йому страшенно хотілося почути її голос. Останній звук перед тишею.

«Наступна зупинка — Халден», — оголосив гугнявий голос. Його перервав фальшивий, верескливий звук. Потяг почав гальмувати.

Харрі водив пальцем по склу, повторюючи про себе ці слова: «фальшивий, верескливий звук». Верескливий, фальшивий звук. Звук, верескливий і…

Звук не може бути фальшивим, подумав Харрі. Він може лунати фальшиво лише тоді, коли поруч інші звуки. Навіть Елен, людині з найкращим музичним слухом, потрібно було кілька звуків, щоб почути музику. Навіть вона не могла з упевненістю сказати про окремо взятий звук, що він нестрункий, неправильний, фальшивий.

І все одно у вухах Харрі стояла ця нота, гучна, фальшива, що різала слух. Нота в голосі Мейрика, який відправляв його до Кліппана, аби шпигувати за можливим відправником факсу — через кілька якихось газетних заголовків. Сьогодні Харрі переглядав газети: про листи з погрозами, довкола яких чотири дні тому було стільки галасу, всі вже забули. Замість цього «Даґбладет» писала про ненависть Лассе К’юса до Норвегії і заяву головного радника МЗС Бернта Браннхьоуґа про те, що державних зрадників слід ставити до стінки.

І ще дещо здавалося Харрі фальшивим. І просто він сам себе в цьому переконав. Те, як Ракель попрощалася з ним у «Діннері», вираз її очей, це напівосвідчення в коханні, — перш ніж залишити його наодинці з відчуттям поразки і рахунком на вісімсот крон, який вона хотіла сплатити сама. Усе це разом ніяк не в’язалося. Але, може, він помиляється? Ракель була у Харрі вдома, бачила, як він п’є, слухала, як він, захлинаючись сльозами, розповідав про загиблу колежанку, з якою не був знайомий і двох років і яка була в його житті єдиним другом. Як зворушливо! Не варто так відкриватися перед іншими людьми. Але якщо Ракель подумала, що з Харрі у неї будуть суцільні проблеми, чому не припинила їхні стосунки відразу ж?

Як завжди, від особистих проблем Харрі поринав у роботу. Він десь читав, що певному типові чоловіків таке властиве. Напевно, тому вихідні він проводив, розробляючи схеми конспірації і моделі поведінки, намагаючись звалити до однієї купи всі невирішені проблеми: гвинтівку Меркліна, вбивство Елен і Халлґріма Дале; купа пахла злецьки. Ще зворушливіше!

Харрі поглянув на розгорнуту газету. Портрет головного радника МЗС. У рисах обличчя щось знайоме.

Харрі потер підборіддя. З досвіду він знав, коли розслідування заходить у глухий кут, мозок починає вибудовувати якісь власні асоціативні зв’язки. А розслідування щодо гвинтівки Меркліна справді зайшло в глухий кут — тут уже напевно постарався Мейрик. Він відразу називав це «порожньою справою». Керівник СБП визнав, що краще відправити Харрі до Швеції — шпигувати за неврівноваженими пацанами і писати доповіді про неонацистів. Прокляття!

«…Платформа справа».

А що, коли він зараз просто зійде з потяга? Що такого страшного може статися? МЗС і СБП так давно тремтять від страху, що хтось дізнається про торішній випадок на переїзді через Алнабрю, що Мейрик не посміє чіпати Харрі. А щодо Ракелі… Щодо Ракелі — тут незрозуміло.

Останній стогін потяга замовк, і у вагоні настала цілковита тиша. Двері відчинилися і зачинилися. Харрі сидів на своєму місці. Цю пісню, з навушників, він десь чув раніше. Чув багато разів. Але не міг пригадати де.

ЕПІЗОД 72

Нурберг і готель «Континенталь», 10 травня 2000 року

Болі застали старого зненацька, він мало не задихнувся. Скорчившись, він лежав горілиць, закусивши кулак, щоб не закричати. Він лежав, силкуючись не втратити притомність, над ним хвилями мчали смуги світла і темряви. Захиталося небо, час ніби пришвидшився, по небу пробігали хмари, і зірки ряхтіли крізь їхній сизий серпанок, була ніч, потім день, потім знову ніч. Нарешті напад минув, він відчув запах сирої землі і зрозумів, що ще живий.

Полежав трохи, відсапався. Спітніла сорочка липнула до тіла. Старий перекинувся на живіт і знову поглянув униз, на будинок.

Великий, чорний, дерев’яний. Старий лежав і дивився на нього з самого ранку. Він знав, що вдома тільки дружина. Але світло все одно горіло в усіх вікнах, і на першому, і на другому поверсі. Вона запалила світло, щойно почало темніти, і старий подумав, що вона, мабуть, боїться темряви.

Він і сам боявся. Ні, не темряви, її він не боявся ніколи. Йому стало страшно, коли час пришвидшився. І коли почалися болі. Вони завжди починалися несподівано, старий ще не навчився передбачати їх, справлятися з ними. І не знав, чи можливо це в принципі. А час? Старий намагався не думати про клітини, які ділились, ділились, ділились.

На небі з’явився блідий місяць. Старий поглянув на годинник. Пів на восьму. Скоро зовсім стемніє — доведеться діждатися ранку. Значить, доведеться заночувати у своєму курені. Старий поглянув на зведену ним споруду. Два роздвоєних півметрових ялинових кілки, розсохою догори. На них обрубана соснова гілляка, з боків її підпирають ще три великі сучки. Зверху все накрито ялиновим гіллям. Така споруда захищає від дощу, холоду і поглядів випадкових перехожих. На її побудову він витратив з півгодини.

Небезпеку бути поміченим з дороги або із сусідніх будинків старий усерйоз не сприймав. Щоб помітити курінь між дерев з трьохсот метрів, потрібний був орлиний зір. Але про всяк випадок старий прикрив вхід у курінь хмизом, а ствол гвинтівки обмотав ганчіркою, щоб сталь не зблиснула у променях призахідного сонця.

Він знову поглянув на годинник. І де його носить?!

Бернт Браннхьоуґ повертів у руках склянку і знову поглянув на годинник. І де її носить?!

Вони домовилися на пів на восьму, а вже за чверть восьма. Він одним духом допив віскі і налив собі ще склянку. Він сам розпорядився доставити йому це віскі в номер. «Джеймсон», — єдине пристойне віскі з Ірландії. Браннхьоуґ налив собі ще склянку. І де її носить?! Після статті в «Даґбладет» його телефон розривався від дзвінків. Правда, більшість підтримувала Браннхьоуґа, але під кінець він зателефонував редактору «Даґбладет», колишньому однокласнику, і відразу ж заявив, що його процитували неправильно, і зажадав спростування. Він пообіцяв надати газеті внутрішню інформацію про позицію міністра закордонних справ на саміті ЄЕС. Редактор сказав, що подумає. За годину він передзвонив і сказав, що Наташа, новенька журналістка, визнає, що зрозуміла Браннхьоуґа неправильно. Становище було врятовано.

66
{"b":"551731","o":1}