«Ти помреш».

Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу — хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.

— Пухлина збільшилася, — сказав лікар Буєр.

— Гаразд, — відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.

— Тобто? — запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом — голосом, сповненим смертельного жаху.

— Так, це питання…

— Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.

Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.

Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно — скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.

— Я розумію, чому…

— Ви геть нічого не розумієте, лікарю. — Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. — Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.

Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати — звук, що повернув йому відчуття юності.

Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:

— Ти помреш.

Старий волів би почути краще: «Ви помрете».

Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше — чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.

«Хоч як би там було, рік ви маєте».

Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець повернувся!»

Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.

Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!

Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.

«Нацистська сволота», — примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.

Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.

«Ти помреш».

Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.

Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi — спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності — просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.

— Привіт, Лізо! — кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.

Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.

— Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.

— Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? — Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.

— Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?

Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП — начальник відділку поліції.

Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.

Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій — управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ — були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ — управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.

Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.

Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.