Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими — зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, — це весь час відтоді стояло між ними.

Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.

— Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.

— Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.

— Нам треба відступати?

Едвард знизав плечима:

— Може, на кілька миль. Але мл повернемося.

Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?

— Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?

Едвард кивнув.

— Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?

— «Осло», — відповів Едвард. — «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».

— Далеко.

— Так, далеко.

Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.

— Дякую, що…

— Не варто, — швидко промовив Гюдбранн.

— Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, — сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.

— Він був?..

— Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.

— Я чув, він хороша людина.

— Так, у нас багато хороших людей.

Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.

Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.

— Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…

Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.

— Лягай! — закричав Едвард.

Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.

— Він ніби… — прошепотів Гюдбранн.

— О Господи! — простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. — Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. — Він сміявся до гикавки. — До чого все котиться?

Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.

— Хе-хе, — сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. — Хе-хе.

Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.

Дзвяк-дзвяк…

Ніби хтось повільно рубав лід киркою.

Дзвяк…

Потім почувся брязкіт — удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале — той повільно впав у сніг.

— На Бога… — почав Гюдбранн.

— Граната! — закричав Едвард.

Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.

— Утікай! — кричав ззаду нього Едвард.

Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.

— Гюдбранне!

Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!

— Гюдбранне!

Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації — здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, — батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two…[30]» Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! — кричить він їй. — Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.

Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.

В іншому кінці кімнати сидів чоловік. Темношкірий, африканець. Він гортав тижневик, і старий здивувався, що навіть з такої відстані може розрізнити кожну літеру на обкладинці. Щось про королівську сім’ю. Невже африканець зараз читає про це, про королівську сім’ю? Ця думка здавалася абсурдною.

Африканець перегорнув сторінку. Його вуса, що спускалися до підборіддя, були зовсім як у того кур’єра, з яким старий зустрівся цієї ночі. Це була коротка зустріч. Кур’єр приїхав у порт на «Вольво», яке, звичайно ж, узяв напрокат. Зупинився, скло з гудінням опустилося, і він сказав пароль: «Voice of an Angel». І в нього були точнісінько такі вуса. І сумні очі. Він відразу сказав, що не взяв із собою зброї з міркувань безпеки, і запропонував поїхати з ним в одне місце, щоб забрати її. Старий розгубився, але подумав, що якби його хотіли пограбувати, то зробили це б просто тут, у порту. Він сів в авто, і вони поїхали — куди б він думав? — до готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Він побачив Бетті Андресен, але та не дивилася в їхній бік.

Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.

Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.

— Алло!

Старий підвів голову.

— Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.

Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.

— Я прокричав ваше ім’я тричі.

«Я забуваю своє ім’я, — подумав старий. — Забуваю всі свої імена».

З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.

— Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, — поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. — На жаль, вона розрослася.

— Ну зрозуміло, вона розрослася, — відповів старий. — А хіба це не природно для ракових клітин — розростатися?

— Хе-хе. Взагалі кажучи, так. — Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.

— Пухлина — як ми, — продовжував старий. — Робить те, що може.

— Авжеж, — відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.

— Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.