Харрі підняв три пальці:

— Правильно, або він — в Опорі, або втік до Англії, або на фронті, в «Норвезькому легіоні». Він краще говорить по-німецьки, ніж по-англійськи. Отже…

— Отже, ваша колега виснувала, що він воював за Гітлера? — сказав Юль.

— Саме так.

Юль глибоко затягнувся.

Багатьом, хто був в Опорі, теж довелося вивчити німецьку, — сказав він. — Щоб упроваджуватися, підслуховувати тощо. І ще ви забуваєте про норвежців, які служили в шведській поліції[40].

— Отже, висновок вас не влаштовує?

— Ну-у, дайте мені трохи часу на роздуми, — відповів Юль. — Приблизно п’ятнадцять тисяч норвежців пішли до німецьких військ добровольцями, з них узяли лише сім тисяч — їм і видали зброю. Їх було набагато більше, ніж тих, хто записався до англійської армії. І хоча в Опорі під кінець війни було більше норвежців, та зброю з них мало хто мав. — Юль посміхнувся. — Гаразд, припустимо, що ви маєте рацію. Зараз, зрозуміло, навпроти їхніх прізвищ у телефонному довіднику не пишуть, що вони служили в СС, але я виходжу з того, що ви вже вирішили, де їх шукатимете.

Харрі кивнув:

— Протоколи справ про зраду батьківщині. Готові архіви, з усіма необхідними даними. Я вчора весь день їх переглядав, сподіваючись, що більшість з них нині вже померла і список, що залишився, не надто великий. Але я помилився.

— Так, вони живучі, чортяки, — усміхнувся Юль.

— Через те ми й зателефонували до вас. Адже вам відомо про норвезьких нацистів більше, ніж будь-кому іншому. Мені треба, щоб ви пояснили, як думає така людина, чим керується.

— Дякую за довіру, Холе, але я історик і не знаюся на мотивах вчинків окремих людей. Як ви, певно, знаєте, я був у збройному підпіллі і не думаю, що зміг би влізти в шкуру нациста й зрозуміти, як він мислить.

— Але мені здається, ви все-таки дещо про це знаєте, пане Юль.

— Справді?

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі. А ще я досить ґрунтовно підготувався до нашої з вами зустрічі.

Юль знову затягнувся і подивився на Харрі. У цій тиші Харрі раптом відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Він обернувся і побачив у дверях вітальні літню жінку. Її лагідні спокійні очі дивилися на Харрі.

— Ми тут розмовляємо, Сіґне, — сказав Евен Юль.

Вона енергійно кивнула Харрі, хотіла була щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Евеном Юлем, зупинилася. Потім знову кивнула, тихо вийшла з кімнати й причинила за собою двері.

— Отже, вам усе відомо? — спитав Юль.

— Авжеж. Вона була медсестрою на Східному фронті, так?

— Під Ленінградом. З тисяча дев’ятсот сорок другого до відступу в сорок третьому. — Він відклав люльку. — А чому ви так полюєте за тим чоловіком?

— Чесно кажучи, ми й самі цього ще не знаємо напевно. Але це може потім вилитися в замах.

— Гм.

— Так кого шукати? Божевільного? Переконаного, заскнілого нациста? Бандита?

Юль похитав головою:

— Більшість легіонерів відсиділи своє у в’язниці, а потім знову влилися в суспільство. Багатьом це вдалося на диво легко, хоча на них і було тавро зрадника. А втім, це зовсім не дивно. Це просто ще раз підтверджує: ті, кому вдається зробити кар’єру під час такого катаклізму, як війна, і в мирний час виявляють себе досить енергійно.

— Отже, той, кого ми шукаємо, міг вельми добре влаштуватися в житті?

— Цілком.

— І навіть пробитися у верхівку суспільства.

— Ні, шлях на державні посади їм, звичайно, заказано.

— Але він міг стати ділком, приватним підприємцем. Взагалі, заробити достатньо грошей, щоб купити гвинтівку за півмільйона. Але на кого він може полювати?

— Це обов’язково має бути пов’язане з його нацистським минулим?

— Щось підказує мені, що це так.

— То виходить, він хоче помститися комусь?

— А хіба це не природно?

— Звісно, природно. Багато норвезьких нацистів досі переконані, ніби саме вони були справжніми патріотами у війну, що в тих умовах, які склалися до сорокового року, вони діяли для блага народу. І що коли ми судили їх за зраду, то це було беззаконня з нашого боку.

— А що далі?..

Юль почухав за вухом.

— Ну-у. Судді, які виносили вироки, вже давно померли. І політики, які вимагали цього суду, — теж. Кому мститися?

Харрі зітхнув:

— Ви маєте рацію. Але я просто намагаюся скласти головоломку з тих фрагментів, які в мене є.

Юль поглянув на годинник.

— Обіцяю поміркувати над цим, але, далебі, не знаю, чи зможу вам допомогти.

— Все одно дякую. — Харрі встав, потім, згадавши про щось, дістав з кишені куртки кілька скріплених аркушів. — Я зняв копії з допиту свідка в Йоханнесбурзі. Можливо, це вам якось допоможе?

Юль сказав «так», але похитав головою, ніби мав на увазі «ні».

Коли Харрі вже одягався в передпокої, він показав на фото молодого чоловіка в білому халаті:

— Це ви?

— Так, у середині минулого століття, — засміявся Юль. — Це я в Німеччині, до війни. Я повинен був піти по стопах батька і діда і вивчати там медицину. Коли почалася війна, я поїхав додому і першу книгу з історії прочитав уже фактично в лісах. А потім було надто пізно щось змінювати: це стало як наркотик.

— Отже, вам розхотілося бути лікарем?

— Це як подивитися. Я хотів зрозуміти, як за однією людиною, її ідеологією пішло стільки людей. І, можливо, знайти ліки від цього. — Він посміхнувся. — Я був дуже, дуже молодий.

— Як приємно, що можна ось так зустрітися, — сказав Бернт Браннхьоуґ, піднімаючи келих.

Вони цокнулися, і Еуд-Хільде посміхнулася радникові.

— І не лише на роботі. — Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.

Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.

— І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.

Вона вирішила, що він має на увазі обід.

Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.

— Отож учора нам трапилася досить забавна справа, — сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. — До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми — це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.

Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», — подумав Браннхьоуґ.

— І за що ж ми йому заборгували?

— Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», — йому недоплатили жалування.

— Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?

— Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.

— Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, — сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? — Бідолаха, — додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. — Найсумніше в цій справі — що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.