— Ти, чи що, про Хокона Магнуса говориш? — запитала «шинель»; «камуфляжна куртка» зрозуміла його гумор і теж заіржала.

— Так, — сказав Харрі. — Якщо ви просто рядові, ви, звичайно, не знаєте, хто такий Принц. Тоді перекажіть повідомлення своїм командирам. Сподіваюся, що піца смачна, хлопці.

Відчуваючи на спині їхні погляди, Харрі повернувся до свого столика. Халворсен остовпів з величезним шматком піци в руці.

— Доїдай швидше, — сказав йому Харрі. — І звалюємо, доки я знову не вліз у чергове лайно.

Цей весняний вечір був спекотніший за всі попередні. Вікно в машині Харрі було відчинене, і вітерець ніжно пестив його обличчя і волосся. Звідси можна було побачити Осло-фіорд з його острівцями, розсипаними, ніби бурі черепашки. Перший цього року білий вітрильник линув до берега. Два олені сцяли край дороги, поряд з червоним автобусом, з даху якого з динаміків гриміло: «Wont — you — be ту lover…»[52]Літня жінка в спортивних штанях і зав’язаній на поясі куртці бігла підтюпцем по дорозі з блаженною втомленою посмішкою.

Харрі зупинився біля будинку Ракелі. Йому не хотілося заїжджати у двір, він навіть не знав чому — може, йому просто не хотілося вторгатися на її територію. Смішно, звичайно, — адже він і так прийде непроханий і нежданий.

Коли він уже підходив до ґанку, раптом запищав мобільний телефон. Дзвонив Халворсен, який щойно закінчив свої пошуки в Архіві державних зрадників.

— Нічого, — сказав він. — Якщо Даніель Гюдесон і справді ще живий, то за зраду батьківщини його не судили.

— А Сіґне Юль?

— їй дали рік в’язниці.

— Але у в’язниці вона не сиділа. Ще що-небудь цікаве є?

— Ні. І зараз мене, напевно, випровадять звідси, бо їм час зачинятися.

— Йди додому і лягай спати. Ранок покаже.

Харрі підійшов до сходів і вже зібрався злетіти по них одним стрибком, коли раптом відчинилися двері. Харрі завмер. На порозі стояла Ракель — у вовняному светрі і синіх джинсах, з розкудланим волоссям і ще блідішим обличчям, ніж звичайно. Харрі поглянув їй в очі, намагаючись побачити у них хоч якусь ознаку того, що Ракель рада цій зустрічі. Але не побачив. Проте не побачив він у них і тієї завченої ввічливості, якої боявся більше за все. У її погляді не було нічого взагалі.

— Я почула, хтось розмовляє на вулиці, — пояснила Ракель. — Заходь.

У вітальні сидів Олег у піжамі і дивився телевізор.

— Привіт, невдахо! — гукнув йому Харрі. — Чи не час потренуватися в тетріс?

Олег шмигнув носом, але нічого не відповів.

— Постійно забуваю, що діти не розуміють іронії, — сказав Харрі Ракелі.

— Де ти був? — суворо запитав Олег.

— Був? — Харрі трохи розгубився. — Що ти маєш на увазі?

Олег знизав плечима.

— Каву будеш? — запитала Ракель.

Харрі кивнув.

Поки Ракель метушилась на кухні (на це пішло чимало часу), Харрі з Олегом сиділи в кімнаті і мовчки дивилися, як чудернацькі гну мандрують пустелею Калахарі (на це теж пішло чимало часу).

— П’ятдесят шість тисяч, — нарешті заявив Олег.

— Та ти що? — сказав Харрі.

— Я посів перше місце в таблиці рекордів!

— Ну ж бо принеси!

Олег схопився і побіг шукати «геймбій». Тут Ракель принесла каву і сіла навпроти Харрі. Він дотягнувся до пульта і зменшив звук телевізора. Мовчанку порушила Ракель:

— Що збираєшся робити сімнадцятого травня?

— Працюватиму. Але якщо ти хочеш кудись мене запросити, я зроблю все можливе і неможливе.

Вона засміялась і замахала руками:

— Вибач, я просто шукала тему для розмови. Поговорімо про щось інше?

— Мені сказали, ти хворієш? — сказав Харрі.

— Це довга історія.

— У тебе всі такі.

— А чому ти повернувся?

Через Браннхьоуґа. З яким я, як не дивно, сидів і розмовляв у цій ось кімнаті.

— Так, життя складається з абсурдних збігів, — сказала Ракель.

— Таких абсурдних, що ні в кого не виходить вигадати щось більш-менш правдоподібне.

— Ти не знаєш всього, Харрі.

— Що ти маєш на увазі?

Вона лише зітхнула і стала розмішувати цукор у своїй чашці.

— Та що таке! — обурився Харрі. — Сьогодні уся сімейка змовилася загадувати мені шаради?

Ракель слабо засміялася, потім шмигнула носом. Весняна застуда, вирішив Харрі.

— Я… загалом…

Вона спробувала почати речення ще двічі, але безуспішно. Чайна ложка все мішала і мішала цукор у чашці. За плечем Ракелі Харрі побачив гну, яку повільно і безжалісно тягнув у річку крокодил.

— Усе було так жахливо, — сказала Ракель. — І я так за тобою скучала.

Вона повернулася обличчям до Харрі, і він уперше побачив, як вона плаче. Сльози текли по щоках і капали з підборіддя. Вона навіть не намагалася їх зупинити.

— Ну… — почав Харрі, більше він нічого не встиг сказати — Ракель кинулася до нього. Вони вчепилися один в одного, як потопельник — у рятівний круг. Харрі тремтів. Хоча б отак, думав він. Хоча б тільки це. Просто тримати її в обіймах — ось так.

— Мамо! — гукнув Олег з другого поверху. — Де «геймбій»?

— У комоді, — тремтячим голосом відгукнулась Ракель. — Поглянь у шухлядах. Почни з верхньої. Поцілуй мене, — прошепотіла вона Харрі.

— А якщо Олег…

— «Геймбій» не в комоді.

Коли Олег повернувся з «геймбоєм», який усе-таки знайшов — у коробці з іграшками, то спочатку нічого не зрозумів. Харрі з прикрим виглядом гмикнув, побачивши новий результат у таблиці, і хлопчик весело розсміявся. Але коли Харрі вже майже зрівняв рахунок, Олег запитав:

— Що це у вас обличчя такі дивні?

Харрі поглянув на Ракель, та з усієї сили намагалася зберегти серйозність.

— А те, що нам добре разом. — Харрі загнав довгу фігуру правобіч і зняв три лінії. — Твоєму рекорду гаплик, невдахо.

Олег засміявся і ляснув Харрі по плечу:

— У тебе немає шансів. Сам ти невдаха.

Ні, коли Харрі незадовго до півночі повернувся додому і побачив червоний вогник автовідповідача, він зовсім не почувався невдахою. Сьогодні, після того як Олег заснув і Харрі відніс його в ліжко, вони з Ракеллю ще посиділи за чаєм, і вона сказала, що коли-небудь розповість Харрі довгу історію. Іншим разом — сьогодні вона дуже втомилася. Харрі сказав, що їй потрібна відпустка, і вона погодилася.

— Ми можемо поїхати кудись утрьох, — сказав їй Харрі. — Коли із справою буде покінчено.

Ракель погладила його по голові.

— Тобі не дозволяли бути таким нахабним, Холе.

— А хто тут нахабний?

— Ну гаразд, я все одно зараз не можу про це говорити, Холе.

Потім вони цілувалися в коридорі. Харрі досі відчував смак її вуст.

Не вмикаючи світла, він навшпиньки пробрався до своєї кімнати і натиснув на кнопку відтворення на автовідповідачі. Темряву наповнив голос Сіндре Фьоуке:

«Це Фьоуке. Я тут подумав, що на питання про те, чи живий Даніель Гюдесон, може відповісти лише одна людина. Той, хто був разом з Даніелем на варті тієї новорічної ночі, коли Гюдесона, як ми гадаємо, підстрелили. Холе, вам потрібно знайти Гюдбранна Юхансена. Гюдбранна Юхансена».

Слухавку поклали, Харрі почув гудок, потім клацання і нове повідомлення.

«Це Халворсен. Зараз пів на дванадцяту. Мені щойно телефонували наші патрульні. Вони прочекали в квартири Мускена аж до ночі, але додому він так і не прийшов. Тоді вони подзвонили йому в Драммен — просто перевірити, візьме він слухавку чи ні. Але їм ніхто не відповів. Один з наших хлопців проїхав до Б’єрке, але там усе було зачинено, і світло ніде не горіло. Я сказав, щоб вони набралися терпіння, і по рації оголосив машину Мускена в розшук. Це… ну, просто щоб ти знав, як іде справа. До завтра».

Знову гудок. Знову клацання. Знову нове повідомлення.