Аж раптом Сіндре прихилився до Гюдбранна і почав колупатися нігтем у патроні.
— Отуди к бісу! — Він поглянув на Гюдбранна, вишкіряючи свої гнилі зуби. Його бліде неголене обличчя було так близько, що Гюдбранн відчув бридкий гнильний сморід, утім, вони всі тут так смердять. Сіндре підніс палець до обличчя. — Хто б міг подумати, що в цього Даніеля стільки мізків, га?
Гюдбранн відвернувся.
Сіндре з цікавістю розглядав кінчик пальця:
— Та він їх не надто пускав у діло. А то б тієї ночі він не повернувся назад з нічийної смуги. Я чув, ви тоді хотіли дати драла. Ге, ви ж були, так би мовити… добрими друзями.
Спочатку Гюдбранн не розчув: слова ніби долинали здалеку. Та коли їх відлуння досягло його вух, він нараз відчув, як тілом знову розливається тепло.
— Німці й не думають дати нам відступити, — вів далі Сіндре. — Ми тут усі передохнемо, всі до останнього біса. Ні, вам таки треба було драпати. Більшовики, принаймні, повелися б не так, як Гітлер, з такими хлопцями, як ти й Даніель. Я кажу, з такими добрими друзями.
Гюдбранн не відповідав. Тепло вже відчувалося в кінчиках пальців.
— Ми вирішили втікати туди сьогодні вночі, — сказав Сіндре. — Халлґрім Дале і я. Поки не пізно.
Він вивернувся в снігу, подивився на Гюдбранна.
— Чого ти боїшся, Юхансене? — сказав він і знову вишкірився. — Навіщо, по-твоєму, ми вдавали хворих?
Гюдбранн стискав пальці ніг у чоботях. Тепер він їх уже практично відчував. Стало тепло й добре. Але разом з цим відчувалося ще дещо.
— Ти з нами, Юхансене? — запитав Сіндре.
Воші! Так, йому стало тепло, але він не відчував вошей! Навіть свист вітру під каскою стих.
— Так це ти розпускав ті чутки, — сказав Гюдбранн.
— Що? Які ще чутки?
— Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.
Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.
— Тільки спробуй, я пристрелю тебе, — сказав Гюдбранн.
— З чого? — спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.
їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.
— Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.
Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:
— Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, — фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.
— Я не зрадник, — відповів Гюдбранн.
Сіндре підвівся.
— Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?
— Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.
Сіндре розсміявся:
— Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.
Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:
— Снігопад і місячне сяйво водночас — таке рідко побачиш, еге ж?
ЕПІЗОД 12
Околиці Ленінграда, 2 січня 1943 року
Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.
— So, — сказав капітан. — Er ist hinüber zu den Russen geflohen?[10]
— Ja[11], — повторив Гюдбранн.
— Warum?[12]
— Das weiss ich nicht.?[13]
Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.
— Ось так, — мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.
— Еге ж, — сказав Гюдбранн протягом.
— Розслідувати тут особливо нема чого.
— Вже ж бо.
— Але хто б міг подумати! — Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.
— Тут постійно дезертирують, — сказав Гюдбранн. — Якби вони розслідували кожен випадок…
— Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.
— Але ж ти бачиш, — мовив Гюдбранн.
— Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.
— Звичайно.
— А ще й з кулеметом такий ляпсус. — У голосі Едварда бриніло холодне глузування.
— Так.
— І ти навіть не зміг докричатися до голландців.
— Я кричав, та надто пізно. Було темно.
— Був місяць, — сказав Едвард.
Вони подивилися один на одного.
— Знаєш, що я думаю? — спитав Едвард.
— Ні.
— Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?
— Я не вбивав його. — Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. — Я намагався відмовити його.
Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?
Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.
— Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.
Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:
— Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?
— Тепер мені можна йти?
Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.
— Так, іди, — відповів він. — І бережи голову.
— Звичайно, — сказав Гюдбранн. — Навіть спину зігну.
— Пам’ятаєш, як казав Даніель? — запитав Едвард з дивною посмішкою. — Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.
Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.
ЕПІЗОД 13
Околиці Ленінграда, З січня 1943 року
Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!
Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто — він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.