— Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.

— А як він себе назвав?

— Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.

Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.

— Гаразд, — зупинив її Браннхьоуґ. — Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.

Вона підвела на нього очі.

— Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.

Браннхьоуґ засміявся:

— Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?

— Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.

— Ну ти скажи! — Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: — Терпіти не можу клопіт, а ти?

Вона засміялася, зніяковівши.

Браннхьоуґ підняв келих.

— Я все думаю, що робити з цим старим, — сказала вона.

— Забути, — відповів він. — А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.

— Про що?

— Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?

Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.

Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.

«That dorit impress me much!»[41] — пролунало з колонок.

«Мене теж», — подумав Харрі, якому не подобались ані гучна музика, ані звук власного важкого дихання. Він міг би відвідувати безкоштовно поліцейський тренажерний зал, але Елен переконала його записатися до центру «САТС». На таке він ще міг погодитися, але коли вона спробувала записати його на аеробіку, він сказав «стоп!». Рухатися під попсову музику в натовпі людей, яким ця музика подобається, і слухати, як інструктор з нервовою усмішкою підбадьорює розумуваннями на зразок: «Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися!» — все це здавалося Харрі незбагненним добровільним приниженням. Головною перевагою центру «САТС» було те, що тут можна було одночасно тренуватися і дивитися «Останнього героя», і ще — не бачити Тома Волера, який більшу частину вільного часу стирчав у поліцейському тренажерному залі. Оглядівши зал, Харрі зауважив, що й сьогодні він серед відвідувачів найстарший. В основному тут були дівчата, які слухали плеєри і час від часу кидали погляд у його бік. Ні, вони дивилися не на нього — просто поряд з ним, у сірому светрі з капюшоном і без єдиної краплі поту на лобі, сидів найвідоміший у Норвегії комік. На панелі спідометра перед Харрі висвітилося повідомлення: «Чудовий темп!»

«І препоганий одяг», — подумав Харрі, подивившись на свої розтягнуті брудні спортивні штани, які йому постійно доводилося підсмикувати, бо мобільник на поясі весь час стягав їх униз. А стоптані кросівки «Адідас» були застарі як на те, щоб мати модний вигляд, проте недостатньо рвані, щоб здаватися хіповими. Футболка з Джоєм Дівісоном, що колись виглядала цілком благопристойно, зараз говорила тільки про те, що її власник уже давно не орієнтується в світі музики. Але повною мірою свою недоладність Харрі відчув, тільки коли щось зненацька несамовито запищало і на нього звернулися всі сімнадцять поглядів — і погляд коміка також. Харрі зняв з пояса маленьку кляту пекельну машинку:

— Холе.

«Okay, so youre a rocket scientist, that dorit impress…»[42]— Це Юль. Я перебив вам заняття?

— Ні, це просто музика.

— Ви дихаєте, як загнаний кінь. Зателефонуйте мені, коли почуватиметеся краще.

— Я почуваюся чудово. Просто я в тренажерному залі.

— Гаразд. У мене для вас добрі новини. Я прочитав ваш звіт з Йоханнесбурга. Чому ви не сказали мені, що він бував у Зеннхаймі?

— Урія? Хіба це так важливо? Я навіть не був упевнений, що правильно записав назву, я обшукав увесь атлас Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов.

— Спочатку відповім на запитання: так, це важливо. Якщо у вас ще є сумніви в тому, що людина, яку ви шукаєте, — колишній легіонер, можете їх відкинути. Це точно на сто відсотків. Зеннхайм — маленьке містечко, і якщо норвежці коли й бували там, то тільки у війну. Там вони проходили навчання перед тим, як вирушити на Східний фронт. А в атласі Німеччини ви його не знайшли, бо Зеннхайм не в Німеччині, а у французькій провінції Ельзас.

— Але…

— У ході історичних змін Ельзас у різні часи належав то Франції, то Німеччині, тому там і розмовляють німецькою. Те, що ця людина бувала в Зеннхаймі, істотно звужує коло пошуку, адже там навчалися лише вояки полків «Нурланн» і «Норвегія». А ще краще — я можу дати вам ім’я людини, яка була в Зеннхаймі і напевно захоче вам допомогти.

— Справді?

— Колишній вояк полку «Нурланн». Він добровільно перейшов до Опору сорок четвертого року.

— Оце так-так!

— Він виріс на одинокім хуторі, його батьки й брати були переконаними квіслінгівцями, вони й змусили його піти добровольцем на фронт. Він ніколи не був справжнім нацистом і в тисяча дев’ятсот сорок третьому втік під Ленінградом. Невдовзі потрапив у полон до росіян, потім деякий час воював на їхньому боці, а далі через Швецію перебрався до Норвегії.

— І ви йому довіряєте?

Юль засміявся:

— Цілком.

— А що в цьому смішного?

— Це довга історія.

— Я не поспішаю.

— Ми йому наказали ліквідувати декого з його сім’ї.

Харрі облишив крутити педалі.

— Коли ми зустріли його в Нурмарку, на північ від Улле-волсетера, то спочатку не повірили йому, гадали, він засланий, і хотіли його розстріляти. Але в нас були свої люди в поліцейському архіві в Осло, і вони, перевіривши його історію, сказали, що він дійсно пропав на фронті і підозрювався в дезертирстві. Інформація про його родину підтверджувалася, у нього були з собою документи, які підтверджували, що він дійсно той, за кого себе видає. Але все це, звичайно, могли сфабрикувати німці, і ми вирішили влаштувати йому перевірку.

Пауза.

— І що? — запитав Харрі.

— Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого — в стайні, батьки лежали у вітальні.

— О Боже, — сказав Харрі. — Та він божевільний.

— Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.

І прошу вас, ви теж.

— Зрозуміло, я не буду. Де він живе?

— Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.

— І як його звуть?

— Фьоуке. Сіндре Фьоуке.

— Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.

На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.

«… Whatever; that don’t impress me much…»[43]