— Ви поверталися додому не разом?
— Я не знаю, як Дале й решта добиралися назад. Самого мене поранило взимку сорок четвертого, коли в окоп уцілила граната з російського винищувача.
— З винищувача? Літака?
Мускен криво усміхнувся, кивнувши.
— Коли я опритомнів у лазареті, ми вже повним ходом відступали. Наприкінці літа сорок четвертого я опинився в лазареті «Сінсен» в Осло. Потім я дізнався про капітуляцію.
— Отже, після поранення ви не бачили решту?
— Тільки Сіндре. Через три роки після війни.
— Коли ви вийшли на волю?
— Так. Ми випадково зустрілися в ресторані.
— Як ви ставитеся до того, що він тоді дезертирував?
Мускен знизав плечима:
— Ну, він мав на те свої причини. Хоч як, а він перейшов на той бік, коли результат усієї заворушки ще не був достоту відомий. Не те що більшість норвежців.
— Що ви маєте на увазі?
— У війну в нас побутувало прислів’я: «Хто обирає неспішно, обирає правильно». Авжеж, на початку сорок третього на нашій ділянці фронту доводилося відступати, та ми не знали, яке погане становище загалом. Тому ніхто не має права називати Сіндре «флюгером». Не те що інших — ті всю війну свою дупу гріли по тилах, а як війні кінець, так мерщій один з-перед одного кинулися записуватися до Опору. Ми називали їх, як мормонів, — «святі останніх днів». Деякі з них сьогодні залюбки просторікують про героїчний внесок норвежців у справедливу справу.
— Ви маєте на увазі когось конкретного?
— Завжди спаде на думку ім’я кого-небудь, хто роззолотив собі ореол героя заднім числом. Але це не так важливо.
— А Гюдбранн Юхансен, ви його пам’ятаєте?
— Авжеж. Зрештою, він урятував мені життя. Він…
Мускен чомусь замовк на півслові. Ніби бовкнув зайве, подумав Харрі.
— Що ж із ним сталося?
— З Гюдбранном? Як я пам’ятаю… Та граната… в окопі були Гюдбранн, Халлґрім Дале і я, коли вона покотилася по льоду, відскочивши від шолома Дале. Пам’ятаю тільки, що Гюдбранн був до неї найближче, коли вона вибухнула. А коли я вийшов з коми, ніхто нічого не міг мені розповісти ні про Гюдбранна, ні про Дале.
— Що ви хочете сказати? Що вони зникли?
Мускен поглянув у вікно.
— Це сталося того ж дня, коли росіяни розпочали повно-масштабний наступ, — почався, м’яко кажучи, хаос. Коли я опритомнів, той окоп, у якому ми були, вже давно був у руках росіян, а наш полк відступив. Якби Гюдбранн вижив, він би, напевно, опинився в лазареті полку «Нурланн» на ділянці «Північ». Те ж саме з Дале, якщо його поранило. Гадаю, мене теж мали перевести туди, але я опинився в іншому місці.
— Гюдбранн Юхансен не значиться в національному ідентифікаційному регістрі.
Мускен знизав плечима:
— Отже, його вбило тією гранатою. Так я й думав.
— І ви ніколи не намагалися знайти його?
Мускен похитав головою.
Харрі шукав очима хоча б якийсь натяк на те, що в Мускена вдома водилася кава: кавник, кавову чашку. На каміні в золотій рамці він побачив фото жінки.
— Ви жалкуєте про те, що сталося з вами й іншими квіслінгівцями після війни?
— Якщо ви про покарання — ні. Я дивлюся на речі тверезо. Нас судили, бо такою була політична необхідність. Я програв війну. І не ремствую.
Раптом Едвард Мускен засміявся — тріскучим сміхом, схожим на крик сороки. Харрі не зрозумів, що його розсмішило. Відтак Мускен споважнів знову.
— Тавро зрадника — ось що мене засмучувало. Але я втішав себе тим, що ми — ті, хто був там, — ми ж захищали свою країну, ризикуючи життям.
— Ваші тодішні політичні погляди…
— Дотримуюся я їх зараз чи ні?
Харрі кивнув, Мускен кисло всміхнувся:
— На це питання відповісти легко, пане слідчий. Ні. Я помилявся. Все дуже просто.
— А потім ви не намагалися зв’язатися з неонацистами?
— Хай Бог милує! Ні, звичайно! Здається, кілька років тому вони збиралися в Хокксунні, того разу хтось із цих ідіотів подзвонив і спитав мене, чи не хочу я прийти і розповісти про війну. Здається, вони називали себе «Blood and Honour». Щось таке.
Мускен схилився над столом. На його кутку, чітко вирівняний по краю, лежав акуратний стосик журналів.
— А що саме цього разу потрібно СБП? Викрити чергових неонацистів? Якщо так, то ви помилилися адресою.
Харрі не знав, що можна розповідати Мускену, а що ні. Але того цілком влаштувала лаконічна відповідь:
— Правду кажучи, я не зовсім розумію, що нам потрібно.
— Упізнаю стару добру СБП!
Він знову розсипався своїм сорочим сміхом, гучним і неприємним.
Пізніше Харрі вирішив, що саме цей глузливий сміх та ще те, що йому не запропонували кави, і підштовхнули його до наступного запитання:
— Як ви гадаєте, чи легко було виростати вашим дітям, знаючи, що їх батько був нацистом? Можливо, саме тому Едвард Мускен-молодший потрапив до в’язниці за наркотики?
І вже наступної миті, побачивши в очах старого біль і злість, Харрі пошкодував, що сказав це. Адже можна було б дізнатися про все і не вражаючи в болюче місце.
— Весь цей суд був фарсом! — прошипів Мускен. — Адвокат, якого дали моєму синові, був онуком того судді, який судив мене після війни. Вони хочуть відігратися на моїх дітях, лише для того, щоб приховати власну ганьбу за те, що вони робили у війну. Я…
Раптом він замовк. Харрі чекав продовження, але старий мовчав. Нараз він несподівано відчув, як йому підвело живіт. На якийсь час у кімнаті запала цілковита тиша. Страшенно хотілося чогось випити.
— Це був «святий останніх днів»? — запитав Харрі.
Мускен знизав плечима. Харрі зрозумів, що тему закрито. Мускен поглянув на годинник.
— Кудись поспішаєте? — поцікавився Харрі.
— Мені треба пройтися до будиночка в горах.
— Он як? Далеко звідси?
— Ґренланн. Час виходити, щоб устигнути завидна.
Харрі підвівся. На порозі вони на мить зупинилися, думаючи, що сказати один одному на прощання. Враз Харрі згадав:
— Ви сказали, що вас поранило під Ленінградом узимку сорок четвертого, а в лазареті Сінсен ви опинилися, коли вже був кінець літа. А де ви були до цього?
— Що ви маєте на увазі?
— Я недавно прочитав книгу Евена Юля. Він військовий історик.
— Я чудово знаю, хто такий Евен Юль, — сказав Мускен, якось дивно всміхнувшись.
— Він пише, що полк «Норвегія» було розформовано коло Красного Села в березні сорок четвертого. Де ви були з березня до того часу, як потрапили до лазарету «Сінсен»?
Мускен пильно подивився на Харрі. Потім відчинив вхідні двері і виглянув назовні.
— Практично нульова видимість, — повідомив він. — Вам слід їхати обережно.
Харрі кивнув. Мускен випрямився, примружився і з-під руки поглянув на порожній іподром — сірий овал рінистої доріжки темнів на тлі брудного снігу.
— Місця, де я бував, колись мали назви, — мовив Мускен. — Але вони так змінилися, що їх тепер годі впізнати. Ми позначали на картах тільки дороги, озера й мінні поля, — жодних назв. Може, це буде правдою, якщо я скажу вам, що лежав в естонському місті Пярну, — точно я не знаю, і навряд чи це що-небудь може змінити. Весну й літо тисяча дев’ятсот сорок четвертого я відлежувався в ліжку, слухав кулеметні черги і думав тільки про смерть. А не про те, де я.
Харрі обережно їхав уздовж берега річки і зупинився на червоне світло біля мосту. Наступний міст, Є-18, стовбичив на тлі пейзажу, мов гігантський зубний протез, до того ж закриваючи вид на Драмменс-фіорд. Це ж треба, ну й не щастить цим драмменцям! На зворотному шляху Харрі вже хотів був таки завернути до «Біржі» на чашку кави, але роздумав.
Загорілося зелене світло, Харрі натиснув на газ.
Оскільки Едвард Мускен аж надто гостро й болісно відреагував на його зауваження про сина, то Харрі вирішив дізнатися, хто був суддею у справі Мускена. Він востаннє подивився на Драммен у дзеркало заднього виду. Все-таки є й гірші міста.
ЕПІЗОД 47
Кабінет Елен 7 березня 2000 року