Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Радий побачити вас знову. — Крун жестом запросив Харрі сісти.

— Ви мене пам’ятаєте? — запитав Харрі.

— Пам’ять поки мене не підводить. Так. Сверре Ульсен. У вас тоді була сильна справа. Шкода, що міському суду не вдалося дотриматися всіх формальностей.

— Я прийшов з іншого приводу, — сказав Харрі. — Попросити вас про одну послугу.

— Попросити ви можете безкоштовно. — Крун склав долоні пальцями догори. Він нагадував хлопчака, який намагається зіграти дорослого на сцені шкільного театру.

— Я шукаю зброю, яку незаконно ввезли до країни, і в мене є підстави вважати, що Сверре Ульсен так чи інакше міг бути в цьому замішаний. Враховуючи, що ваш клієнт уже помер, зобов’язання про нерозголошення вже не заважає вам надати поліції потрібну інформацію. Цим ви допомогли б розкрити вбивство Бернта Браннхьоуґа, якого — ми в цьому цілком упевнені — вбили саме з цієї зброї.

Крун криво посміхнувся:

— Гадаю, що буде краще, якщо ви надасте мені право вирішувати, коли спливають мої зобов’язання, пане слідчий. Це не відбувається автоматично після смерті клієнта. А вам не здається, що з вашого боку це дещо нетактовно — приходити сюди і робити подібні заяви після того, як ви ж і застрелили мого клієнта?

— Я намагаюся забути про особисте і пам’ятати лише про професійне, — відповів Холе.

— То намагайтеся краще, пане слідчий! — Голос Круна лунав ще писклявіше, коли той говорив на підвищених тонах. — Не надто професійно це у вас виходить. Так само непрофесійно, як убивати людину у її власному домі.

— Це була самооборона, — сказав Харрі.

— Формальності, — відповів Крун. — Ваш поліцейський був досвідчений. Він повинен був знати, що в Ульсена нестабільна психіка, і не вдиратися так. Безперечно, ваш співробітник підлягає суду.

Не стримавшись, Харрі відповів:

— Я з вами згоден: завжди неприємно, коли злочинців відпускають через якісь формальності.

Крун двічі моргнув, перш ніж він розчовпав сенс слів Харрі.

— Юридичні формальності — зовсім інша річ, пане слідчий, — сказав він. — Можливо, присяга, складена в залі суду, — це дрібниця, але якщо ми нехтуватимемо судовим ритуалом…

— Пане інспектор, — поправив Харрі. Він намагався говорити повільно і тихо. — А через цей ваш «судовий ритуал» загинула моя колега. Елен Єльтен. Закарбуйте це у своїй пам’яті, якою ви так пишаєтеся. Елен Єльтен. Двадцяти восьми років. Найталановитіший слідчий поліції Осло. Проламаний череп. Жахлива смерть.

Харрі підвівся і своїм стодев’яностосантиметровим тілом навис над письмовим столом. Він бачив, як на худій шиї Круна стрибає кадик. Довгі дві секунди Харрі милувався страхом в очах молодого адвоката. Потім кинув на стіл візитну картку.

— Зателефонуйте, коли визначитеся зі своїми зобов’язаннями, — сказав він.

Харрі вже збирався піти, коли почув голос Круна:

— Він дзвонив мені незадовго до смерті.

Харрі обернувся до адвоката. Той зітхнув:

— Він був чимось наляканий. Цей Сверре Ульсен завжди боявся. Йому було страшно і самотньо.

— Усім так, — буркнув Харрі. — Тож кого він боявся? — запитав він.

— Принца. Він називав його просто Принцом.

— Ульсен говорив, чого він боїться?

— Ні. Говорив лише, що цей Принц був щось на зразок старшого за званням і дав йому наказ учинити якийсь злочин. Ульсен хотів дізнатися, яке йому буде покарання, якщо він просто виконає наказ. Нещасний ідіот.

— Який наказ?

— Цього він мені не говорив.

— Він сказав що-небудь іще?

Крун похитав головою.

— Якщо вирішите повідомити нам ще що-небудь, телефонуйте. У будь-який час доби, — сказав Харрі.

— І ще, пане інспектор. Якщо ви думаєте, що у мене на душі спокійно від того, що через мене звільнили людину, яка вбила вашу колегу, то ви помиляєтесь.

Але Харрі вже пішов.

ЕПІЗОД 81

Піцерія «У Герберта», 12 травня 2000 року

Харрі зателефонував Халворсену і запропонував зустрітися «У Герберта». Крім них, у піцерїї майже нікого не було. Вони сіли коло вікна. У дальньому кутку, закинувши ноги в чоботях на сусідній стілець, сидів хлопець у довгій шинелі, з вусиками а-ля Адольф Гітлер. Схоже, він вирішив перемогти в конкурсі на найкислішу фізіономію.

Халворсен зустрічався з Едвардом Мускеном, але не в Драммені.

— Коли я дзвонив йому додому, він не відповідав. Тому я довідався в довідковій номер його мобільного. Виявилося, що він в Осло. У нього квартира на Тромсьоґата в районі Рудельокка, де він мешкає, коли приїздить на Б’єрке.

— Б’єрке?

— Іподром. Він буває там щоп’ятниці і щосуботи. Грає помаленьку, як він сам говорить. Коротше, розважається. У нього і коні там свої є. Ми зустрілися в стайні за іподромом.

— Що ще він сказав?

— Що вранці, коли буває в Осло, він заходить у «Скрьодер». Що уявлення не має, хто такий Бернт Браннхьоуґ, і тим паче ніколи не дзвонив йому додому. Хто така Сіґне Юль, він знає. Сказав, що пам’ятає її з фронту.

— Як у нього з алібі?

Халворсен замовив піцу з солодким перцем і ананасами.

— Мускен каже, що весь тиждень був сам у своїй квартирі на Тромсьоґата. Ходив лише до іподрому й назад. Він був там і того ранку, коли вбили Браннхьоуґа. І сьогодні вранці.

— Он як. Наскільки, по-твоєму, це відповідальна заява?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти йому повірив?

— Так… тобто ні… У якому сенсі повірив?..

— Кинь, Халворсене, не бійся ти так. Просто скажи, що ти думаєш. Я ж не використовуватиму це проти тебе.

Халворсен мовчав, утупившись у стіл, і теребив у руках меню.

— Якщо Мускен і бреше, — сказав він, — то він уміло це приховує. Це все, що я можу сказати.

Харрі зітхнув:

— Ти міг би мені допомогти? Я хотів би, щоб коло квартири Мускена цілодобово чергували двоє поліцейських.

Халворсен кивнув і дістав з кишені телефон. Харрі почув голос Мьоллера і перевів погляд на неонациста, що сидів у кутку. Чи як вони себе називають? Націонал-соціалісти. Націонал-демократи. У Харрі якраз була із собою роздруківка університетського соціологічного дослідження, де говорилося, що в Норвегії 57 неонацистів.

Принесли піцу, Халворсен запитливо поглянув на колегу.

— їж, їж, — сказав Харрі. — Я піцу не люблю.

До шинелі в кутку підсіла камуфляжна куртка. Обидва підвели голови і поглянули на поліцейських.

— Ага, до речі, — пригадав Харрі. — Лінда з СБП розповіла мені, що в Кельні є архів СС. Частина його згоріла в сімдесятих, але наші іноді звертаються туди по інформацію про норвежців, що воювали за Гітлера. Там зберігаються накази, відомості про нагороди, статус і таке інше. Зателефонуй туди і спробуй розвідати що-небудь про Даніеля Гюдесона. І Гюдбранна Юхансена.

— Добре, бос, — прожував Халворсен. — Тільки от з піцою розберуся.

— А я поки розберуся з тим хлопцем. — Харрі підвівся.

У своїй роботі Харрі ніколи не соромився використовувати свою фізичну перевагу, щоб зробити психічний тиск. І хоча хлопець з гітлерівськими вусиками намагався виглядати спокійним, Харрі знав, що за цим холодним поглядом ховається той самий страх, що він бачив у Юхана Круна. Тільки цей хлопець краще вмів його приховувати. Харрі різко шарпонув до себе стілець, на якому лежали чоботи «гітлера», і ноги з гуркотом упали на підлогу.

— Даруйте, — сказав Харрі. — Я гадав, що місце вільне.

— Козел! — буркнув «гітлер».

Голений череп, що виглядав з камуфляжної куртки, обернувся до Харрі.

— Цілком правильно, — сказав Харрі. — А ще виродок. Мусор. Або «дядько». Ні, це, здається, надто ввічливо. Як щодо слова «коп» — воно начебто зрозуміле всім.

— Ми тебе чимось ображаємо, чи?.. — запитала «шинель».

— Так, ображаєте, — відповів Харрі. — Довго вже ображаєте. Перекажи привіт Принцові і скажи йому, що Холе прийшов і приніс із собою неприємності. Від Холе Принцові, зрозуміли, чи ні?

«Камуфляжна куртка» дивилася, роззявивши рота і кліпаючи очима. Потім «шинель» розкрила жувальник з ріденькими зубами і засміялась, бризкаючи слиною.

74
{"b":"551731","o":1}