Харрі притулився чолом до прохолодного скла Ще один теплий жовтневий день. Цікаво, де ця Елей, молода співробітниця, з блідим, ляльковим гарненьким личком, маленьким ротиком і круглими очками, набралася такого цинізму. Дівчинка з міщанської сім’ї, єдине дитя, якому завжди у всьому потурали і навіть послали навчатися до швейцарського пансіону. Хтозна, може, з часом вона стане ще цинічнішою.

Харрі закинув голову й видихнув, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Ще, ще, — голосним шепотом попрохала Елен й тихенько поплескала в долоні — зображала схвальні оплески.

— У неонацистів він проходить під кличкою Бетмен.

— Ясна річ. Бейсбольна біта англійською — «бет».

— Та не нацист — адвокат.

— Ух ти! Вже цікавіше. Чи це означає, що він вродливий, багатий і остаточно з’їхав з глузду, що в нього рельєфна мускулатура на животі й крута тачка?

Харрі розсміявся:

— Тобі б вести власне ток-шоу, Елен. Його так звуть, бо він завжди виграє справу, коли береться захищати кого-небудь із них. До того ж він одружений.

— У нього є хоча б один ґандж?

— Так, він раз у раз намагається підкласти нам свиню, — відповів Харрі, наливаючи собі чашку натуральної кави. Елен привезла в контору кавоварку ще років два тому, коли тільки-но влаштувалася на роботу. Як на лихо, через це Харрі вже не міг пити розчинну бурду, як раніше.

— Він пнеться у Верховний суд? — спитала вона.

— Авжеж. Побачиш — йому й сорока не стукне, а він уже там засідатиме.

— Закладаюся на тисячу крон, що дзуськи!

— Приймається.

Вони засміялися і цокнулися паперовими стаканчиками.

— Ти не проти — я візьму цей ось номер «МОДЖО»? — запитала вона.

— Там на розвороті — десять найгірших фотографій Фреді Меркюрі. Оголений торс, пов’язка на стегнах і посмішка до вух. Повний набір. Забирай!

— А мені подобається Фреді Мерк’юрі. Подобався.

— Я й не казав, що мені він не подобається.

Синє крапчасте крісло-вертушка, яке споконвік було встановлене на нижньому рівні, раптом заскрипіло під вагою Харрі, ніби протестуючи, тільки-но він спробував відкинутися на бильце. Він зірвав приклеєний до його телефона жовтий стікер з написом рукою Елен.

— Що це таке?

— Чи ти сам не бачиш? Тебе питав Мьоллер.

Харрі потрюхикав коридором, передчуваючи, як шеф зараз міцно стулить губи й заклопотано насупить брови, дізнавшись, що Сверре Ульсен знову на волі.

Молода рум’янолиця дівчина коло ксерокса квапливо посміхнулася, коли він пробігав повз копіювальну кімнату. Харрі не посміхнувся їй. Мабуть, якась нова співробітниця. Аромат її парфумів був нудно-солодкий, якийсь важкий, і тільки дратував його. Він глипнув на секундну стрілку годинника.

Отже, тепер його дратують парфуми. Що з ним, власне, відбувається? Елен якось сказала, що йому бракує простих потреб, які допомагають розслабитися нормальним людям. Після повернення з Бангкока він так надовго заліг на дно, що втратив будь-яку надію коли-небудь піднятися. Все довкола було холодне й похмуре, все однаково гнітило його. Ніби він і справді вже давно лежить під водою. Його ніби облягала мертва тиша. Коли люди розмовляли з ним, слова, як повітряні бульбашки, виривалися з їхнього рота, злітаючи вгору. От що таке тонути, думав він і чекав. Але нічого не відбувалося. Порожнеча, і все. І більше нічого. Та він упорався.

Завдяки Елен.

Вона з’явилася в житті Харрі у перші ж тижні після його повернення. Щовечора, коли наприкінці робочого дня він складав свої речі і йшов додому, вона пильнувала, щоб він не навертався до пивної, наказувала йому не нервувати, якщо він спізнювався, вирішувала, придатний він сьогодні до роботи чи ні. Зо два рази відправляла його додому, страхаючи, що інакше з ним не розмовлятиме. На це витрачався час, та Харрі не мав куди особливо поспішати. І якоїсь п’ятниці вона з приємністю зауважила, що Харрі не брав у рот ані краплі вже цілий тиждень.

Зрештою він відверто запитав, навіщо їй, дівчині з блискучою юридичною освітою і не менш блискучими перспективами, вішати собі на шию таке ярмо. Чи вона не розуміє, що її кар’єрі це аж ніяк не посприяє? Чи вона не може знайти собі більш успішних друзів?

Вона серйозно подивилася на нього й відповіла, що вона робить це тільки для того, щоб паразитувати на його досвіді, і що він найкращий слідчий у відділі вбивств. Дурниця, звичайно, та йому було дуже приємно це чути. До того ж Елен була сповнена такого ентузіазму, таких амбіцій, що до неї мимоволі прислухаєшся. Останні півроку Харрі навіть почалося щось удаватися. Дещо навіть неймовірно здорово. Як у справі зі Сверре Ульсеном.

Дійшовши до дверей кабінету Мьоллера, Харрі на ходу кивнув якомусь поліцейському у формі, але той удав, що не помітив його.

Харрі подумав, що якби він був учасником передачі «Останній герой», то його погану карму помітили б відразу і відправили б додому на першому ж засіданні ради племені. Засідання ради? Боже, він уже навіть мислить термінами цих ідіотських програм на ТБ-3. Ось на що перетворюєшся, просиджуючи щодня перед телевізором по п’ять годин. Та це однаково краще, ніж напиватися в «Скрьодері».

Він двічі постукав у двері. Просто в табличку: Б’ярне Мьоллер, НВП.

— Увійдіть.

Харрі поглянув на годинник. Сімдесят п’ять секунд.

Начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його довгі ноги стирчали з-під столу. Руки за головою, праве плече й вухо затискають телефон — наочний приклад того, що досвідчені слідчі називають «довга розмова». Коротко пострижене волосся робило його схожим на колобка і Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець». Мьоллер «Охоронця» не дивився. Він не був у кіно п’ятнадцять років. Усе через те, що доля нагородила його загостреним почуттям обов’язку, занадто короткою добою, а на додачу ще двома дітьми й дружиною, яким ніколи не судилося зрозуміти його до кінця.

— …Так ми й скажемо. — Мьоллер поклав слухавку і зиркнув на Харрі поверх купи документів, переповнених попільничок і паперових стаканчиків, що заповнювали стіл у мальовничому безладді. Логічним центром цього хаосу було фото двох хлопчиків, розфарбованих по-бойовому, як індіанці.

— Отже, ти прийшов, Харрі.

— Отже, я прийшов, шефе.

— Я тут був у Міністерстві закордонних справ, на зустрічі, присвяченій саміту, який пройде тут, в Осло, у листопаді. Прилітає американський президент… Узагалі, газети ти й сам читаєш. Каву, Харрі?

Мьоллер підвівся, двома гігантськими кроками дійшов до архівної шафи, де на стосах паперів балансували кавові чашки, і м’яко відкашлявся.

— Дякую, шефе, але я…

Надто пізно. Харрі довелося взяти гарячу чашку.

— Я з нетерпінням чекаю на гостей зі Служби безпеки, з якими, я впевнений, у нас відразу налагодяться дружні взаємини, варто тільки нам познайомитися з ними ближче.

Мьоллер говорив це без іронії. Це була одна з тих особливостей, які Харрі цінував у своєму начальнику.

Мьоллер сів інакше — тепер його коліна впиралися в стіл. Харрі відкинувся назад, щоб дістати з кишені штанів зім’яту пачку сигарет «Кемел», і запитально поглянув на Мьоллера. Той кивнув і підсунув до нього одну з переповнених попільничок.

— На мене покладається відповідальність за безпеку під’їздів до Ґардермуєна. Адже крім президента приїжджає ще Барак…

— Барак?

— Ехуд Барак. Прем’єр-міністр Ізраїлю.

— Ага. Отже, в Осло намічаються чергові історичні перемовини?

Мьоллер недовірливо поглянув на синю хмарку диму, що здіймалася під стелю.

— Тільки не треба мені казати, ніби ти нічого про це не знаєш, Харрі, а то я все більше за тебе хвилююся. Адже ця новина вже цілий тиждень не сходить з газетних передовиць.

Харрі знизав плечима:

— Погано працюють розповсюджувачі газет. Це через них я перебуваю в інформаційному вакуумі. Особливо що стосується суспільного життя. — Харрі зробив обережний ковток, та кава була надто гаряча, і він відставив чашку подалі. — І любовних скандалів.