Сверре Ульсен замкнув за собою двері, роззувся і став тихенько підійматися сходами. Він переступив скрипучу сходинку і відразу ж зрозумів, що даремно.
— Сверре?
Мати кричала з відчиненої спальні.
— Що, мамо?
— Де ти був?
— Просто гуляв, мамо. Але я вже прийшов і зараз ляжу спати.
Він не слухав, що мати говорила далі, — він приблизно знав, що вона може сказати, і просто пускав її репліки повз вуха. Ульсен увійшов до своєї кімнати і зачинився. Нарешті він сам. Він ліг на ліжко, втупився в стелю і прокрутив у пам’яті те, що сталося. Як кіно. Ульсен заплющив очі і спробував зупинити плівку, але та крутилася далі.
Ульсен не знав, ким вона була. Принц, як вони й домовилися, зустрів його на Скяус-плас і одвіз на вулицю, де вона жила. З автомобіля її вікна видно не було, зате вони добре бачили під’їзд — тільки-но вона вийде, вони відразу помітять. Принц сказав, може, доведеться прочекати так усю ніч, порадив Ульсенові розслабитись, увімкнув цю кляту негритянську музику й опустив спинку крісла. Але вже за півгодини двері під’їзду відчинилися, і Принц сказав: «Ось вона».
Сверре кинувся за нею, але не встиг наздогнати, бо вона випірнула з цієї темної вулиці, і довкола відразу стало багато народу. Якоїсь миті вона зненацька обернулася і подивилася прямо на нього. Ульсену відразу ж здалося, що його розкусили — що вона помітила біту, сховану під курткою. Він так злякався, що в нього перекривилось лице, але потім, коли вона вибігла з магазину «Севен-елевен», страх минув і поступився місцем злості. Подробиці того, що сталося під тим ліхтарем біля річки, Ульсен пам’ятав і не пам’ятав одночасно. Він знав, що сталося, але щось випало з пам’яті. Як у грі, де тобі показують лише частину картинки, а ти маєш угадати, що це.
Ульсен знову розплющив очі. Поглянув на набубнявілу штукатурку стелі. Коли він отримає гроші, то викличе нарешті службу ремонту, аби ліквідували ці патьоки, — мати стільки з цим б’ється. Ульсен почав думати про ремонт, але в голову лізли інші думки. Щось не так. Цього разу все інакше. Не як з тим вузькооким в «Денніс-кебаб». Ця жінка — звичайна молода норвежка. Коротке русяве волосся, блакитні очі. Вона могла б бути його сестрою. Ульсен спробував повторити, що йому втовкмачував Принц: що він боєць, що це задля Справи.
Він поглянув на фотографію, яку почепив на стіну під прапором зі свастикою. На фотографії рейхсфюрер СС і начальник німецької поліції Генріх Гіммлер стояв на трибуні в Осло. 1941 рік. Він звертався до норвезьких добровольців, що прийняли присягу військ СС. Зелена уніформа. На комірі літери «СС». На задньому плані — Відкун Квіслінґ. Гіммлер. Славна смерть 23 травня 1945 року. Самогубство.
— Чорт!
Сверре підвівся і почав занепокоєно ходити туди-сюди кімнатою.
Він зупинився перед дзеркалом біля дверей. Провів рукою по голові. Потім почав порпатися в кишенях. Чорт, куди поділася шапка? На мить він злякався, що вона зараз лежить у снігу поряд із забитою, але потім пригадав, що, коли він знову сідав у машину Принца, шапка на ньому була. Ульсен перевів дух.
Біти він позбувся, як і радив Принц. Витер відбитки пальців і викинув у Акерсельву. Зараз треба просто затаїтися і чекати, що буде далі. Принц сказав, що поклопочеться про все, як робив раніше. Де Принц працює, Сверре не знав, але був певен, що в нього так чи інакше є гарні зв’язки в поліції. Ульсен роздягся перед дзеркалом. У місячному світлі, що пробивалося крізь завіски, татуювання на його шкірі здавалося сірим. Ульсен провів пальцями по залізному хресту, який висів у нього на шиї.
— Сука, — пробурмотів він. — Клята червона сука.
Коли він нарешті заснув, уже починало сіріти.
ЕПІЗОД 51
Гамбург, ЗО червня 1944 року
Люба, кохана Хелено!
Я кохаю тебе більше за життя, тепер ти це знаєш. Хоча ми були разом усього лише коротку мить, а попереду на тебе чекає довге і щасливе життя (я в цьому певен!), сподіваюся, ти не забудеш мене зовсім. Зараз вечір, я сиджу в кімнаті відпочинку в гамбурзькому порту, а знадвору падають бомби. Я сам-один, решта сховалися в бомбосховищах і підвалах. Світла немає, але від спалахів за вікнами видно так, що я можу писати.
Нам довелося зійти з потяга, не доїхавши до Гамбурга, — минулої ночі залізницю розбомбили. До міста нас відвезли вантажівками, і перед нами постала жахлива картина. Кожен другий будинок зруйновано, серед повитих димом руїн сновигають собаки, і скрізь я бачив худих, обшарпаних дітей, які дивилися на нас великими порожніми очима. Я проїздив Гамбург, коли їхав у Зеннхайм два роки тому, але тепер міста не пізнати. Тоді я думав, що Ельба — найкрасивіша річка на світі, а тепер по її каламутних хвилях пливуть уламки дощок, речі, що колись комусь належали, а хтось сказав, що вода стала отруйна — стільки в ній трупів. А ще говорили про нічні бомбардування, про те, що треба вибиратися з країни. За планом, наступного вечора я маю бути в Копенгагені, але на півночі залізницю теж бомблять.
Вибач, що так погано пишу німецькою. Як бачиш, рука у мене тремтить, але це через бомби, від яких увесь будинок двигтить. А не від страху. Чого мені тепер боятися? Звідти, де я сиджу, я можу бачити те явище, про яке багато разів чув, але не бачив жодного разу — вогняний вихор. Вогонь на тому боці порту, здається, охопив геть усе. Я бачу, вогонь охоплює і здіймає в повітря окремі дошки й цілі дахи. А море просто кипить! Видно, як з-під мостів підіймається пара. Якщо який-небудь бідолаха хотів урятуватися, стрибнувши в воду, він, мабуть, зварився живцем. Коли я прочинив вікно, то відчув, що дихати нічим — вигорів увесь кисень. І почув ревіння — ніби хтось стоїть посеред полум’я і вимагає — ще, ще, ще. Так, це страшно, жахливо, але в той же час заворожує.
Від того кохання, яке переповнює моє серце, я почуваю себе невразливим — дякуючи тобі, Хелено. Коли у тебе народиться дитина (я знаю і хочу, щоб так воно й було), розповідай їй історії про мене. Розповідай, як казку, тому що це і є казка! Я тепер повинен вийти на вулицю, поглянути, що я там побачу, кого зустріну. Цього листа я покладу в похідну фляжку і залишу тут, на столі. Я надряпав на фляжці багнетом твоє ім’я та адресу — для тих, хто її знайде.
Твій навіки,
Урія.
ЧАСТИНА П’ЯТА
СІМ ДНІВ
ЕПІЗОД 52
Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 9 березня 2000 року
«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».
— Привіт, Елен, це Харрі. Як ти чуєш, я п'яний і прошу за це вибачення. Правда. Але якби я був тверезий, я б тобі зараз не телефонував. Це ти, мабуть, розумієш. Сьогодні я був на місці злочину. Ти лежала спиною на снігу біля стежки над Акерсельвою. Тебе знайшла молода парочка — вони їхали до Бло невдовзі по півночі. Причина смерті: ушкодження передньої частини головного мозку внаслідок заподіяння удару по голові тупим предметом. Ще тебе вдарили по потилиці, і загалом у тебе були три проломи черепа, а ще розбита колінна чашечка на лівій нозі і сліди удару на правому плечі. Ми припускаємо, що всі ці ушкодження завдані тим самим тупим предметом. Лікар Блікс установив, що смерть настала між одинадцятою і дванадцятою. Ти мала вигляд, неначе… я… зачекай хвилинку.
Вибач. Так от. Слідча група знайшла десятки різних відбитків взуття на стежці і двоє — в снігу біля тебе, але ці останні розтоптані і затерті, напевно, щоб приховати докази. Жодних свідків поки не знайшлося, але ми, як завжди, опрацьовуємо будинки по сусідству. Деякі вікна виходять на річку, і КРИПОС уважає, що, можливо, хтось щось бачив. Але, по-моєму, це майже неймовірно. Адже саме з десятої сорока п’яти до за чверть до дванадцятої по телебаченню йшов повтор шведського «Останнього героя». Жарт. Бачиш, я намагаюся жартувати. До речі, ми знайшли синю шапку за кілька метрів од тебе. На ній були плями крові, і, хоча ти теж була вся в крові, лікар Блікс уважає, що кров не могла чвіркнути так далеко. Якщо це твоя кров, то шапка, ergo, можливо, належить убивці. Ми послали кров на аналіз, а шапку — на експертизу щодо наявності часток волосся і шкіри. Якщо волосся у цього хлопця не випадає, будемо сподіватися, що хоч лупа у нього є. Ха-ха. Ти ж не забула ще Екмана і Фрісена? Більше ключових слів у мене поки немає, але дай мені знати, якщо чого надумаєш. Так, я нічого не забув? Ага, Хельге тепер живе у мене. Я знаю, що для неї це зміна на гірше, але така зміна сталася з усіма нами, Елен. Може, крім тебе. Зараз хильну ще й обміркую це питання.
