— І тебе теж? — здивувався Мускен.

Довелося пояснити йому, що мені не дуже допомогло те, що я потім воював за «праве діло» — все одно я встиг поносити німецьку форму.

Весь час, доки ми говорили, Мускен ледве помітно всміхався, нарешті, не витримав і почав розповідати про те, як довго намагався знайти мене, але всі сліди уривалися в Гамбурзі. І він уже хотів облишити пошуки, коли раптом побачив у статті про борців Опору ім’я Сіндре Фьоуке. Він зацікавився, де Фьоуке працює, і потелефонував туди. Хтось порадив пошукати мене в ресторані «Скрьодер».

Мені знову стало не по собі, я вирішив, що зараз усе й почнеться. Але Мускен сказав зовсім не те, чого я чекав:

— Я ж бо до пуття й не подякував тобі за те, що ти врятував мене, коли Халлгрім Дале заледве мене не вбив. Ти врятував мені життя, Юхансене.

У відповідь я зміг лише знизати плечима.

Мускен сказав, що я тоді повівся як благородна людина. Мовляв, у мене були причини бажати йому смерті. Якби тіло Сіндре Фьоуке знайшли, Мускен міг би підтвердити, що вбивця — я! Я тільки кивнув. Тоді він подивився на мене й спитав, невже я його боюся, і я вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо я розповім йому все, що зі мною насправді сталося.

Мускен слухав мене, інколи похитуючи головою, інколи поглядаючи на мене своїм циклоповим оком, ніби перевіряючи, чи правду я кажу, — але він розумів, що брехати я йому не збираюся.

Я закінчив свою історію і замовив ще пива. Мускен розповів про себе, про те, що, доки він сидів у в’язниці, його дружина знайшла собі іншого, який зміг потурбуватися про неї і дитину. Мускен не засуджував її. Та й для Едварда-молодшого так, мабуть, було краще. Здається, Мускен з усім змирився. Він сказав, що хотів би зайнятися перевезеннями, але ніхто не бере його водієм.

— Сам купи собі вантажівку, — порадив я. — Почни свою справу, як я.

— У мене немає таких грошей, — відповів він, одним оком глянувши на мене. У мене з’явилася ідея. — А в банку мені кредит не дають. Вважають, що колишні легіонери — всі, як є, бандити.

— У мене є деякі заощадження, — сказав я. — Я можу стати твоїм кредитором.

Він відмовився, але я сказав, що це вирішена справа.

— Ну, звичайно, я отримуватиму відсотки А — заявив я. Його лице проясніло. Але потім він знову посерйознішав і сказав, що це, напевно, буде, дуже дорого, поки він не встане на ноги. Довелося заспокоїти його, що відсотки будуть невеликими, майже символічними. Потім ми випили ще пива і, перш ніж розійтися, потисли один одному руки на знак нашої угоди.

У поштовій скриньці лист із Відня. Я поклав його на стіл і просто дивився на нього. На зворотному боці стояло її ім’я і домашня адреса. У травні я надіслав листа до шпиталю Рудольфа II, сподіваючись, що хто-небудь знає місцезнаходження Хелени і передасть листа їй. Боявся, що лист потрапить не в ті руки, тому не писав нічого, що могло б спричинити неприємності у мене або Хелени. І звичайно, я писав не від свого імені. Але все одно я не насмілювався чекати відповіді. Я навіть не знаю, чи хотів я отримати її. Що вона напише мені? Що вийшла заміж, народила дітей. Ні, такої відповіді я не хотів.

Боже, ми були тоді такі молоді! їй було всього дев’ятнадцять. І зараз, коли я тримав у руках її лист, він чомусь здавався мені неймовірним, ніби почерк на конверті не мав жодного стосунку до тієї Хелени, про яку я мріяв шість років.

Пальці тремтіли, я розпечатав лист, приготувавшись до найгіршого. Він був довгий, та хоча я вперше прочитав його всього кілька годин тому, я вже можу переказати його напам’ять.

Не припиняючи читати, Харрі пішов на кухню, знайшов у шафці над мийкою мелену каву і поставив на плиту кавоварку. Він прочитав про те, як закохані зустрілися в паризькому готелі, про те, яким щасливим, але у той же час гірким було їх возз’єднання. Наступного дня вони заручилися.

Від цієї миті Гюдбранн все менше й менше писав про Даніеля. Здавалося, той зник зовсім.

Замість цього він писав про те, що через убивство Крістіана Брокхарда закохані все ще не можуть забути про переслідувачів. Хелена і Гюдбранн таємно зустрічаються в Копенгагені, Амстердамі та Гамбурзі. Гюдбранн розповідає Хелені про те, що живе під чужим ім’ям. Але чи розповідає він їй про вбивство на фронті й розправу з родиною Фьоуке? Схоже, що ні.

Вони заручилися вже після того, як з Австрії вийшли війська союзників, а в 1955 році Хелена покидає батьківщину, де, вона впевнена, до влади повернуться «військові злочинці, антисеміти й фанатики, які нічого не навчилися на своїх помилках». Закохані оселяються в Осло, де Гюдбранн (як і раніше під ім’ям Сіндре Фьоуке) продовжує свою справу.

У тому ж році вони просять католицького священика обвінчати їх. Весілля відбувається в їхньому саду на Холменколлс-веєн, де закохані на гроші, виручені Хеленою від продажу ательє у Відні, купують величезний будинок. Вони щасливі, пише Гюдбранн.

На плиті зашипіло, і Харрі з подивом побачив, що це кава витікає через край.

Хелена втратила стільки крові, я навіть злякався, що вона може померти. Але, на щастя, лікарі встигли вчасно. Дитину ми втратили. Звичайно, Хелена безутішна, хоча я постійно повторюю їй, що вона ще молода і дитина в нас буде. На жаль, лікар не поділяє мого оптимізму. Він сказав, що матка…

Донька. Ми назвемо її Ракеллю. Я плакав і ніяк не міг зупинитися, а Хелена гладила мене по щоці й казала, що Божі дороги…

Харрі повернувся до вітальні, провів рукою по очах. Як же це йому відразу не спало на думку, коли він побачив ту фотографію Хелени в кімнаті Беатріси? Мати й донька. Все-таки він сам не при собі! Авжеж, він сам не свій. Ракель увижалася йому скрізь: на вулицях — в обличчях перехожих випадкових жінок, по телевізору — коли він швидко перемикав канали, за стойкою кафе. Тому й не звернув уваги, коли на фото вродливої жінки впізнав саме Ракель!

Може, зателефонувати Мускену, щоб той підтвердив усе, що написав Гюдбранн Юхансен, він же Сіндре Фьоуке? Але чи треба? Ні, не зараз.

Харрі знов поглянув на годинник. Навіщо він це зробив? Адже він нікуди не спізнюється, з Олегом і Ракеллю він зустрічається об одинадцятій. Елен би, напевно, все пояснила, але тепер її немає поруч, а в Харрі немає часу замислюватися над відповіддю. Саме так — немає часу. Зовсім…

Швидко перегорнувши сторінки, він побачив запис від 1999 року. 7 жовтня. Аркуш майже внизу стосу. Харрі відчув, як пітніють його долоні. Зараз з ним коїлося те ж саме, що й з батьком Ракелі, коли той одержав листа від Хелени, — страх урешті-решт зіткнутися з неминучим.

Я помру. Смішно буде після всього, через що я пройшов, померти від якоїсь хвороби. Як сказати про це Ракелі й Олегу? Я йшов по Карл-Юханс-ґате і відчував, що, хоча після смерті Хелени це життя втратило для мене будь-який сенс, помирати я зараз не хочу. Не тому, що я більше не сумую за тобою, Хелено, але тому, що я так надовго забув про своє земне призначення, а зараз часу вже майже не залишається. Я йшов тим самим схилом, що й 13 травня 1945 року. Принц так і не вийшов на балкон, щоб сказати, що він нас розуміє. Зате він розуміє всіх інших, у кого є проблеми. Не думаю, що він вийде. Мені здається, він зрадив нас.

Потім я заснув під деревом, і мені наснився дивний сон — ніби одкровення. І коли я прокинувся, зі мною прокинувся мій старий супутник. Даніель повернувся. І я знаю, чого він хоче.