— Нема та й нема, — сказав Халворсен. — Коли що довідаєшся, подзвони, гаразд?

Він поклав слухавку.

— Еуне телефонував? — запитав Харрі, сідаючи у своє крісло.

Халворсен кивнув і показав два пальці. Друга година. Харрі поглянув на годинник. Еуне приїде сюди за двадцять хвилин.

— Дістань мені фотографію Едварда Мускена. — Харрі взяв слухавку, набрав номер Сіндре Фьоуке і домовився зустрітися з ним о третій. Потім розповів Халворсену про зникнення Сіґне Юль.

— Думаєш, це може бути якось пов'язано з убивством Браннхьоуґа?

— Не знаю, тому мені й потрібно поговорити з Еуне.

— Для чого?

— Для того, що я все більше переконуюся в тому, що ми маємо справу з божевільним. А значить, потрібна порада фахівця.

Еуне можна було назвати великою людиною з кількох причин: він страждав надлишком ваги, був на зріст під два метри і вважався кращим психологом країни у своїй галузі. Психопатологія до цієї галузі не належала, але Еуне, будучи талановитим фахівцем, допомагав Харрі і в цих питаннях.

У лікаря Еуне була доброзичливе, відкрите обличчя, — Харрі часто здавалося, що він дуже м’який і вразливий і біль іншої душі не минає для нього безслідно. Коли Харрі запитував його про це, Еуне відбувався жартом, що важко, мовляв, але кому зараз легко?

Зараз Еуне напружено і зосереджено слухав розповідь Харрі. Про вбивство Халлґріма Дале, Елен Єльтен і Бернта Браннхьоуґа. Про Евена Юля, який сказав, що їм потрібно шукати квіслінґівського легіонера, і про те, що на підтримку цієї версії говорило вбивство Браннхьоуґа, вчинене наступного дня після інтерв’ю «Даґбладет». І на закінчення — про зникнення Сіґне Юль.

Вислухавши Харрі, Еуне деякий час сидів і розмірковував, похитуючи головою і похмикуючи.

— Боюся, я особливо вам допомогти не зможу, — сказав він нарешті. — Єдина зачіпка, яку я бачу, — той напис на дзеркалі. Це схоже на візитну картку, що типово для серійних убивць. Особливо для тих, хто скоїв уже кілька вбивств, почуває себе в безпеці і хоче для гостроти відчуттів подражнити поліцію.

— Еуне, у цієї людини є відхилення в психіці?

— Тут усе відносно. Ми всі з відхиленнями. Питання в тому, наскільки ми здатні відповідати встановленим у суспільстві нормам поведінки. Жоден вчинок сам по собі не є ознакою ненормальності, потрібно розглядати його в контексті інших дій. Скажімо, більшості людей імпульси проміжного мозку не дозволяють убивати собі подібних. Настанова на захист власного виду продиктована еволюцією. Але якщо довго тренуватися, можна здолати це внутрішнє гальмо. Тоді воно слабшає. Наприклад, у вояків. Якщо ми з вами раптом почнемо вбивати, відхилення у нас, швидше за все, з’являться. Але можливо, не з’являться, як не з’являються вони у найманих вбивць або… у поліцейських.

— Значить, якщо ми візьмемо солдата, що воював, скажімо, в Другій світовій війні — не важливо, на чиєму боці, — йому, щоб убити, потрібно здолати значно менший поріг, ніж іншій людині? При тому, що обидва психічно нормальні?

— І так і ні. Солдата навчили вбивати на війні, і, щоб внутрішнє гальмо не спрацьовувало, він повинен почуватися в тому ж контексті.

— Отже, він повинен думати, що, як і раніше, б’ється на війні?

— Загалом, так. Але якщо він так вважає і продовжує вбивати й вбивати, у медичному плані він не вважається хворим. Точніше — не більше хворим, ніж будь-який солдат. У такому разі можна говорити лише про розщеплене сприйняття дійсності, але тут ми з вами ступаємо на хисткий ґрунт.

— Чому? — запитав Халворсен.

— Хто вам скаже, що є дійсність, мораль і етика насправді? Психологи? Судді? Політики?

— Ну… — протягнув Харрі. — У всякому разі, вони кажуть.

— То ж бо й воно, — сказав Еуне. — Але якщо ви вважаєте, що у них є на це право, ваша думка або необдумана, або хибна. Думаючи так, ви відмовляєте собі в праві на моральну оцінку. Якщо когось, скажімо, посадили до в’язниці за те, що він перебував у цілком законній партії, йому захочеться знайти іншого суддю. Оскаржити справу, так би мовити, у вищій інстанції.

— Бог мій суддя, — пригадав Харрі.

Еуне кивнув.

— Що це, по-вашому, означає, Еуне?

— Можливо, таким чином він намагався пояснити свій вчинок. Що, незважаючи ні на що, йому важливо, щоб його зрозуміли. Як і більшості інших.

Дорогою до Фьоуке Харрі заїхав до ресторану «Скрьодер». Як і завше, о цій порі відвідувачів не було, Майя стояла біля телеекрана, курила і читала газету. Харрі показав їй фотографію Едварда Мускена, яку Халворсен роздобув напрочуд швидко, — напевно через автоінспекцію, адже два роки тому Мускену видавали права водія міжнародного зразка.

— Еге ж, бачила я цю зморщену пику, — кивнула Майя. — Але де і коли? Якщо я його пам’ятаю, значить, він навідувався сюди кілька разів, але точно, що не часто.

— Хто-небудь з інших відвідувачів розмовляв з ним?

— Ну й питаннячка у тебе, Харрі!

— Цієї середи о пів на першу хтось дзвонив з вашого телефону-автомата. Ти, звичайно, не зобов’язана все пам’ятати, але чи міг це бути він?

Майя знизала плечима:

— Міг, а що ж? А міг і Дід Мороз. Ти ж знаєш, як воно іноді буває, Харрі.

Дорогою на Вібес-ґате Харрі зателефонував Халворсену і попросив його навідатися до Едварда Мускена.

— Затримати його?

— Ні-ні. Лише перевір його алібі щодо вбивства Браннхьоуґа і сьогоднішнього зникнення Сіґне Юль.

Коли Сіндре Фьоуке відчинив двері, обличчя його було сірого кольору.

— Вчора до мене заскочив приятель з пляшкою віскі, — пояснив він, скорчивши гримасу. — Мені таке вже важкувато. Де мої шістдесят років…

Він засміявся і пішов знімати з плити кавоварку.

— Читав про вбивство того великого цабе з МЗС! — кричав він з кухні. — Там написано, що поліція виключає зв’язок між убивством і його словами про норвезьких легіонерів. А газета «Вердене ґанґ» вважає, що за цим стоять неонацисти. Ви в це вірите?

— Можливо, в це вірить «Вердене ґанґ». Ми ні в що не віримо і нічого не виключаємо. Як там ваша книга?

— Поки що справа мало посунулась. Але якщо я її закінчу, вона відкриє людям очі. Так, принаймні, я кажу сам собі, коли на мене нападає нудьга. Як от сьогодні.

Фьоуке поставив кавоварку на столик і сів у крісло. На кавоварку було намотано холодний рушник. Давня військова хитрість, — пояснив господар з лукавою посмішкою. Йому дуже хотілося, аби гість запитав, у чому суть цієї хитрості, але в Харрі було обмаль часу.

— Пропала дружина Евена Юля, — сказав він.

— Ну й ну! Втекла?

— Не думаю. Ви з нею знайомі?

— Особисто не зустрічав, але чув, який був переполох, коли Юль збирався одружуватись. Що вона була фельдшеркою і все таке інше. А що сталося?

Харрі розповів про телефонні дзвінки і раптове зникнення.

— Більше нам нічого не відомо. Я думав, ви знайомі з нею, і сподівався, що ви подасте яку-небудь ідею.

— Вибачте, але… — Фьоуке замовк, надпив кави. Схоже, він щось надумав. — Що, ви кажете, було написано на дзеркалі?

— Бог мені суддя, — сказав Харрі.

— Гм.

— Про що ви задумалися?

— Я взагалі-то не певен… — Фьоуке потер неголене підборіддя.

— Просто скажіть.

— Ви кажете, він, можливо, хотів пояснити свій вчинок, зробити так, щоб його зрозуміли…

— Ну?

Фьоуке підвівся, підійшов до книжкової шафи, дістав звідти грубу книжку і почав її перегортати.

— Точно, — сказав він нарешті. — Так я й думав.

Він простягнув книжку Харрі. Це був словник біблійних імен.

— Подивіться на «Даниїл».

Харрі пробіг сторінку очима і знайшов це ім’я. «Даниїл (д.-євр.) — Бог мій суддя».

Він поглянув на Фьоуке, той збирався налити в чашки ще кави.

— Ви шукаєте привида, Холе.

Юхан Крун прийняв Харрі у себе в кабінеті. Шафа за спиною адвоката була напхом напхана справами різних років, підшитими в солідні брунатні шкіряні теки, що дивно контрастували з дитячим обличчям Юхана Круна.