Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— І що з цього?

— Коли такі дівчата кажуть, що фільм — «просто забійний», у мене зникає бажання його дивитися. Якщо цьому дівчиську показали що-небудь хоча б трохи розумніше за балаганну комедію, їй уже здається, що вона сходила на глибокий, психологічний фільм. Будеш попкорн?

Він підштовхнув її до кіоску.

— Ти зіпсована людина, Харрі. Зіпсована. До речі, Кім почав ревнувати, коли я сказала, що піду в кіно з колегою.

— Вітаю.

— Стривай, поки не забула, — сказала Елен. — Я з’ясувала прізвище того адвоката, який виступав захисником у справі Едварда Мускена-молодшого. І його діда, який судив зрадників після війни.

— Ну?

Елен посміхнулася:

— Юхан Крун та Крістіан Крун.

— Он як!

— Я говорила з прокурором у справі молодшого Мускена. Коли Мускен-старший почув, що його сина визнали винним, він просто оскаженів і налетів на Круна з кулаками. І відкритим текстом заявив, що Крун та його дід у змові проти сім’ї Мускенів.

— Цікаво.

— Я заслуговую на велику упаковку попкорну, як ти вважаєш?

Фільм виявився набагато кращим, ніж думав Харрі. Але все одно, у той момент, коли на екрані ховали Розу, він не міг не поцікавитися у заплаканої Елен, де знаходиться Ґренланн. Вона відповіла, що це місцевість у районі Порсґрунна і Шиєна, за що Харрі дав їй спокійно додивитися фільм до кінця.

ЕПІЗОД 50

Осло, 8 березня 2000 року

Харрі нараз побачив, що костюм йому замалий. Він це бачив, але не розумів. Він не приміряв його відтоді, як йому було вісімнадцять, і костюм, куплений у «Дрессманні» спеціально для випускного балу 1990 року, пасував йому ідеально. Тепер Харрі стояв у ліфті, розглядаючи своє віддзеркалення, де в нього з-під штанів виглядали шкарпетки. Чому? Він ніяк не міг цього збагнути.

Двері ліфта відкрилися, з розчинених дверей їдальні вже долинала музика, гучні розмови чоловіків і жіночі голоси. Харрі поглянув на годинник. Чверть на дев’яту. Поогинатися тут години до одинадцятої, а потім додому.

Він глибоко вдихнув, зробив крок до їдальні, роззирнувся. Звичайна норвезька їдальня: чотирикутний зал, скляна стойка в кутку, де подають їжу, світлі меблі й «палити заборонено». Сіру буденність організатори свята як могли скрасили повітряними кульками і яскравими скатертинами. Чоловіків, звичайно, прийшло більше, ніж жінок, але все-таки не настільки, як це бувало на вечірках у відділі вбивств. Здається, всі вже встигли випити. Лінда щось таке казала — мовляв, кожен зможе тут добрати компанію собі до вподоби, тож Харрі був цілком задоволений з того, що його до свого гурту ніхто не кликав.

— Маєш гарний вигляд у костюмі, Харрі!

Це була Лінда. Він не відразу й упізнав її у цій обтислій сукні, яка, що й казати, таки добряче увиразнювала її зайві кілограми, але разом з ними — й жіночну розкішність. Тримаючи в руках тацю з прохолодними напоями, вона запропонувала їх Харрі.

— Е-е… ні, дякую, Ліндо.

— Та годі супитися, Харрі. Це ж вечірка!

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine…» — заревів у динаміках Прінс.

Елен схилилася над магнітолою і зменшила звук.

Том Волер косо подивився на неї.

— Трішки гучнувато, — сказала Елен. І подумала, що через якихось три тижні приїде той хлопець із Стейнк’єра, і їй більше не треба буде працювати разом з Волером.

Насправді її дратувала не музика. І поводився він з нею добре. І поліцейським був непоганим.

Її дратували його телефонні розмови. Не тому, що Елен Єльтен надто непокоїлася через чуже особисте життя, але вона постійно чула, як Волер по мобільнику весь час розмовляв з жінками, яким уже дав або збирався дати відставку. З цими останніми розмова була найбільш огидною. А з жінками, з якими він ще не переспав, Волер говорив зовсім інакше, і коли Елен чула цю його манеру, їй хотілося щосили крикнути його невидимій співрозмовниці: «Ні! Не роби цього! Він тебе занапастить! Утікай від нього геть!» Великодушна Елен Єльтен могла прощати людям їх слабкі місця. Слабких місць у Тома Волера було аж занадто, а от людського бракувало. Елен його терпіти не могла.

Вони проїздили повз Тьоєн-паркен. Волер з’ясував, що в персидському ресторані «Аладдін» на Хаусманнс-ґате бачили Айюба, того самого ватажка зграї пакистанців, якого вони шукали з грудня, після нападу в Палацовому парку. Елен розуміла, що шукати його надто пізно, та вони хоча б розпитають, може, комусь відомо, де Айюб тепер. Звісно, вони не надто розраховували про це дізнатися напевно, просто треба показати цьому типові: поліція не дасть йому спокою.

— Почекай у машині, я піду гляну, — сказав Волер.

— Гаразд.

Волер розстебнув блискавку на шкіряній куртці.

Щоб було видно м’язи, які він накачав у поліцейському тренажерному залі, подумала Елен. І кобура, щоб усі бачили: він при зброї. Співробітникам відділу вбивств дозволялося носити зброю, але у Волера була з собою не табельна зброя, а щось інше. Великокаліберна «гармата» — марку Елен ніколи не уточнювала. Улюбленою темою Волера після автомобілів була стрілецька зброя, і тоді Елен здавалося, що автомобілі все-таки краще. Сама вона зброї не носила: це не було обов’язковим, крім випадків на зразок візиту Клінтона.

У голові Елен промайнула якась думка, але її злякала пісенька «Наполеон і військо його» в пискливому мобільному аранжуванні. Дзвонив телефон Волера. Елен відкрила була дверцята авто, щоб покликати його, але він вже увійшов до ресторану.

Тиждень проминув нудно. Елен не могла пригадати тижня нуднішого за цей відтоді, як почала працювати в поліції. Добре, що крім роботи у неї є ще й особисте життя. Дивно, але тепер їй хотілося приходити додому раніше, а вечірні суботні чергування віднедавна сприймалися як жертва. Телефон грав «Наполеона» уже вчетверте.

Чергова подруга з тих, від яких він відцурався? Чи з тих, чиє життя ще не встигли зіпсувати? Якби зараз її покинув Кім… Але він ніколи цього не зробить. Вона це просто знає.

«Наполеон і військо його» — вп’яте.

За дві години це чергування закінчиться, і вона поїде додому, прийме душ і піде до Кіма на Хельґесен-ґате — він мешкає від неї на якихось п’ять хвилин швидкої ходи. Вона посміхнулася.

Шостий раз! Елен не витримала, схопила мобільний телефон, який лежав під ручним гальмом.

— З вами говорить автовідповідач Тома Волера. На жаль, пан Волер зараз не може підійти до телефону і просить залишити ваше повідомлення.

Це був просто жарт — вона насправді хотіла потім назвати своє ім’я, але замість цього мовчки слухала чиєсь важке дихання в телефоні. Може, її захопила ця гра, а може, просто стало цікаво. Схоже, інший абонент повірив, що потрапив на автовідповідач, і зараз чекає гудка. Вона натиснула кнопку. «Пі-і».

— Привіт, це Сверре Ульсен.

— Привіт, Харрі, це…

Харрі обернувся, але останні слова Курта Мейрика потонули в ревищі басів, коли самозваний ді-джей на повну гучність увімкнув музику і з динаміка в Харрі за плечима пролунало:

«That dorit impress me much…»

Харрі пробув на вечірці не довше ніж двадцять хвилин, а вже встиг двічі поглянути на годинник і чотири рази спитати себе: «Чи є якийсь зв’язок між убивством старого п’яниці-легіонера і придбанням гвинтівки Меркліна? Хто зміг так швидко і чистенько зарізати людину ножем під аркою будинку в центрі Осло серед білого дня? Хто такий Принц? Яке відношення до цього може мати те, що сина Мускена засудили до тюремного ув’язнення? Що сталося з п’ятим норвезьким легіонером, Гюдбранном Юхансеном? І чому Мускен так і не спробував відшукати його після війни, якщо, за його словами, Гюдбранн Юхансен урятував йому життя?»

Зараз Харрі з келихом газованої води (з келихом — щоб не запитували, чому він не п’є) стояв у кутку кімнати, поряд з динаміком, і дивився, як танцює пара молодих співробітників СБП.

— Даруйте, не дочув? — сказав Харрі.

Курт Мейрик тримав у руках склянку з апельсиновим соком. У синьому смугастому костюмі він здавався ще стрункішим. Прямий, мов шомпол, сказав би Харрі. Харрі підсмикнув рукави свого піджака, щоб манжети сорочки не виглядали далі від запонок. Мейрик нахилився ближче.

49
{"b":"551731","o":1}