— Ні, норвежець.

— А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.

— Так, дякую. Це правда.

— І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?

— Так, я був на Східному фронті. На півночі.

— Невже? І де ж на півночі?

— Під Ленінградом.

— Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..

— Подругою.

— Так, саме з подругою. За звільнювальними?

— Так.

Контролер пробив квитки.

— З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.

Вона кивнула.

— Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.

Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:

— Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?

— Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.

— Так-так. У католицькому шпиталі?

— Так. Шпиталь Рудо…

— Так, — обірвала його Хелена. — Католицький шпиталь.

— Гм.

«Чому він не йде геть?» — подумала Хелена.

Контролер знову відкашлявся.

— Щось іще? — нарешті спитав його Урія.

— Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?

— Документи? — перепитала Хелена. Вона двічі їздила до Франції з батьком, і їм ніколи не було потрібно нічого, крім паспортів.

— Так, у вас, ймовірно, не буде жодних проблем, фройляйн, але вашому другу у формі необхідні папери про те, де розташована його частина і куди він їде.

— Ну звісно ж, у нас є з собою документи, — відповіла вона. — Чи ви думаєте, що ми поїдемо без них?

— Ні-ні, що ви, — поспішно сказав контролер. — Просто хотів нагадати. Тому що всього зо два дні тому… — він кинув швидкий погляд на норвежця, — затримали молодого чоловіка, в якого, очевидно, не було при собі якогось розпорядження, його визнали дезертиром, схопили на пероні і розстріляли.

— Ви жартуєте?

— На жаль. Не хочу лякати вас, але війна є війна. Та якщо у вас усе гаразд, то вам не треба ні про що турбуватися, коли ми перетинатимемо німецький кордон після Зальцбурга.

Вагон трохи гойднуло, контролер, щоб не впасти, ухопився за одвірок. Троє мовчки дивилися одне на одного.

— Отже, перша перевірка буде тоді? — запитав нарешті Урія. — Після Зальцбурга?

Контролер кивнув.

— Дякую, — сказав Урія.

Контролер відкашлявся:

— У мене теж був син, ваш ровесник. Він загинув на Східному фронті, на Дніпрі.

— Мої співчуття.

— Ну, даруйте, що розбудив вас, фройляйн. Мін гер?

Він узяв під козирок і пішов далі.

Хелена поглянула на двері. Потім закрила обличчя руками.

— Ну чому я така дурепа! — схлипувала вона.

— Ну, ну. — Він обійняв її за плечі. — Це я повинен був подумати про документи. Я ж мав знати, що мені не можна просто так швендяти по країні.

— А якщо ти розповіси їм про хворобу і про те, що хочеш поїхати до Парижа? Це ж частина Третього рейху, це ж…

— Тоді вони подзвонять до шпиталю, Брокхард скаже, що я втік.

Вона припала до нього і заплакала ще сильніше. Він погладив її по довгому русявому волоссю.

— До того ж я повинен був розуміти, що все це надто добре, щоб бути правдою, — сказав він. — Я маю на увазі: я і сестра Хелена — в Парижі? — Вона відчула, що зараз він посміхається. — Ні, скоро я прокинуся в лікарняному ліжку і подумаю, що все просто сон. І буду радий, коли ти принесеш мені сніданок. До того ж завтра у тебе нічне чергування, не забула? І тоді я розповім тобі про те, як колись Даніель поцупив у шведів три денних пайки.

Вона підвела мокре від сліз обличчя.

— Поцілуй мене, Уріє.

Харрі знову подивився на годинник і обережно збільшив швидкість. Зустріч призначалася на четверту годину, тобто півгодини тому. Те, що залишилося від шипів на покришках, зі страшним звуком врізалося в лід. Хоча Харрі проїхав по цій звивистій обледенілій дорозі якихось шість кілометрів, йому здавалося, що він їде по ній уже кілька годин. Від дешевих сонячних окулярів, куплених на заправній станції, не було жодної користі, очі страшенно боліли від яскравого снігу.

Нарешті він побачив на узбіччі поліцейську машину з шиєнськими номерами, обережно натиснув на гальмо, зупинився прямо за нею і дістав з даху автомобіля лижі. Старі трьоннелазькі лижі, на які він не ставав років п’ятнадцять. І здається, стільки ж не змащував. Зараз усе мастило перетворилося на якусь сіру клейку масу. Він знайшов лижню, яка, як йому й сказали, вела від дороги до дачного будиночка. Але лижі ніби приклеїлися до лижні — він ледве міг зрушити з місця. Сонце вже майже сховалося за верховіттям ялин, коли він нарешті дістався будиночка. На сходах чорного зрубу сиділи двоє чоловіків у куртках з капюшонами і хлопчик, якому Харрі, що був поганим знавцем підліткового віку, дав би від дванадцяти до шістнадцяти.

— Ове Бертельсен? — запитав Харрі і знесилено сперся на палиці, відсапуючись.

— Тут, — сказав один з чоловіків і помахав рукою. — А це дільничний Фоллдал.

Другий чоловік спокійно кивнув.

Харрі припустив, що хлопчик — той самий, що знайшов гільзи.

— Непогано вибратися сюди із задушливого Осло, га? — запитав Бертельсен.

Харрі дістав пачку сигарет.

— Гадаю, значно приємніше вибратися сюди із задушливого Шиєна.

Фоллдал зняв кашкет і випрямив спину.

Бертельсен посміхнувся:

— Не вірте небилицям: у Шиєні повітря чистіше, ніж у будь-якому норвезькому місті.

Харрі прикрив сірник рукою і запалив сигарету.

— Невже? Наступного разу знатиму. То ви щось знайшли?

— Це тут недалеко.

Всі троє стали на лижі й пішли по лижні, що вела на лісову галявину. Попереду йшов Фоллдал. Він і вказав палицею на чорний камінь, сантиметрів двадцять якого виднілося із замету.

— Хлопчик знайшов гільзи в снігу коло того каменя. Вважаю, стріляв мисливець, який пішов у ліс тренуватися. Бачите сліди поруч? Нового снігу не було вже тиждень, так що сліди, скоріш за все, того, хто стріляв. Схоже, у нього широкі телемаркські лижі.

Харрі присів навпочіпки і провів пальцем по каменю в тому місці, де його торкалася лижня.

— Гм. Або старі дерев’яні.

— Гадаєте?

Харрі підняв маленьку тріску.

— Отакої! — Сказав Фоллдал і поглянув на Бертельсена.

Харрі обернувся до хлопчика. На ньому були мішкуваті штани з дебелого сукна, з кишенями всюди, й насунута аж на вуха хутряна шапка.

— З якого боку каменя ти знайшов гільзи?

Хлопчик показав. Харрі зняв лижі й ліг спиною на сніг. Небо стало блакитним, як і завжди взимку перед самим заходом сонця. Він повернувся на бік і, примружившись, поглянув поверх каменя. На просіку, по якій вони прийшли. На просіці стояли три пеньки.

— Ви знайшли кулі або дірки від них?

Фоллдал почухав потилицю:

— Ви маєте на увазі, оглянули ми кожне дерево навколо в радіусі на півкілометра звідси чи ні?

Бертельсен обережно прикрив рота рукавичкою. Харрі обтрусив попіл і поглянув на тліючу сигарету.

— Ні, я маю на увазі, чи перевірили ви он ті пеньки.

— А з якого дива нам перевіряти саме їх? — запитав Фоллдал.

— З такого, що мерклінівська гвинтівка — найважча мисливська зброя. Вона важить п’ятнадцять кілограмів, так що стоячи з неї стріляти не будеш, тож резонно припустити, що він лежав і спирався на цей камінь. Мерклінівська гвинтівка викидає стріляні гільзи праворуч. І, оскільки гільзи лежали з цього боку каменя, він повинен був стріляти в тому напрямі, звідки ми прийшли. Тоді, що цілком зрозуміло, мішень, по якій він стріляв, могла стояти на одному з тих пеньків. Ви іншої думки?

Бертельсен і Фоллдал перезирнулися.

— Зараз поглянемо, — сказав Бертельсен.

— Якщо ту діру зробив не диявольських розмірів короїд… — сказав Бертельсен за три хвилини, — то, без сумніву, диявольських розмірів куля.

Він сидів на колінах у снігу перед пеньком і колупав у ньому пальцем.