— Чорт, куля зайшла глибоко, я не можу її намацати!

— Подивіться туди, — порадив Харрі.

— Навіщо?

— На те, щоб перевірити, чи не пройшла вона наскрізь.

— Крізь цей товстенний пень?

— Просто погляньте, чи видно світло.

За спиною в себе Харрі чув, як сопе Фоллдал. Бертельсен приклав око до діри.

— О Боже правий…

— Що-небудь видно? — запитав Фоллдал.

— Та я бачу половину Сільяна!

Харрі обернувся до Фоллдала, але той відвернувся і сплюнув.

Бертельсен підвівся з колін.

— Так від такого жоден бронежилет не врятує… — простогнав він.

— Ніщо не врятує, — сказав Харрі. — Тільки броня. — Він загасив сигарету об сухий пень і уточнив: — Тільки товста броня.

Він стояв, спираючись на палиці, і намагався розковзати лижі.

— Треба погомоніти з людьми із сусідніх будиночків, — говорив Бертельсен. — Може, хто-небудь що-небудь бачив. Або добровільно признається, що десь дістав цю чортову гвинтівку.

— Після торішньої амністії зі зброї… — почав був Фоллдал, та Бертельсен зиркнув на нього, і він замовк.

— Ми можемо ще чимось допомогти? — запитав Бертельсен Харрі.

— Ну… — Харрі тоскно поглянув на дорогу. — Як щодо того, щоб трохи поштовхати машину?

Хелена Ланґ ніби все це вже бачила. Порозчиняні вікна, теплий весняний ранок сповнює коридор духом свіжоскошеної трави. Останні два тижні постійно тривали бомбардування, але зараз вона не відчувала запаху диму. У руці вона несла листа. Чудового листа! Навіть старша медсестра — страшна буркотуха — і та посміхнулася на Хеленине привітне «Guten Morgen».

Лікар Брокхард здивовано звів очі від паперів, коли Хелена без стуку влетіла в його кабінет.

— Ну? — сказав він, зняв окуляри, закусив дужку і поглянув на неї, як завше, не мигаючи.

Хелена сіла.

— Крістофере, — почала вона. Вона давно не називала його на ім’я, хіба що колись давно, як вони обоє були дітьми. — Я хочу дещо розповісти тобі.

— Чудово, — відповів він. — Я саме цього й чекав.

Вона знала, чого він чекав. Пояснень, чому вона ще не виконала його бажання і не прийшла до його квартири в головній будівлі лікарняного містечка, адже він подовжив термін перебування Урії в лікарні вдвічі. Хелена сказала, що побоялася виходити через бомбардування. Тоді він сказав, що сам може прийти до неї в літній будиночок її матері — на це вона, звичайно, не погодилася.

— Я все розповім, — сказала вона.

— Все? — перепитав він, ледь посміхнувшись.

«Ні, — подумала вона. — Майже все».

— Того ранку Урія…

— Його звуть не Урією, Хелено.

— Того ранку він відлучився, а ви тут здійняли тривогу, пам’ятаєш?

— Звичайно.

Брокхард відклав окуляри на край аркуша перед собою, так щоб оправа лежала паралельно краю аркуша.

— Я вважав за потрібне повідомити про зникнення у військову поліцію. Але він знову з’явився тут і почав розповідати, ніби півночі блукав лісом.

— Це було не так. Він приїхав на нічному потязі із Зальцбурга.

— Справді? — Брокхард незворушно відкинувся на спинку крісла — він не любив видавати своє здивування.

— Ще до півночі він сів на потяг з Відня, зійшов у Зальцбурзі, де прочекав півгодини і повернувся так само нічним потягом назад. О дев’ятій він уже був на вокзалі Хауптбанґоф.

— Гм. — Брокхард поглянув на ручку, яку вертів у кінчиках пальців. — І як він пояснив цю ідіотську витівку?

— Ну, — сказала Хелена, навіть не намагаючись приховати посмішку. — Ти, напевно, пам’ятаєш, що того ранку я теж спізнилася на роботу.

— Та-ак.

— Я так само приїхала із Зальцбурга.

— І ти?

— Так.

— Гадаю, ти повинна це пояснити, Хелено.

Вона розповідала, а сама дивилася на вказівний палець Брокхарда. Як з-під кінчика пера виступає крапля крові.

— Зрозуміло, — сказав Брокхард, коли вона замовкла. — Хотіли виїхати до Парижа. І як довго ви збиралися там ховатися?

— Так далеко наперед ми не думали. Але Урія хотів, щоб ми поїхали до Америки. До Нью-Йорка.

Брокхард сухо розсміявся.

— Яка ти розумна дівчинка, Хелено. Я розумію, що цей зрадник засліпив тебе своїми солодкими казками про Америку. Та знаєш що?

— Ні.

— Я тобі прощаю. — І продовжував, дивлячись на її здивоване обличчя: — Так, я вибачив тобі. Ти, напевно, заслуговуєш на покарання, але я знаю, що таке дівоче серце.

— Але я прийшла не за прощенням.

— Як там твоя мати? їй, мабуть, важко самій. Скільки років присудили твоєму батькові? Здається, три?

— Чотири. Крістофере, ти можеш дослухати мене до кінця?

— Благаю тебе, Хелено, не роби і не говори нічого, про що потім шкодуватимеш. Те, що ти поки що сказала, нічого не змінює, наша угода залишається колишньою.

— Ні! — Хелена підхопилася на ноги так рвучко, що впав стілець. Потім кинула на стіл той самий лист, який весь цей час стискала в руці.

— Дивися! У тебе більше немає влади наді мною. І над Урією.

Брокхард поглянув на лист. Розкритий коричневий конверт ні про що йому не говорив. Він дістав з нього папір, надів окуляри і почав читати:

Брокхард двічі глянув на підпис. Сам Генріх Гіммлер! Він підняв аркуш на світло.

— Можеш подзвонити і з’ясувати, коли хочеш, але повір мені, лист справжній, — запевнила Хелена.

З відчиненого вікна долинав спів пташок у саду. Брокхард, кілька разів кашлянувши, нарешті запитав:

— Отже, ви написали листа начальнику поліції до Норвегії?

— Не я. Урія. Я просто відшукала потрібну адресу і відправила її.

— Відправила листа?

— Так. Тобто ні, не зовсім. Телеграфувала.

— Запит повністю?

— Так.

— Отакої. Але ж це… дуже дорого.

— Так, дорого, зате швидко.

— Генріх Гіммлер… — повторив він, скоріш для себе, ніж для неї.

— Я стомилася, Крістофере.

Знову сухий сміх.

— Та невже? Хіба ти не добилася того, чого хотіла?

— Я прийшла просити тебе про послугу, Крістофере.

— Це ж про яку?

— Урія хоче, щоб я поїхала з ним до Норвегії. Для отримання дозволу на виїзд мені потрібна рекомендація від шпиталю.

— Отже, боїшся, що я тепер вставлятиму тобі палиці в колеса?

— Твій батько входить до керівництва лікарні.

— Так, я можу наробити вам проблем. — Він потер підборіддя. Його нерухомий погляд зосередився на якійсь цяточці на її чолі.

— Тобі все одно нас не зупинити, Крістофере. Ми з Урією кохаємо одне одного. Розумієш?

— Навіщо мені робити послугу солдатській дівці?

Хелена застигла з відкритим ротом. І хай вона почула це від чоловіка, якого зневажала, і хай він говорив несвідомо — все одно ці слова боляче, мов ляпас, ударили її. Але перш ніж вона встигла відповісти, Брокхард поморщився — ніби це вдарили його.

— Пробач, Хелено. Я… чорт! — Він раптом відвернувся від неї.

Зараз Хелені найбільше хотілося встати й піти, але вона не знаходила слів, без яких цього зробити було не можна. Він продовжував з напругою в голосі:

— Я не хотів образити тебе, Хелено.

— Крістофере…

— Ти не розумієш. Я сказав це не тому, що зарозумілий, а тому що в мене є певні риси, які, я впевнений, ти з часом навчишся цінувати. Може, я надто далеко зайшов, але згадай: я завжди бажав для тебе всього найкращого.