— Бьйорне! — Браннхьоуґ ляснув у долоні. — Тепер нам усім страх як цікаво, що ти там хотів розповісти світу. Валяй починай!

Браннхьоуґ мимохіть глянув на сусідку Мейрика. Миттєво — але встиг помітити, що й та дивиться на нього. Точніше, в його напрямі. Проте погляд її був байдужий, якийсь непритомний. От би зловити цей погляд, розгледіти, що в нім криється! І ця думка відносила його все далі й далі. Здається, її ім’я Ракель?

— Ти помер?

Старий розплющив очі й побачив над собою обриси чиєїсь голови, але обличчя неможливо було розгледіти через сліпучий світловий німб.

«Ти помер?» — повторив чистий мелодійний голос.

Він не відповідав, бо не розумів, наяву все це відбувається чи уві сні. Чи, як припускає голос, він насправді помер.

— Як тебе звуть?

Тепер голова зникла, а замість неї він побачив крони дерев і блакитне небо. Це сон. Як у вірші: «Позаду ліс оголений весняний, а над ними бомбовози ворожі»[3] Нурдала Ґріґа. Про короля, який втікає до Англії. Очі знову звикли до світла, і він пригадав, як упав на траву в Палацовому парку, щоб трохи відпочити. Мабуть, він заснув. Поруч нього навпочіпки сидів маленький хлопчик і з-під чорного чубка дивився на нього своїми карими оченятами.

— Мене звуть Алі, — сказав малий.

Пакистанець? У хлопчика був примітний кирпатий ніс.

— Алі означає «Бог», — додав малий. — А що означає твоє ім’я?

— Мене звуть Даніель, — посміхнувся старий. — Це біблейське ім’я. Воно означає: «Бог мені суддя».

Малий поглянув на нього:

— То ти Даніель?

— Так, — сказав старий.

Хлопчик і далі дивився на нього, і старий почувався незручно. Може, хлопчик вирішив, що він бездомний, коли лежить тут, на підсонні, в одязі, вкутавшись шерстяним піджаком, як пледом.

— А де твоя мама? — запитав він, щоб уникнути цього пильного погляду.

— Онде. — Малий обернувся і показав пальцем.

Дві кряжисті темноволосі жіночки сиділи віддалік. Довкола них, сміючись, вовтузилося четверо карапузів.

— Значить, я тебе судитиму, — сказав хлопчик.

— Що?

— Алі — це Бог, так? А Бог судить Даніеля. А мене звуть Алі, а тебе звуть…

Старий простягнув руку й схопив Алі за носа. Хлопчик весело верескнув. Жінки обернулися до них, одна вже зібралася була встати, і він відпустив малого.

— Твоя мама, Алі, — старий кивнув у бік жінки, яка вже йшла до них.

— Матусю! — радісно загукав малий. — Дивися, я суддя! Я судитиму дядька.

Жінка щось прокричала йому на урду. Старий посміхнувся їй, та жінка навіть не глянула на нього. Вона пильно дивилася на сина, доки той слухняно пішов до неї. Коли вони вже збиралися йти, вона озирнулася, але здавалося, не хотіла бачити старого, ніби він був невидимкою. Йому захотілося пояснити їй, що він не волоцюга, що він був одним з будівничих суспільства. Що колись він вирушав на схід, готовий зробити для світу все, хоча все, що він міг зробити, — це поступитися іншим місцем, кинути своє покликання і махнути на все рукою. Та нічого цього він не сказав. Він дуже стомився і хотів додому. Відпочивати — і тільки. Тепер за все мають платити інші.

Рушаючи, він не почув, як хлопчик покликав його.

Хтось із гуркотом ввалився в кімнату. Елен Єльтен підвела очі.

— Доброго ранку, Харрі.

— Чорт!

Харрі буцнув ногою кошик для сміття, що стояв коло його письмового столу, так, що той ударився об стіну поряд зі стільцем Елен і покотився підлогою, розкидаючи по лінолеуму все, що в ньому було: невдалу чернетку рапорту (убивство в Екеберзі), порожню пачку з-під сигарет («Кемел», з наклейкою «Тах free»), зелену упаковку від йогурту «Добрий ранок», газету «Даґсавісен», старий квиток у кіно (на фільм «Страх і ненависть у Лас-Веґасі»), старий касовий чек, бананову шкірку, журнал про музику («МОДЖО» № 69 за лютий 1999 р. з групою «Куш» на обкладинці), пляшку коли (пластикову, 0,5 л) і жовтий стікер з телефонним номером, на який він свого часу збирався зателефонувати.

Елен відірвала погляд від свого комп’ютера і розглядала сміття на підлозі.

— Ти читаєш «МОДЖО», Харрі? — запитала вона.

— Чорт! — повторив Харрі, зірвав із себе піджак і пожбурив його через усю кімнату в двадцять квадратних метрів, яку він ділив з Елен Єльтен. Піджак поцілив у вішак, але впав на підлогу.

— Що сталося? — запитала Елен і, простягнувши руку, підхопила вішак, коли він падав.

— Ось що я знайшов у поштовій скриньці. — Харрі потряс у повітрі документом.

— Схоже на вирок.

— У саму точку.

— Та сама справа з «Денніс-кебаб»?

— Точно.

— Ну?

— Сверре Ульсену дали по повній — три з половиною роки.

— Єс! Тоді ти повинен радіти.

— Я радів близько хвилини. Поки не прочитав це.

Харрі дістав факс.

— І що?

— Коли Крун отримав свою копію вироку сьогодні вранці, він у відповідь попередив нас, що збирається подати апеляцію через порушення в судовій процедурі.

Обличчя Елен скривилося.

— Т-а-а-к.

— Він хоче повного перегляду справи. Ти не повіриш, але цей покидьок Крун вимагає повторного складання присяги.

— Це ж на яких підставах?

Харрі зупинився біля вікна.

— Члени суду повинні приймати присягу тільки один раз, коли їх обирають. Але це має відбуватися в залі суду до того, як почнеться слухання. Крун помітив, що одна з присяжних — новенька, а через помилку судді вона не встигла присягнути в залі суду.

— Це називається «Скласти присягу».

— Еге ж. І з протоколу виявляється, що суддя залагодив усю цю справу і пані склала присягу в дальній кімнаті саме перед початком слухання. Суддя послався на брак часу і якісь нові правила.

Харрі зіжмакав факс і кинув його. Зібганий папірець пролетів у повітрі по довгій дузі і впав за півметра від сміттєвого кошика Елен.

— І що в результаті? — запитала Елен, зафутболивши ногою факс у напрямі столу Харрі.

— Весь процес визнають недійсним, а Сверре Ульсен буде на волі ще щонайменше півтора року, доки не організують наступне слухання. І на додачу покарання буде значно м’якше, з урахуванням того, що, бачте, час очікування — це сильна психологічна травма для обвинувачуваного, і таке інше в цьому дусі. А враховуючи, що Сверре Ульсен уже вісім місяців відсидів у КПУ, його взагалі можна вважати вільною людиною.

Харрі розповідав це не Елен — вона й так знала всі подробиці справи. Він розповідав це своєму віддзеркаленню у вікні, вимовляючи слова якомога голосніше і слухаючи, наскільки більш переконливими вони стають. Він обхопив обома руками спітнілу лису маківку, де донедавна стирчав акуратний їжачок. Авжеж, у нього справді були причини збрити останнє волосся: минулого тижня його знов упізнали на вулиці. Парубійко в чорній в’язаній шапочці, кросівках «Найк» і таких широких штанях, що матня теліпалася між колін, відірвався від компанії молодиків, що реготали, мов навіжені, підійшов до нього й поцікавився в Харрі, чи не він «типу Брюс Вілліс з Австралії». Три — цілих три! — роки минуло відтоді, як на газетних передовицях друкували його фотографії, а сам він строїв дурника в телевізійних ток-шоу, розповідаючи про серійного вбивцю, якого застрелив у перестрілці в Сіднеї. Харрі мерщій подався до перукарні — Елен порадила обстригтися наголо.

— А знаєш, що найгірше? Я готовий присягнути, що цей чортів адвокат знав про все ще до виголошення вироку й міг би відразу сказати, щоб присягу анулювали негайно. Але ж ні — він просто сидів, потирав руки й чекав!

Елен знизала плечима:

— Буває. Вміла робота захисника. Правосуддя вимагає жертв. Будь непохитним, Харрі!

І хоча в словах Елен відчувася сарказм, але, загалом, вона мала рацію.