Коли наступного дня Браннхьоуґ зателефонував Куртові Мейрику і запитав, що це за довготелесий стрижений блондин, той спочатку дуже здивувався, а потім розреготався. Тому що це той самий хлопець, якого він, Мейрик, сам просив підвищити в званні і перевести до СБП. Іронія долі, звичайно, але доля попри всю свою іронію іноді залежить від головного радника Королівського міністерства закордонних справ. Помітно повеселівши, Браннхьоуґ поклав слухавку, насвистуючи, вийшов у коридор і дійшов до зали засідань менше ніж за сімдесят секунд.

Харрі став на порозі свого колишнього кабінету і поглянув на білявого хлопця в кріслі Елен. Хлопець буквально уп’явся в комп’ютер і не звернув на Харрі жодної уваги, поки той не відкашлявся.

— То, значить, Халворсен — це ти? — запитав Харрі.

— Так, — відповів хлопець і запитливо поглянув на нього.

— Переведений із Стейнк’ера?

— Так точно.

— Харрі Холе. Я раніше сидів там, де зараз ти, лише в іншому кріслі.

— Воно зламалося.

Харрі посміхнувся:

— Воно завжди було зламане. Б’ярне Мьоллер просив тебе перевірити дещо у справі Елен Єльтен.

— Дещо? — недовірливо перепитав Халворсен. — Я тут три дні працював безвилазно.

Харрі сів у своє старе крісло, яке тепер стояло біля столу Елен. Уперше він побачив, який вигляд мав кабінет для неї.

— І що ти знайшов, Халворсене?

Халворсен спохмурнів.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Ця інформація була потрібна мені — хочеш, можеш запитати в Мьоллера.

Обличчя Халворсена прояснилося.

— Ну звичайно, ти Холе з СБП! Вибач, що не зрозумів одразу. — Його хлоп’яче лице розпливлося в широкій посмішці. — Я пам’ятаю ту австралійську справу. Коли ж то було?

— Мені здається, що вчора. Але, як мовиться…

— Ах так, список! — Халворсен поплескав по стосу роздруків. — Тут усі, кого приводили до поліції, притягували до суду або засуджували за тяжкі тілесні в останні десять років. Більш як тисячу імен. Якраз це було зробити найпростіше, складніше з’ясувати, хто з них голиться наголо — цього в протоколах не пишуть. Будуть потрібні тижні…

Харрі відкинувся на спинку крісла:

— Розумію. Але в комп’ютер вноситься код застосованої зброї. Виокрем тільки тих, хто використовував ударну, і подивився, скільки залишиться.

— Я й сам думав запропонувати це Мьоллеру, коли побачив, який цей список довгий. Здебільшого ці злочинці використовували ножі, стволи або просто кулаки. Новий список буде готовий за кілька годин.

Харрі підвівся.

— Чудово, — сказав він. — Не пам’ятаю внутрішнього номера мого кабінету, але його можна знайти в довіднику. І коли наступного разу в тебе з’явиться гарна пропозиція, не бійся її висловити. Ми, столичні, не такі кмітливі.

Халворсен невпевнено засміявся.

Дощ із самісінького ранку періщив по вулицях, і лише опівдні яскраві промені сонця раптом прорвалися крізь обложні хмари, і за мить на небі вже не було ані хмаринки. Харрі сидів, закинувши ноги на стіл, а руки — за голову, і вселяв собі, що думає про гвинтівку Меркліна. Але думки його вилітали у вікно і линули уздовж вимитих дощем вулиць, що пахли теплим мокрим асфальтом, уздовж залізничних колій, нагору схилом Холменколлена, де в тіні ялин де-не-де ще лежав сірими плямами сніг і де вони з Олегом і Ракеллю напередодні стрибали через розмиті весняні стежки, намагаючись не попасти в глибокі брудні калюжі. Харрі неясно пам’ятав, що у віці Олега і сам ходив на такі недільні прогулянки. Якщо це були довгі прогулянки і вони із Сеструнчиком стомлювалися, батько клав на нижнє віття ялиночок шматочки шоколаду. Сеструнчик досі вірить, що шоколадки ростуть на деревах.

У перші візити Харрі Олег з ним майже не розмовляв. Це було навіть добре — Харрі і сам не знав, що сказати хлопчикові. Спільна тема знайшлася, коли Харрі зауважив, що в Олега в «геймбої» є «тетріс», і безсовісно, безжалісно обійшов шестилітнього хлопчака більш ніж на сорок тисяч очок. Після цього Олег став випитувати у нього всілякі речі типу «чому сніг білий» і так далі — чому дорослі так зосереджено морщать лоба, що на ніяковіння вже не залишається сил. Коли під час останньої прогулянки Олег помітив зайця-біляка і побіг за ним, Харрі узяв Ракель за руку: рука була холодна, а долоня — гаряча. Вона схилила голову набік і, розгойдуючи руки вперед і назад, усміхнулась йому, ніби хотіла сказати: «Це ми ненавсправжки». Відчувши, що, побачивши перехожих, Ракель якось напружилася, Харрі випустив її руку. Потім вони випили какао у «Фроґнерсетері», й Олег запитав, чому приходить весна.

Того дня Харрі запросив Ракель повечеряти разом. Удруге. Вперше вона сказала, що подумає, потім зателефонувала і відмовилася. Цього разу вона теж сказала, що подумає, але, у всякому разі, не відмовилася. Поки.

Задзвонив телефон. Дзвонив Халворсен. Йому плутався язик, він вибачався, що тільки-но прокинувся.

— Ось перевірив сімдесятьох із ста десяти підозрюваних у заподіянні тяжких тілесних тупим предметом, — сказав він. — Голених знайшов поки лише вісім.

— Як ти їх шукав?

— Обдзвонював. Подумати тільки, скільки народу можна застати вдома о четвертій ночі! — І Халворсен невпевнено засміявся, не чуючи відповіді співрозмовника.

— Ти що, дзвонив додому кожному? — нарешті запитав Харрі.

— Авжеж, — сказав Халворсен. — Додому або на мобільник. Подумати тільки, у скількох…

Харрі перебив його:

— І ти просто просив цих громил люб’язно надати поліції свої особливі прикмети?

— Не зовсім. Я говорив, що ми шукаємо підозрюваного з довгим рудим волоссям, і запитував, чи не перефарбовували вони волосся, — відповів Халворсен.

— Не зрозумів.

— Якщо ти голений, що ти відповіси?

— Гм, — сказав Харрі. — Та у вас там у Стейнк’єрі справді народ тямущий.

Знову невпевнений сміх.

— Надішли список факсом, — попросив Харрі.

— Відразу ж, — щойно мені його повернуть.

— Повернуть?

— Один поліцейський з нашого відділу. Він сидів і мене чекав. Мабуть, йому він терміново знадобився.

— А я думав, що справою Єльтен займається КРИПОС, — сказав Харрі.

— Очевидно, ні.

— А що це за поліцейський?

— Здається, його звуть Воґен чи щось подібне, — відповів Халворсен.

— У відділі вбивств жодного Воґена немає. Часом не Волер?

— Точно, — сказав Халворсен і, зрозуміло, додав: — Подумати тільки, скільки нових імен…

Найбільше Харрі хотілося вилаяти цього молокососа за те, що передає матеріали слідства людям, яких навіть не знає, як звуть. Але момент для прочухана був непідходящий. Хлопець три ночі поспіль не спав і тепер, напевно, падав з ніг від утоми.

— Ти добре попрацював, — сказав Харрі, збираючись покласти слухавку.

— Зачекай! Твій номер факсу?

Харрі виглянув у вікно. Над Екеберґом знову збиралися хмари.

— Знайдеш у довіднику, — відповів він.

Щойно Харрі поклав слухавку, телефон зателенькав знову. Тепер це був Мейрик, він велів Харрі зайти до нього «цієї ж хвилини».

— Як там твоя доповідь про неонацистів? — запитав Мейрик, тільки-но побачив Харрі у дверях.

— Погано, — відповів Харрі і всівся у крісло. З-за голови Мейрика на нього дивився портрет норвезької королівської пари. — На клавіатурі западає клавіша «Є», — додав Харрі.

Мейрик увічливо посміхнувся, як король на портреті, і велів поки з доповіддю не квапитися.

— У мене тут для тебе інша справа. Мені щойно телефонував голова інформаційного відділу Об’єднання профспілок Норвегії. Сьогодні половина керівництва отримала факсом повідомлення з погрозою розправи. Підписані цифрами 88 — відоме кодування «хайль Гітлер». Таке відбувається не вперше, але цього разу справа просочилася в пресу. Телефонують уже сюди. Ми з’ясували, що розсипку робили із суспільного факсимільного апарата в Кліппані. Значить, до погрози треба поставитися серйозно.