Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Ледве Гюдбранн відчув, як з прочинених дверей тягне холодом, він повернув голову й весь потерпнув, побачивши біля входу чорний силует. Невже він усе ще спить? Силует ступив усередину, та було дуже темно, і Гюдбранн не міг розгледіти, хто це.

Раптом постать зупинилася.

— Ти не спиш, Гюдбранне? — голос був гучний і виразний. Це говорив Едвард Мускен. Зусібіч невдоволено забурмотіли сонні вояки. Едвард підійшов упритул до ліжка Гюдбранна. — Піднімайся, — сказав він.

Гюдбранн зітхнув:

— У тебе там помилка в графіку. Я щойно що відчергував. Зараз повинен Дале…

— Його повернули.

— Чому?

— Дале щойно прийшов і розбудив мене. Даніеля повернули.

— Що ти верзеш?

Гюдбранн бачив у темряві тільки білувату хмарку від дихання Едварда. Він звісив ноги з ліжка й дістав з-під ковдри чоботи. Зазвичай він клав їх туди, коли лягав спати, щоб мокрі підошви не обледеніли. Надягши куртку, якою вкривався поверх тонкої вовняної ковдри, він підвівся і вийшов услід за Едвардом. Зірки підморгували їм з висоти, але на сході нічне небо вже яснішало. Якщо не зважати на схлипування, що звідкись долинали, навколо було дуже тихо.

— Голландські новобранці, — пояснив Едвард. — Тільки вчора прибули, а зараз повернулися зі своєї першої вилазки на нічийну смугу.

Дале стояв посеред окопу в якійсь дивній позі: голова — набік, руки — розчепірені. Шарф він пов’язав під бороду, схудле обличчя й напівзаплющені запалі очі робили його схожим на бездомного бродягу.

— Дале! — крикнув Едвард. Той прокинувся. — Покажи-но нам.

Дале йшов попереду. Гюдбранн відчув, як тривожно затіпалося серце. Мороз кусав за щоки, та навіть він не міг заморозити те гаряче, якесь нереальне відчуття, що полишив по собі сон. Траншея була дуже вузька, тому доводилося йти один за одним, і він фізично відчував на своїй спині погляд Едварда.

— Тут, — показав Дале.

Вітер хрипко завивав під шоломом. На ящиках з боєприпасами лежав мертвяк. Руки й ноги його стирчали в різні боки. Сніг, який намело в окоп, білою ковдрою накрив уніформу. Довкола голови був пов’язаний мішок.

— Чортівня та й годі. — Дале труснув головою, переминаючись з ноги на ногу.

Едвард мовчав. Гюдбранн знав — той чекає, що скаже він, Гюдбранн.

— Чому похоронники не забрали його? — запитав нарешті Гюдбранн.

— Вони його забрали, — сказав Едвард. — Вони приходили вчора увечері.

— А навіщо тоді вони принесли його назад? — Гюдбранн помітив, що Едвард пильно дивиться на нього.

— У штабі ніхто не наказував приносити його назад.

— Можливо, непорозуміння? — запитав Гюдбранн.

— Можливо. — Едвард дістав з кишені тонку недопалену сигарету, відвернувся від вітру, обережно запалив її. Зробивши кілька затяжок, він послав її по колу і сказав далі: — Ті, хто відносив його, стверджують, що його поклали в братську могилу на ділянці «Північ».

— Раз так, то його повинні були закопати?

Едвард заперечливо похитав головою:

— їх не закопують відразу, їх спочатку спалюють. А спалюють удень, щоб уночі росіяни не побачили вогонь. До того ж уночі ці нові братські могили відкриті і не охороняються. Хтось, мабуть, витягнув звідти Даніеля вночі.

— Чортівня та й годі, — знову сказав Дале, узяв сигарету й жадібно затягнувся.

— Так, виходить, вони спалюють трупи? — запитав Гюдбранн. — Навіщо, в таку холоднечу?

— Я знаю, — сказав Дале. — Через мерзлоту. Коли навесні температура різко підвищується, земля відтає і мертвяки вилазять із землі. — Він неохоче віддав сигарету. — Минулої зими ми поховали Форпенеса просто за лінією оборони. А навесні знов наткнулися на нього. А може, лисиці викопали. Ось так.

— Справа не в цьому, — сказав Едвард. — Як Даніель потрапив сюди?

Гюдбранн знизав плечима.

— Минулого разу дозорцем був ти, Гюдбранне. — Едвард заплющив одне око, а другим, циклоповим своїм оком, втупився в нього. Гюдбранн глибоко затягнувся, зволікаючи з відповіддю. Дале закашлявся.

— Я чотири рази проходив повз це місце, — відповів Гюдбранн, віддаючи сигарету. — Але тоді його тут ще не було.

— Ці сліди йдуть поверх останніх слідів чобіт. Кажеш, проходив повз це місце чотири рази?

— Якого дідька, Едварде! Ти й сам бачиш, що Даніель лежить там! — обірвав його Гюдбранн. — Зрозуміло, хтось притяг його сюди, і, скоріш за все, на санчатах. Але якщо ти послухаєш, що я тобі кажу, то зрозумієш, що цей хтось прийшов сюди вже після того, як я був тут востаннє.

Едвард нічого не відповів, замість цього він з явним роздратуванням висмикнув недопалок сигарети зі стулених губ Дале і з жалем подивився на мокрі відмітини на цигарковому папері. Дале зняв з язика прилиплий тютюн і спідлоба зиркнув на нього.

— Ну скажи на Бога, для чого мені робити що-небудь подібне? — запитав Гюдбранн. — І як би я примудрився поцупити труп з ділянки «Північ» і притягнути його сюди, та ще так, щоб мене не помітили караульні?

— Ти міг іти через нічийну смугу.

Гюдбранн скептично похитав головою:

— Едварде, ти вважаєш, я хворий? Навіщо мені труп Даніеля?

Едвард ще двічі затягся сигаретою, кинув недопалок на землю і наступив на нього чоботом. Він робив так завжди, хоча не знав навіщо, — просто не міг бачити догораючі недопалки. Сніг заскрипів, ніби застогнав, коли Мускен гасив недопалок, ніби вкручуючи його в землю підбором чобота.

— Ні, я не думаю, що ти притягнув Даніеля сюди, — сказав Едвард. — Бо я не думаю, що це Даніель.

Після цих його слів Дале і Гюдбранн здригнулися.

— Ну звісно ж, це Даніель, — сказав Гюдбранн.

— Або хтось із такою самою статурою, — сказав Едвард. — І такими самими нашивками на формі.

— Мішок… — почав Дале.

— Ага! Отже, ти бачиш, що це не той мішок, так? — глузливо спитав Едвард, поглянувши чомусь при цьому на Гюдбранна.

— Це Даніель. — Гюдбранн проковтнув слину. — Я впізнав його чоботи.

— І ти пропонуєш нам попросити похоронну команду просто взяти і знову забрати його? — запитав Едвард. — Навіть не роздивившись його ближче. На це ти й розраховував, чи не так?

— А йди ти к бісу, Едварде!

— Після цього випадку я не впевнений, хто з нас двох до нього раніше піде, Гюдбранне. Зніми з нього мішок, Дале.

Дале здивовано витріщився на товаришів, що стояли один проти одного, ніби двоє розлючених биків.

— Ти чув? — крикнув Едвард. — Розріж мішок!

— Я б краще цього не…

— Це наказ. Нумо!

Дале все ще вагався, нерішуче переводячи погляд з одного на іншого. Потім він поглянув на задубіле тіло на ящиках з боєприпасами, знизав плечима, розстебнув камуфляжну куртку і сунув під неї руку.

— Почекай! — сказав Едвард. — Попроси Гюдбранна позичити тобі багнета.

Тепер Дале вже зовсім розгубився. Він питально поглянув на Гюдбранна, але той похитав головою.

— Що ти хочеш сказати? — запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. — За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?

Гюдбранн мовчав.

— Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?

Гюдбранн мовчав.

— Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.

Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?

Ззаду було чути тріск — це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, — і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.

ЕПІЗОД 14

МЗС Норвегії, 4 листопада 1999 року

Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.

13
{"b":"551731","o":1}