Бутік «House of Singles», вулиця Хегдехьоуґсвеєн,
2 березня 2000 року
— Шерсть найвищої якості, — сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. — Найліпша. Легка і носитиметься довго.
— Мені треба буде надягти його лише один раз, — посміхнувся старий.
— А-а, — сказала вона, трохи спантеличено. — Тоді, може, ми що-небудь принагідне…
— Мені подобається це. — Він поглянув на себе в дзеркало.
— Класичного крою, — підстрахувалася продавчиня. — Найбільш класичного з усього, що в нас є.
Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.
— Вам погано? Може, треба б…
— Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. — Старий випростався. — А чи скоро будуть готові штани?
— Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?
— Так. Але середа мене цілком влаштує.
Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.
— Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.
Його сміх ще довго відлунював у її вухах.
ЕПІЗОД 40
Холменколлен, З березня 2000 року
Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.
Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.
— Доброго ранку, — привітався Харрі і кивнув на машину: — Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.
— Підлікувати? — У жінки був низький доброзичливий голос.
— Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.
Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і — Харрі відчував це інстинктивно — вельми дороге.
— Я збиралася йти, — сказала жінка. — Вам сюди?
— Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?
— Жив, — відповіла вона. — Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.
Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.
— Чи можу я вам чимось допомогти?
Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.
— Я з поліції. — Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. — Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.
Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.
— Навіщо?
— Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.
— А кого ви шукаєте?
— Цього ми ще не можемо сказати.
— Чудово. — Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.
— Але якщо ви сказали, що він тут не живе… — Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?
— Не живе, — сказала вона. — Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.
«В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.
— Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.
— Добре.
— Так.
Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.
— Ясно, — повторив Харрі.
У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.
— А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…
— Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.
— Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.
— Ми постараємося.
— На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.
— Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.
— Дякую за допомогу, — сказав Харрі.
— Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?
— Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.
— У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.
— Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.
— І тепер у неї може залізти хто хоче?
— Так, отаке роки роблять.
Вона розсміялася:
— Справді?
Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.
— Червоне світло, — мовила вона спокійно.
Харрі натиснув на гальмо.
— Перепрошую, — виголосив він.
Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!
Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.
— Якісь проблеми? — запитала вона.
— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.
— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.
— А хто вам це розповідав?
— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.
Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.
— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.
— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.
— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?
Ну й хитрун ти, Холе!
— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.
Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.
— А ви?
— У дев’яностому, — відповів Харрі.
— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!
— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.
— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.
«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»
— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».