Вона дивилася на його спину. На білий халат, заширокий як на його вузькі похилі плечі. Вона подумала про того Крістофера, якого знала в дитинстві. У того були гарні чорні кучерики і пристойний костюм уже в дванадцять років. Якось улітку їй навіть здалося, що вона в нього закохалася!

Вона повільно й нервово видихнула. Їй захотілося підійти до нього, але вона зупинилася. Чому вона має жаліти цю людину? Ні, вона знає чому. Тому що її власне серце переповнилося щастям, що прийшло до неї само. А Крістофер Брокхард, який усе своє життя ганявся за щастям, так і залишився самотнім.

— Крістофере, я піду?

— Так. Звичайно. Роби свою справу, Хелено.

Вона встала і попрямувала до дверей.

— А я робитиму свою, — закінчив він.

Райт вилаявся. Він уже перепробував усі кнопки епідіаскопа, щоб зробити картину чіткішою, — все марно.

Хтось відкашлявся:

— Райте, напевно, річ у знімку, а не в проекторі.

— Гаразд, взагалі, це Андреас Хохнер, — сказав Райт і з-під руки подивився на присутніх. У кімнаті без вікон тепер, коли світло вимкнули, зовсім нічого не стало видно. Наскільки Райт знав, цю кімнату неможливо й прослухати, а це зараз було особливо актуально.

Крім нього самого — лейтенанта Служби розвідки Міноборони Андреаса Райта — в кімнаті було тільки троє: майор розвідки Борд Овесен, Харрі Холе — новий хлопець у СБП, і сам начальник СБП Курт Мейрик. Саме Холе тоді надіслав йому факсом ім’я цього торговця зброєю в Йоханнесбурзі. І відтоді щодня смикає. Мабуть, серед співробітників СБП встигла прижитися думка, що Служба розвідки Міноборони — не більше ніж відділ СБП. Вони, здається, не читали, що це дві рівноправні організації, що співпрацюють. А Райт читав. Отже під кінець він заявив цьому новачкові, що не надто важливі справи можуть і зачекати. За півгодини зателефонував сам Мейрик і сказав, що справа — особливо важлива. Що, не можна було сказати це відразу?

На нечіткому чорно-білому знімку на екрані вгадувався чоловік, що йшов до ресторану. Схоже, фотографували крізь скло автомобіля. У чоловіка було широке грубувате обличчя з темними очима і великим, але нечітким носом, з-під якого звисали густі чорні вуса.

— Андреас Хохнер, народився 1954 року в Зімбабве, батьки — німці, — прочитав Райт виписку, яку прихопив із собою. — Раніше служив найманцем у Конго та ПАР, контрабандою зброї займається, мабуть, із середини вісімдесятих. У дев’ятнадцять років разом з шістьма товаришами проходив у справі про вбивство чорношкірого хлопчика в Кіншасі, але був відпущений за браком доказів. Був двічі одружений і розлучений. Його роботодавці в Йоханнесбурзі підозрюються в постачанні зенітних комплексів до Сирії та купівлі хімічної зброї в Іраку. Стверджується, ніби вони продавали стрілецьку зброю Караджичу під час війни в Боснії й готували снайперів для штурму Сараєва. Остання інформація не підтверджена.

— Будь ласка, без подробиць, — сказав Мейрик і поглянув на годинник. Усе дуже затягується, адже Райт не прочитав ще й першого аркуша.

— Добре. — Райт почав гортати папери. — Ось. Андреас Хохнер, як і троє його спільників, був затриманий під час облави у магазині зброї в Йоханнесбурзі у грудні. Тоді ж було знайдено зашифрований список замовлень, де одним з пунктів значиться гвинтівка марки «Мерклін», і позначка — «Осло». І дата: «21 грудня». Все.

Запала тиша, стало чутно, як гуде епідіаскоп. Хтось кашлянув — судячи зі звуку, Борд Овесен. Райт знову прикрив очі долонею.

— А звідки нам відомо, що саме Хохнер причетний до всього цього? — запитав Овесен.

У темряві пролунав гучний голос Харрі Холе:

— Я говорив з інспектором Есаясом Берном з Хіллброу, Йоханнесбург. Він розповів мені, що після арешту обшукали всіх, хто був замішаний у цій справі. І у квартирі Хохнера знайшли цікавий паспорт. З його фотографією, але зовсім, іншим ім’ям.

— Контрабандист з підробленим паспортом не така вже й сенсація, — сказав Овесен.

— Мене в ньому значно більше цікавлять штампи. «Осло, Норвегія. Десяте грудня».

— Отже, він бував в Осло, — підсумував Мейрик. — У списках його клієнтів значиться норвежець, і ми знайшли стріляні гільзи від цієї супергвинтівки. Тобто ми можемо припустити, що Андреас Хохнер приїжджав до Норвегії, де й відбулася оборудка. Але хто ж той норвежець зі списку?

— На жаль, у цьому списку замовлень не писали повних імен і адрес, — знову почувся голос Харрі. — Покупець з Осло значиться там як «Урія» — зрозуміло, це просто кодове ім’я. І, як повідомляє інспектор Бьорн, Хохнер зовсім не збирається бодай щось розповідати.

— А я гадав, що поліція в Йоханнесбурзі має в своєму розпорядженні ефективні методи дізнання, — проказав Овесен.

— Можливо. Та Хохнер, безсумнівно, ризикує значно більшим, якщо почне говорити, ніж якщо мовчатиме. Список покупців довгий…

— Я чув, у ПАР для допиту використовують струм, — сказав Райт. — Під ноги, на соски і… мгу. Нестерпний, тобто пекельний біль. До речі, хто-небудь може увімкнути світло?

Харрі:

— Якщо в справі фігурує купівля хімічної зброї у Хусейна, тоді ця ділова поїздка з гвинтівкою до Осло — суща дурниця. На жаль, але мені здається, африканці прибережуть струм для більш важливих питань. До того ж Хохнеру зовсім не обов’язково знати, хто такий Урія. А оскільки ми теж цього не знаємо, нашим наступним питанням буде: «Що він задумав? Замах? Теракт?»

— Чи грабіж, — додав Мейрик.

— З мерклінівською гвинтівкою? — здивувався Овесен. — Це все одно що з гармати бити по горобцях.

— Може, вбивство, пов’язане з наркотиками, — висловив припущення Райт.

— Навряд чи, — відповів Харрі. — Щоб убити того, кого в Швеції пильнували як зіницю ока кращі охоронці, вистачило простого пістолета. І вбивцю Пальме досі не знайдено. Так навіщо потрібна закордонна гвинтівка, вартістю півмільйона крон, заради того, щоб кокнути кого-небудь тут?

— 1 що ти про це думаєш, Харрі?

— Можливо, їхня мета — не норвежець, а який-небудь іноземець. На нього постійно полюють, але на батьківщині вбити не можуть — надто добре там його охороняють. Той, кого, на їхню думку, простіше вбити в маленькій, миролюбній країні, де заходи безпеки не такі жорсткі.

— Хто ж він? — запитав Овесен. — Таких важливих іноземних гостей у Норвегії зараз немає.

— І не передбачається в найближчому майбутньому, — додав Мейрик.

— А може, вони передбачаються у віддаленому, — парирував Харрі.

— Але зброя вже місяць як потрапила до країни, — сказав Овесен. — Щось не збігається: іноземні терористи приїхали до Норвегії за місяць до здійснення теракту.

— Може, це не іноземні терористи, а якийсь норвежець?

— У Норвегії немає такої людини, яка зважилася б на щось подібне, — заперечив Райт, намагаючись намацати на стіні вимикач.

— Тож-то й воно, — відповів Харрі.

— Тобто?

— Уявіть собі відомого міжнародного терориста, який має намір убити когось у себе в країні, а цей хтось виїжджає до Норвегії. Таємна поліція стежить за кожним кроком цього терориста, тож замість того, щоб намагатися перетнути кордон, він зв’язується з норвезькою організацією, в якої ті самі мотиви, що й у нього самого. І те, що ця організація складається з дилетантів, насправді плюс, адже терорист упевнений: таємна поліція не приділятиме їм великої уваги.

— Так, стріляні гільзи свідчать на користь дилетанта, — кивнув Мейрик.

— Терорист і дилетант домовляються про те, що терорист фінансує купівлю дорогої зброї і тим самим обрубує всі нитки — більше ніщо на нього вивести не може. Отже, він у цій грі нічим не ризикує, окрім хіба що грошей.

— А раптом цей дилетант не зможе виконати завдання? — запитав Овесен. — Або замість цього продасть зброю і злиняє з грошима?

— Така небезпека, звичайно, існує, але давайте виходити з того, що замовник вважає дилетанта справжнім фанатиком. Можливо, у нього є й особисті мотиви, щоб добровільно ризикувати життям заради всього цього.