«Форд» важко стогнав, коли Харрі роздратовано смикав важіль передач — з першої на другу й назад. А коли він вижав наскільки міг педаль газу, «Форд» заревів, мов поранений звір. Мало не збивши хлопця у святковому естердальському вбранні на перехресті Вібес-ґате з Богстадвеєн, Харрі виїхав на Хегдехьоуґсвеєн. Автомобілі, що їхали в напрямі центру, стояли в пробці, і Харрі виїхав на зустрічну смугу, відчайдушно сигналячи і сподіваючись, що у зустрічних водіїв не забракне розуму в нього не врізатися. Розвернувшись на газоні перед якимсь кафе, Харрі раптом побачив перед собою яскраво-блакитну стіну. Трамвай!

Зупинятися було надто пізно, Харрі ще раз крутонув кермо, злегка натискуючи на гальмо, — машина вже мчала по бруківці. Трамвай був уже зовсім близько, ліворуч, він їхав назустріч. Бічне дзеркало відлетіло, ледь хруснувши, але чути виск дверної ручки, що прокреслила на трамвайному боці довгу смугу, було нестерпно.

— Чорт! Чорт!

Зате він знову вільний. «Форд» радісно виїхав на асфальтовану дорогу і промчав до наступного перехрестя.

Зелене, зелене, жовте.

Харрі сильніше натиснув на газ, однією рукою натиснув сигнал, марно сподіваючись, що звук нікчемного гудка приверне в центрі Осло о 10.15 сімнадцятого травня хоч якусь увагу. Скрикнувши, Харрі ударив по гальмах. «Форд» спробував устояти на місці, чіпляючись за землю-матінку, — а вперед полетіли коробки з-під касет, порожні сигаретні пачки і Харрі Холе власною персоною. Він вдарився головою у вітрове скло, коли машина вже зупинилася. По пішохідному переходу, розмахуючи прапорами, з галасом промчав натовп дітей. Харрі потер ґулю на лобі. Він зараз був поряд з Палацовим парком, усі підходи до Королівського палацу забиті людьми. З відкритого кабріолета, що стояв неподалік, Харрі почув пряму радіотрансляцію. Щороку — одне й те саме:

«А зараз члени королівської сім’ї з балкона махають рукою людям, присутнім на Палацовій площі. З особливою радістю народ вітає наслідника престолу, який недавно повернувся з поїздки по СІЛА. Наслідник…»

Харрі вижав зчеплення й, обережно додаючи газ, повільно поїхав тротуаром.

Я знову розсміявся. Звичайно, це сміявся Даніель. Я не написав про це, але перше, що він зробив, коли прокинувся, — це зателефонував Сіте. Ми телефонували з телефону-автомата в «Скрьодері». І це було так кумедно, я сміявся до сліз.

Сьогодні вночі я знову обмірковуватиму свій план. Проблема в тому, що я не знаю, де роздобути собі зброю.

…було на мазі, аж раптом з’явився він — Халлгрім Дале. Не дивно, що він спився. Я довго сподівався, що він мене не впізнає. Напевно, до нього доходили чутки, що я загинув під час бомбардування в Гамбурзі, бо я, мабуть, здався йому привидом. Він зрозумів, що я від чогось ховаюся, і хотів, щоб я йому трохи заплатив за мовчання. Але цей Дале і за всі гроші світу не зміг би припнути свого язика. Тож я потурбувався про те, щоб він нікому нічого не бовкнув. Це зовсім не втішило мене, але я відчув певну задоволеність, упевнившись, що не втратив навику.

Ось уже понад п’ятдесят років ми з Едвардом регулярно зустрічаємося в ресторані «Скрьодер». Шість разів на рік: у перший четвер кожного другого місяця. Ми як і раніше називаємо це «штабними» зустрічами, як за тих часів, коли ресторан стояв на Юнґсторґет. Я часто думав про те, що ж нас пов’язує. Ми ж зовсім один на одного не схожі. Може, просто спільна доля. Нам довелося пройти через одне й те ж: обидва побували на Східному фронті, обидва втратили дружин, в обох уже дорослі діти. Не знаю, але чом би й ні? Найважливіше — я аніскільки не сумніваюся у відданості Едварда. Звісно, він ніколи не забуде, як я виручив його після війни, але ж я допомагав йому й пізніше. Наприклад, наприкінці 60-х, коли він проциндрив усе на випивку й перегони, і на його долі можна було б поставити хрест, якби я не сплатив за нього борги.

Ні, Мускен уже далеко не той упевнений у собі боєць, яким був під Ленінградом, але останніми роками він зрозумів, що й життя зовсім не таке, яким він його собі уявляв, тому прагне взяти від нього все, що може. Тепер у нього є свій біговий кінь, він піклується про нього, більше не п’є і не грає й нас від часу радить мені, на кого краще ставити на найближчих скачках.

До речі, про поради: саме Мускен розповів мені, що Евен Юль якось запитав його, чи можливо таке, щоб Даніель Гюдесон усе ще був живий. Того ж вечора я зателефонував Евену й спитав, чи не починається в нього маразм. На це Евен розповів мені, як кілька днів тому зняв слухавку другого телефону в спальні й випадково підслухав розмову його переляканої на смерть дружини з людиною, що видає себе за Даніеля. Цей чоловік заявив, що подзвонить наступного четверга. Евен сказав, що чув на тому кінці звуки, ніби дзвонили з якогось кафе, і тепер вирішив прочісувати по четвергах усі міські кафе, доки не знайде телефонного терориста. У поліцію він звертатися не став — вони такими дурницями займатися не будуть. І Сіте нічого не сказав, щоб його не зупинила. Я аж кулак закусив, щоб не розреготатися, і побажав цьому старому йолопові успіху.

Після переїзду до Майорстуа я ще не бачився з донькою, але ми спілкуємося по телефону. Здається, нам обом уже набридли сварки. Я втомився говорити їй, як сильно образила вона нас з матір’ю, вийшовши заміж за цього росіянина, сина старих більшовиків.

Знаю, тобі це здається зрадою, — каже вона. — Але це все в минулому, і досить про це.

Ні, це не в минулому. Ніщо не в минулому.

Олег про мене питає. Він добрий хлопчик, Олег. Сподіваюся лише, що він не буде таким самим упертим і примхливим, як його мати. Це в неї від Хелени. Вони такі схожі між собою, що, коли я пишу ці рядки, сльози навертаються мені на очі.

Наступного тижня Едвард дозволив мені пожити в його дачному будиночку. Там я й випробую свою гвинтівку. Даніель радіє.

Спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. Передні колеса уперлися в край тротуару, «Форд» струснуло, автомобіль вельми неелеґантно підстрибнув і опинився на газоні. На тротуарі було надто багато народу, і Харрі продовжив рух по траві. «Форд» проповз між ставком та чотирма підлітками, що влаштували собі пікнік. У дзеркалі Харрі побачив мигання поліцейського маячка. Натовпи народу були скрізь — до самої вартівні. Харрі зупинив машину, виплигнув з неї і побіг до поліцейських загороджень.

Голосно вигукуючи: «Поліція!», Харрі прокладав собі дорогу серед натовпу людей. Тих, хто встав сьогодні вдосвіта, щоб зайняти місце ближче до оркестру, доводилося буквально розштовхувати. Коли Харрі перестрибував через загородження, якийсь гвардієць спробував зупинити його, але Харрі відштовхнув його вбік, помахав перед носом посвідченням і невпевнено пішов по вільному від народу майданчику. Під ногами хрускотіла рінь. За спиною під фальшиві звуки мелодії «I'm just a Gigolo» проходили шкільні оркестри з Шлемдаля та Волеренги. Королівська сім’я махала їм руками. Харрі дивився на суцільну стіну сяючих, усміхнених облич і червоно-біло-синіх прапорів, пробігаючи очима ряди глядачів: пенсіонери, фотографи, батьки сімейств із чадами на плечах, але ніде не було Сіндре Фьоуке Гюдбранна Юхансена. Даніеля Гюдесона.

— Чорт! Чорт!

Охоплений панікою Харрі роззирався навсібіч.

Раптом він побачив коло загороджень знайоме обличчя. На посту в цивільному, в руках — рація, на очах — дзеркальні окуляри. Отже, він послухався поради й таки пішов стояти в загородженні, пожертвувавши «Скотсманом».

— Халворсене!

Сіґне мертва. Три дні тому я стратив її як зрадницю, куля пройшла крізь її брехливе серце. Я так довгому в певен себе, але тільки-но пролунав постріл, як Даніель покинув мене. Він залишив мене, збентеженого, переслідуваного глибокими сумнівами, що тягарем лежали на серці. Тієї ночі я спав неспокійно. І ще важче було від болю усередині. Я прийняв три пігулки з тих, що лікар Буєр сказав мені приймати по одній, але біль усе одно був нестерпним. Нарешті мені вдалося заснути, і коли назавтра я прокинувся, Даніель знову був зі мною, сповнений нових сил. Мета вже близька, і ми безстрашно зробили до неї ще один крок.