— «Альфа»! Стоп! Підозрюваний просто зараз телефонує мені на мобільний. Чуєте?

Харрі поглянув на Волера, той кивнув. Харрі натиснув кнопку і приклав до вуха мобільний:

— Холе.

— Алло! Алло! — Харрі здивувався: говорив не Евен Юль. — Це Сіндре Фьоуке. Даруйте, що відволікаю, але я зараз удома в Евена Юля і гадаю, що вам треба сюди під’їхати.

— Навіщо? І що ви там робите?

— Мені здається, тут щось не так, у нього якісь лихі наміри. Він зателефонував мені годину тому, сказав, щоб я приїхав до нього. Говорив, що йому нібито щось загрожує. Я приїхав — двері настіж, але Евена ніде не було. А зараз я боюся, що він зачинився в спальні.

— Чому ви так вирішили?

— Двері в спальню замкнуті, а коди я зазирнув у замкову щілину, то побачив, що зсередини стирчить ключ.

— Гаразд. — Харрі обійшов машину і пішов до хвіртки. — Слухайте уважно. Стійте там, де стоїте, якщо у вас є щось у руках, покладіть це на підлогу, тримайте руки так, щоб ми їх бачили. Ми будемо за дві секунди.

Харрі пройшов у хвіртку, піднявся по сходах, пройшов повз оторопілих від подиву Волера та його колег, натиснув на дверну ручку й увійшов у дім.

Фьоуке стояв у коридорі з телефонною слухавкою в руці і круглими від здивування очима дивився на поліцейських.

— О Боже, — тільки й зміг сказати він, побачивши Волера з револьвером. — Швидко ж ви…

— Де спальня? — спитав Харрі.

Фьоуке мовчки вказав на сходи.

— Покажіть нам, — сказав Харрі.

Фьоуке провів поліцейських до дверей.

— Ось тут.

Харрі штовхнув двері — вони справді були замкнуті. У замку стримів ключ, але двері ним відкрити було неможливо.

— Я забув сказати, що спробував відкрити ключем від іншої спальні, — сказав Фьоуке. — Ну, буває ж таке, що замки однакові.

Харрі вийняв ключ із замка і зазирнув у замкову щілину. Крізь неї він побачив у кімнаті ліжко і нічний столик. На ліжку лежало щось схоже на люстру. Волер тихо розмовляв по рації. Харрі знову пройняв піт. Щось не те з цією люстрою.

— Здається, ви сказали, що з того боку теж стримів ключ?

— Авжеж, — підтвердив Фьоуке. — Доки я не виштовхнув його, намагаючись уставити інший ключ.

— А як же ми туди потрапимо? — запитав Харрі.

— Зараз потрапимо, — сказав Волер.

На сходах почувся тупіт важких чобіт. Прибіг один з поліцейських, що залишалися зовні. Він приніс ломик.

— Тут. — Волер вказав на двері.

Затріщало дерево, двері відчинилися.

Харрі увійшов досередини. Він почув, як Волер звелів Фьоуке почекати біля дверей.

Першим, що помітив Харрі, був повідець. Евен Юль повісився на собачому повідці. Він помер у білій сорочці з розстебнутим коміром, чорних штанях і картатих шкарпетках. Біля шафи за його спиною лежав перекинутий табурет. Під табуретом акуратно стояли туфлі. Харрі поглянув на стелю. Дійсно, повідець було прив’язано до гака від люстри. Харрі не хотів дивитися на обличчя Евена Юля, але не зміг стриматися. Одне око Юля вирячилося кудись убік, друге — прямо на Харрі. Ніби вони були незалежні одне від одного. Як у двоголового троля з дитячої казки, в якого по одному окові на кожній голові, подумав Харрі. Він пройшов до вікна і поглянув на вулицю. Кімната була вікном на схід. По Ірісвеєн кружляли на велосипедах допитливі хлопчаки — вже вивідали, значить, що приїхала поліція. Подібні чутки зазвичай ширяться округою дуже швидко.

Харрі заплющив очі й замислився. «Головне — перше враження. Коли з чимось стикаєшся, найбільш правильна думка — перша». Так говорила Елен. Його учениця навчала його зосереджуватися на тому, що відчуваєш у першу чергу, коли приходиш на місце злочину. Тому зараз Харрі не обертався, щоб перевірити, чи лежить на підлозі біля дверей ключ від кімнати, не намагався знайти в кімнаті чиїсь відбитки пальців, не з’ясовував, чи намагався хто-небудь пробратися в будинок. Просто тому, що і вбивця, і жертва зараз висіли під стелею. Двоголовий троль стратив себе самого.

— Зателефонуй Веберу, — сказав Харрі Халворсену, який щойно підійшов і тепер дивився на Юля, що висів у петлі. — Напевно, він скаже, що в нього завтра й так повно справ, але ти його заспокой, скажи, що тут нічого складного не передбачається. Евен Юль здогадався, хто вбив його дружину, і поплатився за це життям.

— І хто ж цей убивця? — запитав Волер.

— Точніше, ким він був. Він теж помер. Він називав себе Даніелем Гюдесоном і жив у голові в самого Юля.

Коли вони йшли коридором, Харрі попросив Халворсена передати Веберу, щоб той зателефонував, якщо знайде гвинтівку.

Харрі зупинився на ґанку і поглянув на вулицю. Дивно, у скількох сусідів раптом з’явилися невідкладні справи в саду. Зараз вони стояли навшпиньках і дивилися поверх загорож. Волер теж вийшов з будинку, став поряд з Харрі.

— Я не зовсім зрозумів, що ти там говорив, — сказав Волер. — Ти маєш на увазі, що цей тип скоїв самогубство через відчуття провини?

Харрі похитав головою:

— Ні, я маю на увазі те, що я сказав. Вони вбили один одного. Евен убив Даніеля, щоб зупинити його. А Даніель убив Евена, щоб той не виказав його. Цього разу їхні інтереси збіглися.

Волер кивнув, але з виразу його обличчя було видно, що він геть нічого не зрозумів.

— Цей старий мені здається знайомим, — сказав він. — Той, що живий.

— Ну, це батько Ракелі Фьоуке. Якщо ти, звичайно…

— Так, звичайно, вона працює в СБП. Разом з тобою.

— Закурити не знайдеться? — запитав Харрі.

— Ні, не знайдеться, — відповів Волер. — Усе подальше — на тобі, Холе. Я поспішаю, тому, якщо тобі потрібна допомога, скажи просто зараз.

Харрі заперечливо похитав головою, і Волер пішов до хвіртки.

— До речі, — сказав Харрі. — Якщо в тебе завтра немає ніяких важливих справ, то мені потрібен досвідчений поліцейський, який би за мене почергував.

Волер засміявся, не спиняючи крок.

— Треба буде лише координувати охорону мечеті в Ґрьонланні на час служби! — гукнув Харрі. — Я знаю, ти маєш до такого талант. Наше завдання — не дати бритоголовим побити мусульман, доки вони святкуватимуть Ід.

Уже дійшовши до хвіртки, Волер раптом зупинився:

— І відповідальним призначили тебе? — запитав він через плече.

— Я відповідаю за свою частину, — сказав Харрі. — Дві машини, четверо людей.

— І надовго?

— З восьмої до третьої.

Волер обернувся. Він широко усміхався.

— А знаєш що? — сказав він. — Я тут собі подумав. Якщо я відчергую за тебе, ми будемо квити. Чудово, я згоден.

Волер узяв під козирок, сів у машину й поїхав.

«Квити за що?» — подумав Харрі, прислухаючись до глухого відлуння ударів з тенісного корту. Але тут його думки обірвав дзвінок мобільного телефону. Цього разу на екрані був номер Ракелі.

— Це мені?

Ракель сплеснула руками і взяла букет ромашок.

— Не встиг до квіткового магазину, тож це квіти з твого саду. — Харрі переступив поріг. — Мм… пахне кокосом? Щось тайське?

— Так. Вітаю з новим костюмом.

— А що, помітно?

Ракель засміялася і провела рукою по вилозі піджака.

— Чудова шерсть.

— Супер-сто десять.

Харрі не мав ніякого уявлення про те, що таке «Супер-110». Костюм він купив зовсім випадково: ні з сього ні з того зайшов до модного бутика на Хегдехьоуґсвеєн перед самим закриттям. Там йому підібрали костюм (єдиний, який прийшовся до його довготелесої фігури). Звичайно, сім тисяч крон було набагато більше, ніж Харрі збирався витратити, але у своєму старому костюмі він виглядав би як актор погорілого театру. Отже Харрі, зажмуривши очі, розплатився кредитною карткою і постарався більше про це не думати.

Вони пройшли до їдальні. На столі було накрито обід на двох.

— Олег уже спить, — пояснила Ракель, перш ніж Харрі встиг її запитати.

Запало мовчання.

— Я не маю на увазі… — почала Ракель.

— Ні? — посміхнувся Харрі. Раніше він жодного разу не бачив, щоб Ракель червоніла. Він пригорнув її до себе, вдихнув свіжий запах її волосся і відчув, що вона злегка тремтить.