— Найбільше досягнення демократії — вона сама, — сказав Браннхьоуґ. Це формулювання він у когось безсоромно поцупив, а тепер видавав за своє. — Але це не означає, що в демократії немає своїх втрат. Коли каменяр стає міністром фінансів…

Час від часу він поглядав, чи слухає його начальник поліції, потім розповідав яку-небудь забавну історію про демократизацію в одній з колишніх африканських колоній, де колись був послом. Браннхьоуґ машинально переказував те, що вже не раз промовляв в інших компаніях, а зараз думки його, як і в останні кілька тижнів, займала Ракель Фьоуке.

Вона була міцним бастіоном, і Браннхьоуґу вже почало здаватися, що краще припинити облогу. Він і так згаяв на неї забагато часу.

Браннхьоуґ згадував свої останні маневри. Нічого б не вийшло, якби начальником СБП не був Курт Мейрик. По-перше, слід було прибрати цього Харрі Холе. Прибрати з дороги, геть з-перед очей, подалі від Осло, від Ракелі і всіх решти.

Браннхьоуґ зателефонував Курту і сказав, що джерело в редакції «Даґбладет» повідомило йому, що в журналістському середовищі ходять чутки, ніби восени, під час візиту Клінтона до Осло, «щось станеться». Потрібно швидко вжити заходів, заховати Холе туди, де преса до нього не дістанеться, чи не так?

Курт гмикнув і відповів: «Т-а-а-к». Урешті-решт, доки про ту справу не забуто, у Браннхьоуґа на руках усі козирі. Взагалі-то Браннхьоуґ сумнівався, що Мейрик хоч стілечки йому повірив. Але це його надто не турбувало. За кілька днів Курт подзвонив і сказав, що Харрі Холе відправлено «на фронт» — у якийсь глухий закуток у Швеції. Браннхьоуґ потирав руки. Тепер ніщо не могло завадити його планам щодо Ракелі.

— Наша демократія — як гарненька, усмішлива, але трохи наївна дівчинка. Те, що сили добра тримаються разом, зовсім не означає, що владу в нашому суспільстві захопила еліта. Ні, це просто єдина гарантія того, що нашу донечку-демократію не обдурять і влада не перейде до рук небажаних людей. Саме тому вірність обов’язку, ця напівзабута чеснота, в нашому колі не лише бажана, а й цілком необхідна. Так, наш обов’язок…

Коли всі усілися в глибокі крісла у вітальні, Браннхьоуґ пустив по колу свій портсигар з кубинськими сигарами, подарунок норвезького генерального консула в Гавані.

— Кубинки скручують їх стегнами, — підморгнувши, шепнув Браннхьоуґ чоловікові Анни Стьорксен, але той, здається, не зрозумів. Він був якийсь скутий і нудний, цей її чоловік, як його там звуть? Подвійне ім’я. Господи, невже забув? Тур-Ерік! Його звуть Тур-Ерік! — Ще коньяку, Тур-Еріку?

Тур-Ерік стримано посміхнувся своїми підібраними тонкими губами і похитав головою. Напевно, аскет із тих, хто пробігає по п’ятдесят кілометрів щотижня, подумав Браннхьоуґ. Усе в цій людині було пісним: тіло, обличчя, рідке волосся. Браннхьоуґ бачив, як під час його промови Тур-Ерік переглядався з дружиною, ніби натякаючи на щось, відоме лише їм двом. Необов’язково, що це має стосунок до його промови.

— Розумно, — незадоволено сказав Браннхьоуґ. — Слід думати і про завтрашній день, чи не так?

Раптом у дверях з’явилася Ельса:

— Тебе до телефону, Бернте.

— У нас гості, Ельсо.

— Це з «Даґбладет».

— Я візьму слухавку в кабінеті.

Телефонували із служби новин, якась незнайома йому жінка. Судячи з голосу, молода. Браннхьоуґ спробував уявити її собі. Вона запитувала про демонстрацію, яка проходила цього вечора біля австрійського посольства навпроти Йорґа Хайдера і ультраправої Партії свободи, що увійшла до уряду. Журналістка просила Браннхьоуґа дати свої коментарі для завтрашнього випуску газети.

— Пане Браннхьоуґ, як ви вважаєте, це може визначити курс норвезько-австрійських стосунків?

Браннхьоуґ заплющив очі. Як завжди, журналісти закидають вудку, хоча і Браннхьоуґ і вони чудово знають, що він не клюне, — у нього надто великий досвід. Браннхьоуґ відчував, що сп’янів, голова була легка, досить було заплющити очі, як перед ними пропливали плями світла, але говорити це не заважало.

— Це питання політичної оцінки, і воно вирішується не співробітниками МЗС, — відповів він.

Мовчанка. Браннхьоуґу сподобався голос журналістки. Він відчував, що вона блондинка.

— Але, маючи такий великий досвід у питаннях міжнародних відносин, ви можете припустити, які кроки зробить норвезький уряд?

Браннхьоуґ знав, що відповісти. До болю просте: «Я не хочу загадувати».

Ні більше ні менше. Це просто смішно. На місці Браннхьоуґа не варто так довго роздумувати над питанням, на яке він уже не раз давав відповідь. Молоді журналісти зазвичай думають над потрібним питанням півночі, потім задають саме це і вірять, що вони перші, хто про це запитує. І всім їм подобається, коли Браннхьоуґ роздумує, перш ніж дати ту відповідь, яку він давав уже сто разів: «Я не хочу загадувати».

Браннхьоуґ здивувався, що ще не сказав їй цих слів. Але в голосі журналістки було щось особливе, і Браннхьоуґу захотілося піти їй назустріч. Вона сказала, що він має «такий великий досвід». Цікаво, вона сама вирішила зателефонувати саме йому, Бернту Браннхьоуґу?

— Як головний радник Міністерства закордонних справ, я дотримуюся думки, що наші відносини з Австрією залишаться попередніми, — відповів Браннхьоуґ. — Але очевидно, що й інші країни реагують на останні події в Австрії. І попри те, що у нас зберігаються дипломатичні відносини з країною, це не означає, що ми схвалюємо те, що в ній відбувається.

— Так, адже ми підтримуємо дипломатичні відносини і з деякими військовими диктатурами, — відповіла журналістка. — Але тоді чому така бурхлива реакція була цього разу?

— Причини потрібно шукати в недавньому минулому Австрії. — Тут потрібно зробити паузу. Пауза. — Проблема нацизму Більшість істориків сходяться на думці, що у Другій світовій війні Австрія була союзником гітлерівської Німеччини.

— Хіба Австрію не окупували, як і Норвегію?

Раптом Браннхьоуґ зрозумів, що не знає, як тепер у школах викладають історію Другої світової. Очевидно, погано.

— Перепрошую, нагадайте ще раз, як вас звуть? — попросив він. Мабуть, останній келих був зайвий. Дівчина знову назвалася, і Браннхьоуґ провадив далі: — Так от, Наташо, дозвольте мені спочатку дещо пояснити вам. Ви знаєте, що таке «аншлюс»? Це означає, що Австрію не окупували у звичайному розумінні цього слова. У березні тридцять восьмого німці просто увійшли до країни, не зустрівши практично жодного опору, і залишалися там до кінця війни.

— Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?

Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.

— Ні, — протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. — 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. — Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: — У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.

У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії — вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.

— Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, — покидьки?

Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.

— Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися — нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки — всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…