Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Браннхьоуґ зробив великий ковток, потримав віскі у роті, брутальний і водночас ніжний смак лоскотав піднебіння. Браннхьоуґ окинув поглядом кімнату. Скільки ночей він тут провів? Скільки разів він прокидався на цьому розкішному і надто м’якому ліжку з головним болем від надміру випитого? І просив жінку, яка лежала поруч (якщо вона ще лежала), викликати ліфт на другий поверх, у залу для сніданків, і звідти сходами спуститись до виходу, аби виглядало так, ніби вона повертається з ділового сніданку, а не з гостьового номера. Про всяк випадок.

Браннхьоуґ налив собі ще віскі.

Ракель — зовсім інша річ. Її він не хотів спроваджувати до зали для сніданків.

У двері тихо постукали. Браннхьоуґ підвівся, ще раз поглянув на ексклюзивну золотаво-жовту ковдру, відчув миттєвий спалах злості, але тут-таки угамував його і чотирма кроками досяг дверей. Поглянув у дзеркало, провів язиком по білих зубах, пригладив пальцем брови і відчинив двері.

Вона стояла, прихилившись до стіни. Пальто розстебнуте, під ним червоне шерстяне плаття. Браннхьоуґ просив її надіти що-небудь червоне. Під очима тіні, на вустах іронічна посмішка. Браннхьоуґ був здивований — такою він її раніше не бачив. Ракель ніби добряче випила або наковталася якихось пігулок. Тепер вона тупо дивилась на нього, а коли сказала, що мало не помилилася дверима, Браннхьоуґ ледве впізнав її голос. Він узяв Ракель під руку, вона вирвалася, і він провів її до кімнати, обійнявши за талію. Вона сіла на диван.

— Хочеш випити? — запитав Браннхьоуґ.

— Звичайно, — відповіла вона в ніс. — Чи ти хочеш роздягнути мене відразу?

Браннхьоуґ нічого не відповів і налив їй склянку віскі. Він зрозумів, чого вона добивається. Але якщо вона думає, що цим зіпсує йому настрій, то помиляється. За її роль заплачено. Ну звісно, приємніше, якби вона грала роль, якій віддавали перевагу більшість його жінок в МЗС, — невинної дівчини, яка не змогла встояти перед непереможною чарівливістю і чуттєвим натиском начальника. Але головне — що вона нарешті здалася. Браннхьоуґ був надто старий, аби вірити в романтичні дурниці. Все, чим ці жінки відрізняються одна від одної, — це цілі та інтереси: комусь потрібна влада, комусь кар’єра, комусь батьківські права на сина.

Його ніколи не бентежило, що жінки лише вдавали, ніби божеволіють від нього. Адже він прагнув до цього. Він — головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ. Він усе життя домагався цього, чорт забирай! І те, що Ракель зараз поводилася, як знята ним шльондра, нічого не змінювало.

— Прошу вибачити, але мені доведеться це зробити. — Браннхьоуґ кинув у її склянку два кубики льоду. — Коли ти навчишся поводитися зі мною, то зміниш свою думку. Але спочатку дозволь мені дати тобі перший урок, розповісти про себе і свої принципи. — Він простягнув їй склянку. — Дехто йде по життю опустивши голову і уткнувши ніс, вони задовольняються крихтами і недоїдками. Інші, такі як я, зводяться на ноги, підходять до столу і сідають на свої законні місця. Нас менше, тому що наш вибір змушує нас бути жорстокими, а ця жорстокість потребує сили, щоб порвати з ідеями соціал-демократії і рівності, в яких нас виховували. Але якщо вирішувати, відмовитися від моралі чи плазувати, я вибираю відмову від короткозорого моралізму, — він не дозволяє досягти того, до чого я прагну. Думаю, ти зрозумієш: ця позиція гідна поваги.

Ракель одним духом випила віскі.

— Холе ніколи не стояв для тебе на заваді, — сказала вона. — Ми з ним були просто гарними друзями.

— Гадаю, ти брешеш. — Браннхьоуґ із сумнівом поглянув на простягнуту нею склянку, але налив у неї знову. — А ти маєш бути моєю неподільно. Зрозумій мене правильно; коли я вирішив, що ти повинна порвати всі стосунки з Холе, то зробив це не з ревнощів, а швидше задля чистоти. Так чи інакше, там, у Швеції — чи куди там його послав Мейрик, — йому нічого не загрожує. — Браннхьоуґ коротко розсміявся. — Чому ти так дивишся на мене, Ракеле? Я ж не цар Давид, а Холе не… як, ти сказала, звали того, кого цар Давид відправив на смерть?

— Урія, — пробурмотіла Ракель.

— Саме так. Він загинув на війні, правильно?

— Інакше не вийшла б красива історія, — сказала вона, уткнувшись у склянку.

— Чудово. Але тут ніхто не загине. А цар Давид і Вірсавія, якщо не помиляюся, жили відносно щасливо.

Браннхьоуґ сів поруч на диван і пальцем підняв її підборіддя.

— Скажи мені, Ракеле, як це ти так добре пам’ятаєш біблейські історії?

— Гарна освіта, — відповіла вона, мотнула головою і ривком зняла плаття.

Браннхьоуґ проковтнув слину і поглянув на неї. Вона була прекрасна — у білій білизні. Він сам попросив, аби вона наділа білу нижню білизну — вона підкреслювала її золотисту засмагу. І не подумаєш, що вона народжувала. Але те, що вона народжувала, годувала груддю дитину, робило її в очах Браннхьоуґа ще привабливішою. Вона здавалася бездоганною.

— Нас ніщо не підганяє, — сказав він і поклав руку на її коліно. На її обличчі не відбилося нічого, але Браннхьоуґ відчував, що всередині вона заціпеніла.

— Роби що хочеш, — відповіла Ракель, знизавши плечима.

— Показати тобі спочатку лист?

Браннхьоуґ кивнув на стіл, де лежав брунатний конверт з печаткою російського посольства. У короткому листі посол Володимир Александров повідомляв Ракель Фьоуке, що їй не варто приходити до суду з приводу встановлення батьківських прав на Олега Фьоуке-Гусєва, позаяк справу відкладено на невизначений термін внаслідок завантаженості судів. Добитися цього було нелегко. Довелося нагадати Александрову про кілька послуг, наданих тому Браннхьоуґом. І пообіцяти ще кілька послуг з тих, які головний радник норвезького МЗС взагалі-то навряд чи міг собі дозволити.

— Я сподіваюся на вас, — сказала Ракель. — Можна вважати цю справу закінченою?

Коли рука Браннхьоуґа доторкнулася до її щоки, Ракель лише моргнула. Вона обм’якла, як лялька.

Браннхьоуґ, потираючи руку, роздивлявся її.

— Ти недурна, Ракеле, — сказав він. — І я виходжу з того, що ти розумієш, що це все тимчасово, що ще за півроку справа почнеться знову. Нова повістка може прийти коли завгодно, досить мені підняти слухавку і набрати номер.

Ракель поглянула на нього, і він нарешті побачив у її мертвих очах ознаки життя.

— Я думаю, що діждуся вибачень, — сказав він.

Її груди піднялися і опустились, губи тремтіли, в очах з’явилися сльози.

— Ну? — зажадав він.

— Вибач, — ледве чутно сказала вона.

— Говори голосніше.

— Вибач.

Браннхьоуґ посміхнувся.

— Так, так, Ракеле. — Він витер з її щоки сльозу. — Вже краще. Просто вчись поводитися зі мною. Я хочу, щоб ми були друзями. Розумієш, Ракеле?

Вона кивнула.

— Справді?

Вона хлипнула і знову кивнула.

— Добре.

Браннхьоуґ підвівся і розстебнув пасок.

Ніч випала морозна, і старий заліз у спальний мішок. Він лежав на товстій підстилці з ялинового гілля, але холод від землі пронизував тіло. Ноги закоцюбли, і час від часу йому доводилося перевертатися з боку на бік, щоб не заклякло й тіло.

У всіх вікнах будинку, як і раніше, світилось, однак довкола стало так темно, що старий майже нічого не бачив у приціл. Але не так уже все безнадійно. Якщо господар сьогодні повернеться додому, то повернеться машиною, а над воротами розвернутого до лісу гаража горить лампа. Хоча світла від неї небагато, його цілком вистачить.

Старий повернувся на спину. Навкруги було тихо. Коли під’їде машина, він почує. Тільки б не заснути. Від цих нападів він зовсім знесилів. Але він не засне. Раніше він ніколи не засинав у караулі. Ніколи. Нахлинула ненависть, і від неї немов стало тепліше. Це була особлива ненависть, не та, яка постійно горіла в ньому низьким незагасаючим полум’ям, випалюючи непотрібні думки, щоб ті не заступали перспективу. Ні, ця ненависть була іншою — вона палала так яскраво, що старий злякався, раптом він не зможе приборкати це почуття. Він знав, що імпульсам піддаватися не можна, слід діяти холоднокровно.

67
{"b":"551731","o":1}