— І ви вважаєте, що на грунті в цій Вінеті лежить “Летючий”? Та ще з усією командою, чого доброго! Облудні мерці нарешті обернулися на справжніх мерців? На чолі зі своїм командиром?

— Ну, це навряд. Злі люди звичайно живучі. А Цвішен, видно, дуже злий.

— О! Гадаєте, що він живий? І діє досі?!

Грибов зробив непевний жест.

— Стільки разів “потопав” і знову випливав.

— Я просію Балтійське через густе сито! — запекло сказав Ришков і енергійно змахнув рукою, показуючи, як зробить це. — Будьте певні, Миколо Дмитровичу: роздобудемо — з-під води цього Цвішена — живого чи мертвого!

— Я волів би мертвого, — пожартував Грибов.

Та обличчя Ришкова було серйозне.

— Із царини історіографії, — спроквола сказав він, — ми, таким чином, повернулися до сьогоденних турбот. Нейл пише: балтійською Вінетою зацікавилися наші допитливі колишні союзники. Виходить, зустрічні пошуки, Миколо Дмитровичу?

— Виходить, так.

— Злі люди живучі… Ви маєте рацію. Ті, хто колись “фрахтував” “Летючого Голландця”, лишилися. І вони стали ще злішими, хитрішими, агресивнішими.

— Набагато агресивнішими, Юхиме Петровичу! Саме тому так важливо розв’язати загадку “Летючого Голландця” і сповістити про це весь світ. Правда сильніша за бомби! Вірю в це, хоч ось уже сорок років, як я кадровий військовий.

Ришков задумливо дивився на Грибова.

— Ви радили вдові Шубіна перевестися до Балтійська. Може, корисно залучити її до розшуків? Я дам команду.

— Краще, щоб усе вийшло без команди.

— Ну, як хочете. “Вікторія” по-латині означає “перемога”. Я жартую, звичайно.

Ришков встав. Підвівся з крісла і Грибов.

— Дуже приємно знову працювати з вами, дорогий Миколо Дмитровичу! Вважайте себе нашим постійним консультантом по “Летючому Голландцю”. Мені не треба нагадувати вам, що доручення це секретне. Будемо час від часу звертатися до вас за порадою.

— Єсть, товаришу адмірале! — сказав Грибов, як належить за статутом.

Чи корисно “залучити” Вікторію Павлівну до розшуків “Летючого Голландця”? Для чого і для кого корисно? Для розшуків чи для Вікторії Павлівни?

Грибов думав про це, повертаючись із Москви.

Під час своїх відвідин удови Шубіна він старався розмовляти з нею якнайделікатніше, хоча й суворо. Він навіть не назвав її жодного разу вдовою. Усе так наболіло в цій сердешній жіночій душі, що будь-який необережний дотик міг завдати нового страждання.

Звичайно, Грибов хотів, щоб Вікторія взялася шукати Вінету в Балтійську. Це відвернуло б її від тяжких спогадів.

Але він аж ніяк не наполягав, не підганяв і не підштовхував. Квапливість була тут шкідлива.

І як людина трохи старомодна, він вважав, що до важливої думки чи наміру жінок треба підводити обережно, створюючи враження, що ця поволі навіяна думка прийшла сама собою, без підказування.

Недарма Мопассан писав: “Вона була жінка, тобто дитина”. А Вікторія Павлівна була до того ж хвора дитина.

Підключитися, щоб переключитися… Саме так розумів Грибов становище. Та чи буде реальна користь від участі Вікторії в розшуках? В цьому він, признатися, не був упевнений.

По приїзді на нове місце служби Вікторію огорнула звична і люба їй атмосфера військово-морської діловитості. Все було просто, ясно, налагоджено. Люди рухалися немовби по чітко розкреслених прямих лініях. Це заспокоювало.

Балтійськ — місто флотське. Якірець — не тільки на стрічках безкозирок, що їх носять більшість його мешканців, але й на щиті при в’їзді по шосе. Вулиці звуться: Чорноморська, Синопська, Севастопольська, Порт-Артурська, Кронштадтська, Кіркенеська, Флотська, Якірна, Катерна, Артилерійська, Солдатська, Є також Морський бульвар та Гвардійський проспект.

Вікторії дали кімнату в будинку на пірсі, недалеко від метеостанції, де вона працювала.

Кораблі швартувалися за двадцять кроків від дому. Кожні півгодини на них видзвонювали “склянки”. Перед заходом сонця линули водою мелодійні переливи сурм — на спускання стяга. Під вікном умощувалися матроси, неголосно басила гармонійка, і на високих нотах лунав жіночий сміх.

Місто поволі оживало. На місці руїн, поруч червоних будинків похмурої німецької архітектури, зводилися білі споруди радянської забудови.

А на узбіччях тротуарів, де недавно іржавіла покинута спохвату німецька техніка, зарябіли квіти: гвоздики, братки і японський ромен бляклих тонів, наче оповитий ніжним серпанком.

Побачивши посаджені квіти, навіть дуже недовірлива чи обмежена людина могла втямити, що радянські моряки поселилися тут твердо, “назовсім”.

В Балтійську у Вікторії, як виявилося, багато давніх знайомих.

Одним із перших зустрів її Селіванов, розвідник бази, який колись виряджав Вікторію в шхери.

— А я тут у тому ж амплуа, що й на Лавенсарі, — оповістив він перебільшено бадьорим тоном, яким тепер усі розмовляли з Вікторією. Потім, затримавши в довгому потиску її руку, пообіцяв: — Ще зустрінемося, поговоримо! Спершу зміцнійте в нас, гарненько морським вітерцем обвійтеся!

Дивак! Наче вона прибула сюди на курорт…

Другого дня по приїзді Вікторія рушила на околицю Балтійська, де розміщався гвардійський дивізіон (через силечу жаб це місце жартома прозвали Квакенбургом).

Вікторія боялася ніякових розпитів, незграбних співчувань. Та побоювання були даремні. Моряки поставилися до неї з делікатною привітністю. Дехто знав її ще з Кронштадта й Ленінграда, але тоді вона була інакша, весела. Вони соромилися при ній свого гучного голосу, своєї рішучої, твердої ходи. Недавно і Шубін був такий. А тепер говорили про нього притишено і називали його: “Небіжчик Шубін”. Це виглядало безглуздо й недоладно. Адже він завжди був невгамовний!

Князєва, на жаль, не було — уже років зо два, як його перевели, підвищивши, на Північ. Тепер дивізіоном командував Фомін, також із “когорти славетних”.

Він шанобливо провів удову Шубіна до могили чоловіка.

Це була скромна могила, вкрита сосновим віттям і букетами польових квітів. Вона височіла за шлагбаумом, при в’їзді в розташування частини. І мертвий Шубін не розлучався з товаришами.

Вікторію зворушило те, що квіти на могилі були свіжі. Хтось клав їх з дня в день. Певно, діти з сусідньої школи.

Фомін виявив делікатність до кінця — вигадав якусь невідкладну справу, перепросив Вікторію і залишив її біля могили саму. Коли він повернувся, Вікторія вже опанувала собою.

— Ще прохання до вас, товаришу гвардії капітан третього рангу, — сказала вона. — Я б хотіла повторити останній Борисів шлях з моменту його висадки. Чи не зможете ви з’їздити зі мною на цю косу?

— Єсть. Хоч би завтра. Зручно для вас?

— Так.

Коса Фріш-Неррунг була дуже вузька. Праворуч і ліворуч крізь стовбури сосон світліла вода. Ліс на дюнах був негустий. Вітри, що дули з моря, добряче його обскубли. На найвищих деревах лишилися від крон самі тільки вершечки. Через це сосни стали схожими на пальми. І понахилялися в один лише бік — від моря до затоки.

По правий бік од Вікторії був Балтійськ, за спиною, в глибині затоки, — Калінінград, просто перед нею — заходило сонце. Плюскле, як цибулина, воно нерухомо лежало на темно-синій воді.

А хмари пливли над ним, мінилися барвами, розгортаючи ширше й ширше свої пишні барвисті крила.

Вітер, що дув зранку, стих. Та голі стовбури з обтіпаними мітелками вгорі стояли нахилені, немовби буря, натиск відшумілого шторму навічно поклали на них свій відбиток.

Туга за померлим огорнула Вікторію з такою силою, що вона вхопилася за дерево, щоб не впасти.

Фомін відвів очі і сквапно заговорив — перше-ліпше, що спало на думку:

— Зі мною один професор почав листуватися. Капітан першого рангу Грибов. Може, чули про нього? Зацікавився повідомленням, яке ми перехопили в морі напередодні штурму Піллау. Там було слово незрозуміле — “кладовище”. Ми вже з Князевим і так і сяк метикували Поклали: умовна позначка, до справжнього кладовища відношення не має. Щось на зразок, знаєте, отих “Тюльпанів”, “Фіалок”, “Конвалій”… — Він боязко спробував пожартувати: — Пам’ятаєте, як “вирощували” їх біля своїх рацій зв’язківці під час війни?.. А позавчора мене про кладовище розвідник бази розпитував.