— Я й не уявляю тебе на березі. Але чому ти згадав про це?

— Почав був дрімати, і раптом привидівся верещагінський “Апофеоз війни”. Тільки піраміду було складено не з черепів, а з військових кораблів. Дуже швидко майнуло перед очима, як буває, коли засинаєш. З тобою буває таке?

— Так. Ми вчора з тобою роздивлялися альбом. Там с Верещагін.

— Я й почав крутити в думці цю піраміду, припасовуючи її то до одного, то до іншого моря. Настане ж, думав я, час, коли військові кораблі не знадобляться більше людям. Мир! Усюди мир! Тоді, у визначений день і час, вирушать до якої-небудь заздалегідь вибраної банки військові флоти всіх держав, береги яких обмиває це море. Зійдуться разом, віддадуть один одному воїнські почесті, приспустять прапори і… Банка — щось на зразок фундаменту, розумієш? Спершу на неї ляжуть лінкори, крейсери, авіаносці. Другим шаром — трохи менші кораблі. І ось на світі з’явився новий залізний острів — пам’ять про минулі війни!

— Виходить, ніби звалище, купа сміття, так я зрозуміла?

— Ні! Не звалище. Пам’ятник! Адже на кораблях билися і вмирали люди. Багато з них були, звичайно, обдурені, билися за високі прибутки для різних віккерсів і круппів. Але вони життям заплатили за свою довірливість. Це, швидше, могила невідомому морякові.

— Торгові і пасажирські пароплави, проходячи мимо залізного острова, будуть давати гудки — в пам ять загиблих?

— Правильно. Тепер ти зрозуміла.

У темряві облич не видно. Але з голосу Вікторії можна здогадатися, що вона усміхається:

— Невже і твої торпедні катери топити?

— Катери?..

Шубін забурмотів розгублено:

— Топити?.. А коли пристосувати їх для мирних потреб?.. Наприклад, доставляти в порти спішну кореспонденцію… Швидкість дуже вже…

Мовчанка.

— Ні! І мої катери теж! — рішуче сказав він. Але одразу ж поквапився додати: — Зате їх, як найлегші, на верх піраміди!..

У березні 1945 року майже вся бригада торпедних катерів зосередилася в районі Клайпеди. Тільки катери Шубіна ще залишалися в Ленінграді. Вони повинні були наздогнати бригаду залізницею, на платформах.

Сам Шубін разом з інженер-механіком мав прибути в Клайпеду заздалегідь, щоб підготуватися для вивантаження своїх торпедних катерів і спуску їх на воду.

Настав день від’їзду.

Поки Шубін укладав валізку, Вікторія ходила по кімнаті, торкалася руками дрібничок на етажерці, без потреби переставляла їх.

— Що з тобою?

— Хвилююся.

— Чого? Ти ж не вперше проводиш мене.

— Так. І з кожним разом хвилююся дедалі більше.

Шубін порився у валізці, дістав звідти маленький осколок і, ніби зважуючи, підкинув його на долоні.

— Лови! Коли почнеш боятися за мене, дістань, подивися — і пройде!

Осколок мав свою коротеньку історію. В одному морському бою Шубін нагнувся до тахометра, щоб перевірити число обертів. Випростуючись, він зачепився за щось кишенею. Оглянувся — у верхній частині борту зяє рвана дірка, яка щойно з’явилася! Це за спиною пролетіли осколки снаряда. Якби Шубін не нагнувся до тахометра…

Після повернення на базу боцман знайшов у рубці один осколок.

— Бачиш? На морі ні снаряди, ні кулі не беруть! А на суші я не воюю.

— І ти зовсім не боїшся? Ніколи?

— Ну, то тільки дурні не бояться. Просто я дуже зайнятий у бою. Ніколи боятися… Ні, от де я страху набрався! У госпіталі минулого літа!

— Чому?

— На лікарняному ліжку дуже боявся померти. Склянки ці, банки, духота!.. Якщо вже помирати — то красиво, з музикою! Під цокотіння кулеметів, несучись уперед на найбільшій швидкості! У нас так у сорок другому році один офіцер помер: як стояв у рубці, так мертвий і лишився стояти. Схилився головою на штурвал і… — Шубін спохватився: — Та що це я? Тут перемога на носі, а я про смерть завів!

Вікторія, сівши на стілець, задумливо дивилася на Шубіна. Маленький осколок лежав, затишно сховавшись, між її долонями.

— Вій був теплий?

— Навіть гарячий.

— Добре. Я берегтиму його, як ти велиш.

Перед від’їздом вона подарувала Шубіну квіти, букетик квітів. Шукаючи їх, оббігала все місто. І нарешті знайшла в оранжереї на вулиці Добролюбова. Там під час блокади садили редиску і цибулю. Тепер знову зайнялися квітами.

Перемога! Близько перемога! Навесні 1945 року все у Ленінграді дихало очікуванням перемоги.

— О! — з каяттям сказав Шубін. — Я жодного разу не подарував тобі квітів! Ех, я! І були ж у нас на Лавенсарі гарні, високі, гордовиті, як ти. Ти ж колись була гордовита! Я навіть трохи боявся тебе. Ще й досі у вухах бринить: “Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!”

Шубін жартував, усміхався, говорив без угаву, а сам з неспокоєм і жалем заглядав Вікторії в обличчя. Вона була бліда, губи її тремтіли.

На пероні, біля вагона, інженер-механік делікатно залишив їх удвох.

Вона припала до його грудей, опустивши голову, намагаючись вгамувати нервовий дрож.

— Нічого не кажи, — шепнула вона.

Хвилину чи дві Шубін і Вікторія мовчки стояли обнявшись.

— По ваго-на-ах! — протяжно крикнув, наче проспівав, начальник ешелону.

Мельки, з-за плеча Шубіна, Вікторія побачила круглий вокзальний годинник, який показував сімнадцять двадцять.

Вона відкинула голову. Невідривно і жадібно вдивлялася у великий усміхнений рот, ямочку на підборідді, дві різкі вертикальні зморшки біля рота.

Потім швидко цілувала їх по черзі, ніби поцілунком перехрестила на прощання…

Чародійні пейзажі мелькали за вікном.

Виринало озерце з гаспидно-чорною водою і чорним каменем посередині. На такому камені треба б сидіти царівні-жабі, велично-непорушній, задумливій.

Горизонт хвилястою смугою перекреслював ялини, над якими у такт колесам погойдувався місяць.

Шубін не відходив од вікна.

Сусіди по купе лаштувалися грати в доміно. Сторчма поставили валізку, на неї поклали другу. Столик біля вікна не можна було займати: на столику стояли квіти.

Інженер-механік з гідністю давав пояснення:

— Найраніші! Дружина гвардії капітан-лейтенанта в оранжереї купила. Аякже! Відкрилися уже й оранжереї в Ленінграді!

Навколо квітів зав’язувався несміливий роман між провідницею і молоденьким лейтенантом-сапером, очевидно, щойно випущеним з училища.

Увесь вагон дуже піклувався про квіти. Лейтенант перший промовив слово “складчина”. Хтось порадив для підживлення пірамідон, але загальним рішенням затвердили цукор. Одразу ж лейтенант обійшов сусідні купе і приніс півсклянки піску і трохи грудкового.

— Будемо підсипати систематично, — оголосив він сяючи, — і довеземо букет зовсім свіжим!

Провідниця особливо старанно, мало не кожну годину, міняла воду в банці. При цьому скоса позирала карим оком на лейтенанта і багатозначно зітхала: “Ось вона, любов, яка буває!”

А на станціях і полустанках біля вікна з букетом збирався натовп. Місцеві дівчата з волоссям кольору соломи і в строкатих косиночках завмирали на пероні, благоговійно піднявши обличчя до ранніх, несказанно яскравих квітів.

“Гарні люди, — думав Шубін, стоячи у проході. — Дуже гарні. І лейтенант гарний, і провідниця, і ці білявенькі дівчата-латишки. А проти них піднялась з дна нечисть, вихідці з могил! Простягають свої щупальця, хочуть задушити, знедолити. Але — не вийде! Я не дам!”

Сусіди кликали його “забити козла” — він відмігся тим, що не вміє. Заспівали пісню — не підтягнув. Дружно пригубили чарочку, але й після цього Шубін не розвеселився. Побалакав про те, про се і відійшов убік.

У купе було темно. Серед різноманітних, настояних вагонних запахів ледь відчувався аромат квітів.

Жаль було Вікторію. Шубін ще ніколи не бачив її такою розгубленою, безпомічною, заплаканою.

Зате тепер усе стало на свої місця: вій воює, вона хвилюється. Минулої весни, коли вони тільки-но познайомилися, було навпаки. Шубін почував себе дуже незручно від цього.