— Ну, ломитися в двері за сімома замками!.. Якби була хоч маленька шпарина.

Командир бази глянув на Шубіна. Той встав.

— Дозвольте? “Язика” б нам, товаришу адмірал! Виманити фашиста із шхер, захопити “язика”. А я б задиракою від нас пішов.

— Як це — задиракою?

— Ну, ходили колись стіна на стіну, билися для розваги на льоду. А хлопчаки, які спритніші, вискакували наперед, щоб роздрочити бійців. Я потихеньку — в шхери, виказав би себе і, наробивши шелесту, назад! За мною наздогінці “шюцкори”, а тут ви із сторожовиками і “морськими мисливцями”. Ждали б у засідці біля узліску шхер. І одразу — хап його, фашиста!

Він швидко стулив долоні.

Адмірал засміявся — Шубін був його улюбленцем.

— Фантазер ти!.. А чого ж про світну доріжку не спитав? Мезенцева не бачила її. Зате дещо значно цікавіше бачила. Ану, Мезенцева!

І знову глухуватий голос:

— Першої ночі я побачила вогонь на березі. (Помах олівцем).

— За лоцією там немає маяків, — сказав начальник штабу.

— Лоція довоєнна. — Адмірал обернувся до льотчика, який був ніби чимось невдоволенні і ще не сказав ні слова: — Яка думка шановної авіації?

Льотчик встав і доповів, що цілий ранок кружляв над вказаним районом, але не помітив нічого, навіть віддалік схожого на маяки, батареї і доти.

— Фотографував, як я наказав?

— З трьох заходів.

Вони розклали на столі віялом десятка півтора фотографій. Ті складалися гармошкою, бо були наклеєні на картон, а потім ще на марлю, яка скріплювала їх на згинах.

Хвилину чи дві усі розглядали дані аерофотозйомки.

— Тож-бо й воно! — прокоментував начальник штабу. — У таких суперечках льотчик — найвищий суддя.

— Найвищий, то найвищий, — сказав адмірал, — тільки іноді поспішно робить висновки. Кине погляд звисока, поверховий погляд. А Мезенцева була внизу, зовсім поруч. Що ж, привиділися їй ці доти, маяки? — Він витяг із ящика лупу. — Загадкова картинка: де заєць? А він десь біля ніг мисливця. Ну! — Адмірал з роздратуванням, яке несподівано прорвалося, відсунув фотографії. — Яка думка головного спеціаліста по шхерах?

Шубін навіть не образився на слово “спеціаліст” — так пильно вивчав знімки. Стояв біля столу, трохи згорбившись, піднявши плечі, хижо звузивши очі. Він скидався зараз на кібчика чи сокола, який розглядів унизу здобич і готовий каменем упасти па неї.

— “Фон дер Гольц”, — процідив він крізь зуби.

— О! Впевнений?

— Не впевнений, але гадаю.

— Що ж, цілком можливо! — Адмірал жваво окинув поглядом офіцерів. Комбриг стенув плечима. — Ні, я б не здивувався. Усе збігається. Навіть фарватер обгородили ліхтариками, а на березі поставили маячок чи маніпуляторний знак воєнного часу. Інакше кажучи, засекречена гавань у шхерах. Там і ховають свого “генерала”.

— Щодня туди літаю, — ображено сказав льотчик, шукаючи підтримки. — Отаке громадище! Броненосець берегової оборони!

— Шхери, брат, — сказав Шубін співчутливо.

А Мезенцева, схилившись над знімками, пробурмотіла:

— Берег Обманний.

— Як? Як? — адмірал засміявся. — Це дуже точно. Саме так — Обманний!

Шубін рішуче осмикнув кітель.

— Товаришу адмірал! Прошу дозволу в шхери.

— Сам просишся?

— Цікаво ж, товаришу адмірал.

— А встигнеш?

— Ну, товаришу адмірал! Маючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

— Мені доповіли: твій катер несправний.

— До ранку відремонтуємо.

— Ну, гаразд. Готуйся в шхери!

Після наради офіцери юрмою вийшли з бліндажа. Мезенцева сказала льотчикові, який підтримав її під лікоть, допомагаючи зійти сходами:

— На місці адмірала я б не пускала його в шхери. Не можна ж голкою в одне місце по сто разів. Там зараз бозна-що, десанта ждуть. По-моєму, молодецтво. І до чого воно?

Пропускаючи вперед Мезенцеву, Шубін охоче пояснив:

— А я спогади на старість призбирую, товаришу старший технік-лейтенант! Буду, як то кажуть, ізюм із булки виколупувати. Не все ж про своє вульгарне, пошле і яке там іще донжуанство згадувати… Моє поважання!

Він козирнув і повернув в інший бік.

Ось коли — з запізненням — знову опанував себе, став колишнім Шубіним, що за будь-яких найважчих обставин умів зберігати самовладання і флотський шик!

Шубін “спіткнувся” в шхерах, трохи не дійшовши до острова, де висаджував Мезенцеву. Так, застерігала правильно.

Він швидко застопорив хід, кинув механікові: “У фашистів вуха нашорошені!” — й одразу ж вдарили зенітки.

Туди-сюди заметалися промені прожекторів, обмітаючи з неба зоряний пилок. Шукають літак? Коли б довше шукали!

Зненацька ніби світний шлагбаум перегородив дорогу.

Шубін мигнув три крапки — “слово”[12] — Князеву, що йшов у кільватері. Той також застопорив хід.

“Шлагбаум” гойднувся, але не піднявся, а димним сувоєм покотився по воді.

Помітять чи не помітять?

Горизонтальний смолоскип блиснув на березі, ніби грізний вказівний перст. Помітили! Поруч лопнув вибух. Катер трусонуло.

— Попадання в моторний відсік, — спокійно сказав механік.

Із свого закапелка висунувся радист:

— Попадання в рацію, акумулятори сідають!

Слідом за цим фашисти ввімкнули “горішнє світло”.

Над шхерами повисли ракети, що їх по-простому називали “люстрами”. Вони опускалися спочатку повільно, потім швидше й швидше, іскрами розсипалися біля чорної води, наче головешки на вітрі. На зміну їм неквапливо підіймалися інші (“люстри” ставляться в кілька ярусів, для того, щоб мішень весь час була на світлому фоні).

Світло — дуже різке, сліпуче, безрадісне. Як в операційній. Виходить, поклали на стіл і збираються тельбушити? Ні, дзуськи!

Дві димові шашки полетіли за корму. Давній, випробуваний спосіб! Та Шубін не зміг проворно, як колись, “відскочити”. Ледь-ледь “відповз” убік. Сховавшись у тіні мису, він дивився, як смалять з берега по чорних віхтях, що повільно розповзалися. Дурні!

Наблизився Князєв:

— Подати кінець?

Мовчанка дуже коротка. Думай якнайшвидше!

Без Князева не докульгати до узліску. Та, взявши буксир, він занапастить і себе, і товариша. Маневреність втрачена, швидкості нема. По дорозі назад наздожене авіація і запросто розстріляє обох.

Отже?.. Назад дорогу відрізано. Виходить, прориватися далі, ховатися в глибині шхер!

— Васю, іди! Підремонтуюсь — завтра теж піду.

— Не покину вас!

— Наказую, як командир ланки! Допоможеш мені: відвернеш вогонь на себе.

Князєв зрозумів. Долинуло, ледь чутне: “Єсть, відверну!..” І ІПубін зірвав з голови шлем з уже непотрібними ларінгами. Акумулятори остаточно сіли. Він “оглух” і “онімів”.

Відстрілюючись, катер Князева рвонувся до виходу із шхер.

— Ще б пак! — заздрісно пробубонів Шубін. — Зберігаючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

Власні його “вузлики”, гай-гай, скінчились, розв’язалися. Увесь вогонь фашисти перенесли на Князева. Бій даленів.

Припавши до бінокля, юнга проводив поглядом катер. Зигзагоподібний шлях його легко було простежити по сплесках від снарядів. Сплески, як білі привиди, вставали поміж скель і дерев. Вервечка привидів гналася за зухвалим зайдою, тяглася за ним, навідліг шмагала пучками різноколірних лозин. То були зелено-червоно-фіолетові струмені трасуючих куль.

— Не наздогнали!

Шурко Ластиков тріумфуюче обернувся до командира, але той не відповів. Що було сили намагався втримати підбитий катер на плаву. З гарячковою поспішністю, ковзаючись і спотикаючись, матроси затикали отвори від куль і осколків снарядів. У хід було пущено все, що тільки можна: чопи, розпірки, пакля, брезент. Та вода вже перехлюпувала через палубу, погрозливо збільшувався диферент.

Залишився останній, крайній засіб:

— Торпеди — за борт!

Боцман благально притиснув до грудей руки, в яких тримав віхті паклі: