— Тс-с! Тихо! — застеріг Однорейсовий моряк. — Ви, виходить, не впізнали “Летючого Голландця?” А ще самі розповідали про нього, і з такими подробицями!

Він відкинувся на спинку стільця і зареготав. З сусідніх столиків на нього почали озиратися.

Однорейсовий моряк перейшов на шепіт:

— Але ж ви не могли чекати, що “Летючий” з’явиться перед вами у всьому своєму старомодному вбранні! З подертими вітрилами і скелетами на реях? Часи змінилися, херре Олафсон! І вашому “Летючому Голландцеві” також довелося змінити зовнішній вигляд. — Він кивнув кілька разів: — Так-так! Той самий підводний човен, що супроводжував нас у шхерах! Деякий час він смакував свій ром.

— Чого ж ви не п’єте, старина?

Але у старого лоцмана відпала охота пити. Те, що він почув від Однорейсового моряка, було страхітливо, підло, і він, Олафсон, брав участь у цій підлості!

Річ у тому, що на складах в Англії з якихось причин залежався нікель, очевидно, канадський. Запаси його нікуди було дівати, власники, за словами Однорейсового моряка, зазнавали величезних збитків. Тим часом фашистська Німеччина мала гостру потребу в нікелі.

Посередниками в таємній операції виступили норвезькі судновласники. Так було зафрактовано в Кіркенесі судно з порожнім трюмом.

У затишному містечку, у шхерах, нікель перевантажили з трюму англійського транспорта в трюм норвезького — товар, так би мовити, передано з-під поли.

Німецькому підводному човну, прозваному “Летючим Голландцем”, належало на випадок появи англійських військових кораблів відволікати їх на себе і навіть, якщо треба буде, вступити з ними в бій. Однак все обійшлося гаразд.

— Щось я не можу зрозуміти, — безпорадно сказав Олафсон. — Як же це? Англійський нікель — німцям! Адже Англія воює з Німеччиною…

— Солдати воюють, херре Олафсон, а торговці торгують. Запам’ятайте: бізнес не має кордонів!

Однорейсовий моряк трохи підвівся, зазирнув Олафсону в обличчя:

— Гай-гай! Та ви зовсім розкисли, старина! — І він поблажливо поплескав його по плечу, чого ніколи б не насмілився зробити раніше. Але ж тепер вони були в одній злодійській компанії! — От що! — сказав він, швиргонувши на стіл гроші. — Зачекайте мене! Я незабаром повернуся. Тільки заберу свої манатки на кораблі і, можливо, вилаю ще раз цього дурня капітана, якщо зустріну. А потім будемо веселитися і пити до ранку! За ром платить “Летючий Голландець”, правильно я кажу?

І він пішов, сміючись, натикаючись на столики і з перебільшеною ввічливістю бурмочучи вибачення. Але Олафсон не дочекався Однорейсового моряка.

На ранок він прочитав у газеті про те, що, повертаючись на корабель, бідолаха з п’яних очей забрів на дров’яну пристань, упав у воду і потонув.

Але який моряк, навіть п’яний і навіть уночі, не знайде дороги до свого корабля?

Проте Олафсон не довго задумувався над цим. Того ж таки дня його було заарештовано і без пояснення причин ув’язнено в концтаборі.

Можливо, за Однорейсовим моряком стежили і розмову його з Олафсоном було підслухано?..

— Гадаю, що так воно й було, Джек, — розповідав старий лоцман, обдаючи Нейла уривчастим, нестерпно гарячим подихом. — В концтаборі я дізнався, що незабаром після нашого рейсу наці окупували Норвегію. Потім вони загарбали Францію разом з Голландією і Бельгією. Англійський нікель знадобився! Звичайно, в загальній масі його було не так уже й багато, але все-таки… Ти знаєш, із нікелю роблять наконечники для куль! Так, улітку тисяча дев’ятсот сорокового року сотні, тисячі англійських і французьких солдатів полягли від англійського нікелю. У цьому, Джек, і моя провина, частка провини!..

Інколи Олафсона починало тіпати, і він замовкав. Та як тільки його відпускало, він знову притягував Нейла до себе:

— Люди повинні дізнатися про контрабандний нікель! Правильно? Усі люди, весь світ! Але що я міг один? Хай би навіть передав звістку на волю. Хто б мені повірив? Чи важко цим англійським гендлярам відмогтися од будь-якого звинувачення, маючи в кишені владу і гроші, суд, поліцію, продажні газети, найманих базік у парламенті? А я один проти них і до того ж ув’язнений у концтаборі! І тоді я подумав про росіян. Я знаю росіян! Ще до першої війни я водив шхерами їхнє посильне військове судно. Був, пам’ятаю, на ньому молодий штурман, гарний хлопець і дуже тямущий. Він ладен був годинами слухати мене. Особливо подобалась йому історія Летючого Голландця. Я хотів би розповісти продовження історії цьому штурманові…

Олафсон намагався пригадати його прізвище, але не міг — у росіян надто важкі прізвища. Він поквапно зашепотів:

— Джек, росіяни прогнали своїх капіталістів. У їхній країні не знайдеться нікого, хто захотів би зам’яти цю справу про нікель. Тому про нього треба розповісти росіянам, тільки росіянам!

— Ти сам їм розповіси, дружище! — Нейл накрив Олафсона ковдрою. — А тепер відпочинь! Відвертість за відвертість. Я розповім про свою зустріч з цим “Летючим Голландцем”. Було це в Бразілії, на одній з приток Амазонки… Тільки умова: не перебивати! Лежи спокійно, набирайся сил! Головне для тебе — дочекатися, поки прийдуть росіяни!..

Шубін висадив десант у Рігулді на світанку.

Берег було кепсько видно. Потім він освітився спалахами пострілів, і торпедні катери змогли підійти до причалів.

Морська піхота хлинула на них, перехлюпнувши через борт.

Шубін наказав не зупиняти моторів. За їх ревом не чути було, як загуркотів дощаний настил від гупотіння багатьох ніг, як, обганяючи один одного, заторохтіли кулемети і розкотами пішло по берегу грізне російське: “Ура-а!”

Та Шубін не прислухався до того, що відбувалося на березі. Як тільки останній піхотинець опинився на причалі, торпедні катери, розвернувшись, швидко відскочили од берега.

Таке одне з правил морського десанту. Висадив — відскочив! Виконавши завдання, кораблі повинні негайно ж відходити, інакше їх рознесе на шматки ворожа артилерія.

— Хай тепер піхота воює, — казав Шубін, стрімголов відпливаючи од причалів у море. — А в мене пауза! Я свої тридцять два такти не граю!

Жартівливий вислів цей, як і багато інших висловлювань Шубіна, часто з посмішкою повторювали на флоті. Відомо, що пов’язаний він з тими давніми часами, коли Шубін-курсант брав участь в училищному оркестрі. Він грав на контрабасі, а втім, більше мовчав, ніж грав, вступаючи, за його словами, тільки в найвідповідальніші моменти!..

Проте був випадок — на початку війни, коли Шубіну довелося зіграти “свої тридцять два такти”.

Він висаджував розвідників у районі Нарви. Було це пізньої осені, шалені хвилі не давали можливості підійти впритул до берега.

Що робити? Розвідникам треба було пройти багато кілометрів болотами у ворожому тилу. Сушитись, певна річ, ніде. А обігріватися — хіба що вогнем противника!

“Порох тримати сухим!” — Кромвель, чи що, сказав це своїм солдатам, які збиралися форсувати ріку?

Чи й не диво: ріка! Примусити б цього Кромвеля висаджувати десант на узмор’ї у шторм!

Порох порохом, та не можна ж забувати про взуття й одежу. їх теж треба зберегти сухими!

Довелося доповнити Кромвеля. Шубін не став виголошувати афоризми з оглядкою на істориків. Він просто дав команду, та й годі! Наказав своїм матросам стрибнути за борт і взяти розвідників “на копаки”.

На щастя, фашисти понадіялися на штормове море і люту хвилю, — загалом, проґавили наш десант, — і валка “вантажників”, ступаючи по пояс у воді, потяглася до темного берега…

У Рігулді не було потреби в таких рішучих діях.

Через деякий час Шубін повернувся до причалів, щоб евакуювати поранених. До полудня опір фашистів на березі було остаточно зламано. Берег став нашим.

З кількома матросами Шубін пішов поглянути на концтабір, розташований поблизу Рігулди. Про нього чув давно, ще на Лавенсарі.

Вітер на ранок змінився і дув з берега. Звідкись з коричневих заростей несло жовтий, задушливий дим. Він завихорювався довкола прибережних сосон і повільно сповзав до білої смуги прибою.