— Не просто корабель! Підводний човен!

Аудиторією прокотився гул обурення. Це що за підказка? Перебити професора під час його лекції! Нечувано! Чорт знає що!

Похнюпившись, курсант з медаллю підвівся з місця. Був він високий, по-юнацькому незграбний.

— Прошу пробачення, товаришу капітан першого рангу!

— Але ви маєте цілковиту рацію, — чемно сказав Грибов, зацікавлено вдивляючись у простодушне обличчя, яке паленіло від збентеження. — Я, звичайно обмовився. Шубін посадив на каміння підводний човен, що рухався в надводному положенні.

Він помовчав, чекаючи, чи не скаже курсант ще чогось. Але юнак сів і засоромлено уткнувся в свої зошити.

Обурене перешіптування стихло. І вступна лекція продовжувалась без реплік і пауз, аж поки не протеленькав дзвінок.

Коридори у військово-морському училищі — справжній лабіринт, немов у шхерах.

Якщо йти до виходу від кафедри кораблеводіння, то перший відрізок зигзага — це коридор Героїв. Його стіни обвішані портретами Героїв Радянського Союзу, які колись навчалися у військово-морському училищі. їх багато. Катерники, підводники, мінери, — вони невтомно утверджували і примножували славу свого училища на всіх флотах і флотиліях.

Коридор Героїв поділяється на дві частини круглим компасним залом, в нішах якого стоять погруддя великих астрономів і мореплавців: Коперника, Галілея, Колумба і Магеллана, а на підлозі намальована картушка компаса, подоба величезної зірки з гострими кутами румбів, що стирчать в різні боки.

Тільки адміралам дозволяється переходити цей зіркоподібний круг. Але і адмірали обходять його по вузькій закраїні — з поваги до компаса.

Далі Грибов повернув у Адміральський коридор — друга портретну галерею. Зі стін суворо дивилися Ушаков, Нахімов, Бутаков, Можайський, Даль, Станюкович, Верещали, Римський-Корсаков — колишні вихованці морського корпусу, перетвореного після революції у військово-морське училище. Деякі з них не носили чорних адміральських орлів на погонах, зате прославились у літературі, живопису і музиці. Курсанти пишаються різносторонністю своїх славетних попередників.

В Адміральському коридорі професор здибав курсанта з медаллю. Той виструнчився, різким рухом повернув голову, а Грибов з підкресленою чемністю підніс кінчики пальців до козирка картуза — терпіти не міг недбалого відмахування долонею, як роблять часом деякі офіцери.

Вираз наївного юного обличчя примусив його уповільнити ходу. Курсант ніби хотів звернутися до професора. Та, очевидно, не відважився, злякався.

Шкода. Грибов спитав би його, звідки він знає, що Шубін потопив у шхерах підводного човна.

А втім, ще буде, звичайно, час запитати про це.

Не поспішаючи професор спустився по сходах. Підніс руку до козирка картуза, віддаючи честь училищному прапору, біля якого стояв вартовий з гвинтівкою.

І ось — набережна. Біля стінки погойдуються кораблі. Похмуро. Осінь…

Неохоче залишав Грибов приміщення, де все таке схоже на військовий корабель, а під старим склепінням бадьоро і життєрадісно лунають молоді голоси.

Удома була тиша. І вона лякала.

Стіни нової грибовської квартири були дуже товсті, старовинної кладки. Шум майже не проникав сюди з інших квартир. Раніше професор був би радий цьому. Але після війни тиша вже не подобалась. Що ж, вій із задоволенням почув би, сидячи в кабінеті, безтурботний сміх, човгання танцюючих ніг, перебирання невпевненими дитячими пальчиками клавішів рояля. Але німо, тихо було за стіною.

А сьогодні особливо не хотілося тиші. Колись день цей відзначали вдома як маленьке свято. Тато почав новий навчальний рік! Він прочитав вступну лекцію з кораблеводіння!

Увечері збиралися на старій квартирі гості: кілька професорів з дружинами, подруги дочки і два-три курсанти — з найобдарованіших, яких Грибов мав намір залишити при кафедрі.

Дочка була піаністка-консерваторка. Але вона сміючись оголошувала, що сьогодні тільки танцює. І за рояль під загальні схвальні вигуки і навіть оплески садовили самого Грибова. Тапер він був не дуже вправний, але старанний.

Останній раз відзначали цей день восени 1940 року…

Професор стомлено сів до столу. Щоб прогнати сумні думки, вийняв з кишені грубу записну книжку, дбайливо перетягнуту резинкою. Сюди рік у рік записував прізвища своїх учнів, які вийшли в офіцери флоту.

Ніхто не підвів свого професора. Багато колишніх курсантів удостоїлися звання Героя Радянського Союзу, деякі дослужилися до адміральського чину і під час війни командували флотами і флотиліями.

Опустивши книжку на коліна, професор відкинувся в кріслі і почав пригадувати колишніх учнів.

Ришков? Аякже! Кучерявий, імпульсивний, винятково здібний. Та не було в нього, на жаль, старанності, терпіння. Все брав на льоту, все давалося легко. “А я хочу, щоб ви не тільки одержували відмінні оцінки, — сказав якось Грибов, — але й характер свій змінили!”

Усі на курсі вважали, що професор “прискіпується” до Ришкова. Не вважав так лише сам Ришков. Тепер він адмірал, займає великий пост у відділі розвідки флоту. При зустрічах, потискуючи руку, усміхається: “Спасибі, професоре, за те, що були такі суворі!”

Донченко?.. А, той ледаченький! Тричі підряд довелося “провалити” його, поки, розсердившись, майбутній уславлений підводник не взяв себе за барки, не посадив за підручники і не склав екзамен справді блискуче. У 1942 році прославився поєдинком з німецьким підводним асом у Варангер-фіорді. Вступив з німцем у бій і потопив його.

І Донченко, і Ришков висунулися під час війни, пішли вперед, і дуже швидко. Тільки Шубін, бідолаха… А був же природжений військовий моряк! Світла голова і відважне серце!..

Як живий, постав він із сторінок записної книжки, випроставшись перед своїм професором, розправивши широкі плечі. Невисокий. Дебелий. У хвацько набакиреному картузі з тупим нахімовським козирком. Мружачи й так вузькі, дуже веселі очі, ледь усміхаючись великим, твердих обрисів ротом.

От якби зараз обізвався дзвінок біля дверей і Шубін з’явився на порозі! Він би ввійшов, розмашисто ступаючи, тримаючи картуза, як належить, на згині лівої руки, — був службист, чудовий знавець статуту. “Бажаю здоров’я, Миколо Дмитровичу! — сказав би він, стримуючи з чемності рокіт свого гучного, “командирського” голосу. — Дозвольте привітати з поверненням у наш рідний Ленінград, який витримав облогу!..”

І раптом — дзвінок біля дверей!

Не вірячи собі, Грибов кинувся відчиняти. На порозі стояв курсант з медаллю.

Він молодцювато козирнув, не згинаючи долоні і високо піднявши лікоть. Потім пішла серія звертань, як і належить за військово-морським етикетом:

— Дозвольте ввійти… Дозвольте відрекомендуватися…

Та, переступаючи поріг, курсант спіткнувся і прізвище своє вимовив нерозбірливо. Грибов здогадався, що гість дуже хвилюється.

— Пробачте, — сказав професор, люб’язно проводжаючи його до вішалки. — Не розчув ваше прізвище.

— Ластиков, — повторив курсант. — Ластиков Олександр, товаришу капітан першого рангу.

— Ага! — пробубонів Грибов, як і раніше нічого не розуміючи.

Він пропустив гостя поперед себе, посадив у крісло. Потім, готуючись слухати, почав виймати з кишень і методично розкладати на столі люльку, запальничку, автоматичну ручку, блокнот. Так робив завжди на екзаменах — давав час курсантові заспокоїтись, звикнути до нової обстановки, зібратися з думками.

— Пробачте, що я вас потурбував, — невпевнено почав гість. — Але, прослухавши вашу лекцію…

— Невже не сподобалась? — пожартував Грибов.

— Що ви! Дуже сподобалась!.. Особливо, коли згадали про гвардії капітан-лейтенанта…

— Шубіна?

— Так. Він мій командир!

Курсант сказав це, ледь підвівши голову.

З новою, загостреною цікавістю Грибов подивився на свого гостя. Перед ним сидів юнак, неквапливий, мало не флегматичний. Навіть тепер, коли він хвилювався, обличчя його з крупними, ще не зовсім сформованими рисами лишалось зосередженим і трохи смутним.