Але я знову про Гейнца…

Наш командир, можливо, почуває себе скривдженим по службі.

1 річ не тільки в адміральському званні. Людині, якщо вона творить щось незвичайне, потрібне загальне визнання, захоплення натовпу, схвальні статті в газетах. Один некролог, навіть дуже довгий, не може замінити цього.

Командирові не вистачає слави. (Як мені тебе!)

Найзначніше з того, що він зробив у житті, — а він не молодий, не забувай про це! — не може набути розголосу. На його подвигах стоїть гриф: “Суворо секретно”.

З травня 1942 року найкращий підводний ас Німеччини — в тіні. І невідомо, коли з неї вийде. Та й чи вийде взагалі? Адже навіть дубове листя до свого рицарською хреста він одержав “посмертно”. Про це йшлося в некролозі.

При командирові не можна згадувати прославлених німецьких підводників. Його просто згинає в дугу, коли він чує прізвища Прієна і Гугенбергера.

Уже з цього ти можеш зробити висновок, що ми живі, Мертві не заздрять живим, І вони не ревнують.

А втім, хто його знає…

Та, в усякому разі, мертвих не мучить холод, спека, задуха й сморід.

А ми відсапуємо тільки вночі, коли підводний човен випливає для зарядки акумуляторів. Потім знову, і надовго, віко домовини захлопується, тужливо брязкаючи.

Задушно. Тісно.

До випарувань людського тіла, до парів кислоти акумуляторів, до специфічного запаху робочої апаратури, а також мастил домішується ще запах вуглекислоти. Нагромаджуються небезпечні покидьки дихання.

Протягом тижнів, Лоттхен, ми п’ємо застояну теплу воду, і то в обмеженій кількості. її доводиться економити в поході. Їмо одноманітну консервовану їжу. І довго-довго не миємось, як печерні люди.

Поглянула б ти на нас, які ми брудні! Ти, така чистуха! Щосуботи примушуєш мити з милом тротуар перед будинком і сама ладна хлюпатись у ванні, як мала дівчинка, збиваючи піну!

Я любив дивитися, як ти хлюпаєшся у ванні.

У думці я вдихаю аромат твого волосся. Ти раніше любила духи “Юхтен”. Вони пахнуть прохолодою, як липи в липні. Хто дарує тобі “Юхтен”? Чи він привозить тобі трофейні “Коті”?

Але я знову про те ж. Він! Я навіть не знаю, хто це — він! Якийсь молодчик з вусиками, що відпочивав після фронту в Кенігсберзі? Чи це наш кривоногий сусід, збоку схожий на крука?

А може, його все-таки нема? Ти вірна мені, як і колись, Лоттхен? Будь мені вірна! Пам’ятай: я твій чоло вік, і я живий!

Але чому ти, власне, повинна бути мені вірна? Мене вже третій рік немає. І навіть за офіційними довідками я мертвий.

Якось ти сказала, посміхаючись: “Ніколи тебе не ошукаю. Не можна буде сказати правди — краще змовчу”.

Ти кинула ці слова мимохідь, та я підняв їх, зберіг і ношу на грудях ще й досі. Вони пропалюють мої груди наскрізь! “Змовчу!..” І ось ти мовчиш. Ти мовчиш уже третій рік, і я божеволію від цього мовчання.

А у сні мене мучить твій голос.

Нас усіх мучать ласкаві жіночі голоси.

Мабуть, тільки полярник, що довго прожив на зимівлі, зміг би це зрозуміти. Звичайні люди й гадки не мають, яка жахлива чарівна сила — жіночий голос!

Два з половиною роки ми відірвані од землі. Короткочасні стоянки на базах до уваги не беруться. Вінети засекречені, їх обслуговують нечисленні команди — виключно із чоловіків. (Начальство оберігає нас. Воно вважає, що жінки менш надійні, бо балакучіші).

За ці два з половиною роки вухо звикло тільки до грубих, низьких, хрипких чоловічих голосів. І раптом у засіках лунає жіночий голос! Ніжний, високий — любе щебетання. Або млосний, грудний — голубине воркотання! Це Курт увімкнув трансляцію.

На стоянках іноді слухаємо радіо, щоб не зовсім відстати од вас, живих. Це дозволено. І поки передають останні вісті або чергову статтю Геббельса, ми спокійно сидимо біля столу кают-компанії або лежимо на своїх койках. Та варто підійти до мікрофона співачці або жінці-дикторові, як усе змінюється. Ніби порив пекельного вітру пролинув уздовж відсіків. Сохне в роті. Волосся ворушиться на маківці. Душно, душно!

Цього не можна стерпіти! З кают-вигородок линуть хриплі, надірвані, грубі чоловічі голоси:

— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!

Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!

Курт висмикує штепсель…

Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!

Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.

Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.

Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…

Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!

І я, мабуть, повірю.

“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…

Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих — і знову до свого пекла!

Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?

Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.

В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.

Стяги Третього рейху — на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!

Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…

Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.

Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.

І я підраховую, — просто так, аби забутися, — скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…

Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.

Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.

Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…

Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!

Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.

Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.

Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.

Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.

Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.

Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.

Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.

Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!

На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!