Від теми великого міста перейшли до самого міста. Люда до самозабуття любила Ленінград.

— Можу читати й перечитувати його без кінця — як улюблену книгу! — сказала вона з натхненням. — Перегортаючи його гранітні сторінки…

Вона взагалі говорила з натхненням, трохи наївним, але милим. Олександр помітив, що зустрічні люди у фойє повертаються і дивляться їм услід: такі блискучі були очі його супутниці.

— Позаздриш вашим знанням, — сказав він щиро.

Річ була, однак, не лише в знаннях.

— Ми стільки пережили разом з Ленінградом, — сказала вона.

— Так? Я теж.

Але про блокаду поговорити не пощастило. Пролунав дзвоник, який кликав до зали.

Олександр, як і раніше, не дивився на сцену. Лише коли запрацювали кольорові прожектори, створюючи ілюзію хвиль, він підвівся, щоб оцінити те, що відбувалося, із своєї професійної, флотської точки зору. Гм! Ну й хвилі!

Можливо, якби балет тривав ще з півгодини, Люда й Олександр, у думках покружлявши окремо по місту, зустрілися б, нарешті, на Двірцевій площі. І тоді в антракті вони б упізнали одне одного. Але цього не сталося.

Олександр виявив чемність до кінця. Коли спектакль закінчився, він запропонував узяти таксі, щоб одвезти Люду додому. Але щось у його голосі змусило дівчину відмовитися. Здалося, що йому не дуже хочеться проводжати її.

— Я живу недалеко, — сказала вона, щоб ввічливо пояснити відмову. І все ж ніби чекала чогось — можливо, делікатно висловленого прохання про нову зустріч.

— Тоді побажаю всього найкращого, — суворо сказав Олександр. — Було дуже цікаво. Дякую, що розповіли про тему великого міста.

Кінчиками пальців він торкнувся козирка кашкета, повернувся і пішов.

А Люда, перебігаючи Поцілунків міст — про нього жартують, що це єдиний міст у Ленінграді, який не розводять, — сварила себе немилосердно, з усією пристрастю до перебільшень, властивій юності. Безсоромна! Гидка! Якою була її поведінка в театрі? Адже вона просто вішалась на шию цьому морякові! Ледь не умовляла його провести її, благала, якщо не словами, то поглядом!

Що він міг про неї подумати?..

А він нічого про неї не думав.

Їй стало б іще прикріше, якби вона довідалася, що моряк одразу ж забув про випадкову сусідку, тільки-но розпрощався з нею.

Вийшовши на Сінну площу,[46] він побачив, як жовтувата хмара піднімається над дахами будинків. На тлі її різко виділялись антени радіоприймачів. В уяві Олександра вони скидалися на зенітні гармати і кулемети, спрямовані в небо у чеканні ворожого нальоту.

Ніби продовжувалась його уявна подорож, розпочата в театрі.

Але ось хмара розпалася на хмаринки, з-за них прозирнув місяць, і перед Олександром виникло прекрасне мирне місто, яке відпочивало від денних турбот і праці.

З завтрашнього дня спокій його охоронятиме він, лейтенант Ластикові

Він повернув назад, опинився на каналі Грибоєдова і пішов уздовж нього.

Небо очистилося від купчастих хмар. По ньому бігли легкі брижі пірчастих.

Так і любий серцю Ленінград, як оті високі пірчасті хмари, пролинув тієї ночі повз юнака — висвітлений, вибілений місяцем, з усіма своїми палацами, арками і майже невагомими мостами, що швидко летіли над темною водою…

Те літо на кордоні було напружене, і саме на ділянці, яка безпосередньо прикриває Ленінград.

Враження таке, ніби хтось довгорукий нишпорить, нервово перебирає пальцями вздовж лінії нашого державного кордону, намацуючи слабе місце, де б можна було прорватися.

Спочатку гнучка рука ця простяглася з моря…

Наша авіарозвідка виявила яхту невідомої національності на підступах до радянських територіальних вод. Льотчик радирував про це в дивізіон морської прикордонної охорони. Одразу ж прикордонний корабель дістав наказ, рушив назустріч яхті і затримав її уже в наших водах.

Йшла вона з Стокгольма в Котку. Чому ж раптом опинилася так далеко від курсу? Власник яхти прикинувся, ніби заблукав. Він охав, стогнав і зажурено розводив руками: “Проклятий вест[47] заніс”.

Командир прикордонного корабля співчутливо зітхнув, ховаючи посмішку.

Обстежувальна група, висаджена на яхту, не виявила в кубрику і трюмі нічого підозрілого. Однак яхту, як годиться, було приставлено на базу.

Там її власника допитали більш ретельно. Він, здається, посилався на “проклятий вест”? Але це, на радість обох сторін, можна перевірити.

Через кожні чотири години в дивізіоні одержують так звані кільцівки, тобто картки синоптичної обстановки на морі. З’ясувалося, що власник яхти даремно намовляв на погоду, — в той день вітри вестових румбів і не збиралися дути в цій частині Балтики…

Минуло тижнів півтора. Уночі в наших водах було затримано друге іноземне судно, цього разу сейнер.

Командирові обстежувальної групи не сподобалась палуба, точніше, невелика ділянка її. Недавно пройшов дощ, усе було мокре навколо, а ця ділянка чомусь залишилася суха!

— Тут у них шлюпка стояла, — доповів командир обстежувальної групи. — Напевно, побачили нас і спустили за борт. Треба гадати, з веслярем.

Через чверть години за допомогою радіолокатора шлюпку виявили.

На ній похмуро зігнувся чоловік у плащі, кинувши весла і натягнувши настовбурчений каптур на голову. А коли прикордонники завели трос, як скакалку, і протягли під кілем шлюпки, виявилося, що там два гаки. Але на них нічого нема.

— Устиг відв’язати в останній момент, — сказав боцман-прикордонник, скоса позираючи на весляра. — Видно, спритний, пройдисвіт, пробу ніде ставити.

Що ж висіло на цих гаках? Мабуть, щось важке. Воно каменем пішло під воду. Міна?

— Пірси, чи що, зібралися висадити? — спитав один офіцер, сидячи за столом у кают-компанії. Корабель ішов на базу, конвоюючи затриманий сейнер. — Якщо міна, значить, щось висаджувати.

— Може, міна, а може й ні, — розважливо сказав другий офіцер. — Підвісили на гаках якусь валізку. А в ній, уявіть, контрабанда, або рація, або одяг, щоб переодягнутися!

— Шукай тепер цей одяг на дні морському! — Командир корабля задумливо повертів підстаканник. — Два порушення підряд, причому на одній ділянці… Схоже, намацують лазівку в якомусь певному місці. А може, я помиляюсь. Просто збіг. Буває і так.

Але навряд чи був збіг. Наприкінці літа гнучка рука, що простяглася здалеку до нашого кордону, спробувала проникнути в район шхер із суші…

Сухопутний кордон багато хто уявляє собі за плакатами: молодецький хлопець, випроставшись, з рушницею в руці стоїть біля смугастого стовпа. Але це вартовий, не прикордонник. Поганий той прикордонник, який красувався б у такій позі. Кордон — це край невидимок. Стовпи, правда, є, але не в стовпах справа.

Ніч. Птахи сплять. Пахне папороттю, грибною вогкістю, розігрітою за день хвоєю. Прошаруділа в ялівці миша.

Лосиха з лосеням вийшла з лісу, подивилася на людину, яка розплаталась у траві. Лосеня, ледь висунувшись з-за тулуба матері, теж поглянуло здивовано і несхвально. Постояли і неквапливо потрюхали далі.

Поволі світліє. Тіні виразніші. Стовбури сосон стали вищі, стрункіші. По них ніби стікають білі патьоки. Це за лісом сходить місяць.

Двоє зайченят, що гралися на галявині, зупинилися. Вушка настовбурчили. Піднялися на задні лапки, прислухались. Так, тріск чи шарудіння, настільки тихе, що навіть вуху прикордонника не вловити його. І дві пухнасті грудочки покотились у різні боки.

Мешканці прикордонних заростей охоплені неспокоєм.

Здивована свиснув птах, спурхнувши з куща. Зацокала ляклива білка в гілках і замовкла.

Місяць піднімається все вище. Тепер це вже не той величезний червоний диск, який таємниче виглядав з-за сосон. Чим вище піднімається, тим стає менший, блідіший.