Професор зводить очі на карту світу.

Завжди заспокоює його вигляд всесвітнього океану, гама синіх холоднуватих відтінків — на великих глибинах дуже синьо, на мілинах та вздовж берегів блакитнувато-сіро.

Грибов з гідністю може сказати про себе так, як говорив славетний військовий штурман, небіжчик контр-адмірал Дмитрієв: “Життя згадується, коли дивишся на карту світу”.

Був час, коли чуйний співбесідник відчував щось прикре в цій фразі, схоплював смутні нотки, старанно приховувані. Згадується! Життя проминуло і згадується…

Але тепер не так.

Спогади знадобилися. Наче транспортир, накладає їх Грибов на карту, відновлюючи шлях “Летючого Голландця” по морях та океанах.

Одного тільки не пригадає й досі: де, в якім порту, під якими широтами чув він про дивну назву “Вінета?”

Думка поквапом оббігла земну кулю. Венеція, Венета, Венесуела… Не те, ні!

Довго зовсім нерухомо сидить Грибов перед картою світу.

Асоціації народжуються і зникають. Чим вільніше, без силування, постають, тим вони яскравіші, несподіваніші.

Так пригадують забуте слово. Не варто напружувати пам’ять, квапитися, хвилюватися. Треба немовби відвернутися, вдати, що це не має для вас значення. А підсвідомий асоціативний механізм тим часом робитиме свою справу — і раптом подасть нагору забуте слово!

Ну звичайно ж: Гейне, його “Північне море”!

Поет говорить там про казкове середньовічне місто, що опустилося з усіма мешканцями на дно моря. Ясної години, за переказами, рибалки навіть чують з води приглушений гук дзвонів.

Вінету в шхерах, напевне, споруджено одною з перших, і вона — під водою.

А втім, це зовсім не відкриття для Грибова, особливо після недавніх пригод на кордоні. Уточнено сенс умовної назви, тільки й усього!

Річ у тім, чи дістався Цвішен до свого підводного пристановища в шхерах.

Як щур, кидався він на Балтиці в квітні 1945 року. Всі шпарини позатулювано клоччям і товченим склом. ІІіллау в полум’ї. Данціг втрачено. Нільський канал у Бельти замкнено. Певно, була можливість інтернуватися в Швеції. Але це означало б викрити себе.

Єдиний шлях — на схід, у район шхер, де радянські війська.

Припустімо, “Летючий” дістався до Вінети. Чи вибрався він з неї?

Ця ділянка шхер уже була радянська. Шастати тут, навіть уночі, навіть під водою, з кожним днем ставало важче, небезпечніше.

І навряд чи збирався Цвішен довго вилежуватися в своїм лігві.

Він був людина наважлива. Пасивно ждати загибелі? Пі, це не в його характері!

Він повідомляв у своїй, мабуть, останній радіограмі, що ладен потопити підводний човен. Із шхер вибирався б уже суходолом.

Що ж він вчинив, у такому разі, з секретними документами?

Найважливіші, мабуть, прихопив би з собою. Але їх, певно, була забагато. Спалити? Шкода. Та й часу для нього, треба думати, не було.

Отже, документи лишилися в потопленому “Летючому Голландці”?..

Одначе Цвішен у квітні 1945 року міг і не пробитися в шхери.

На шляху були мінні загороди, радянські “морські мисливці”, сторожові й торпедні катери. Цвішен міг потонути.

А Балтійське море хоч і не глибоке, однак просторе. Знайти в нім підводний човен, не знаючи координатів його затоплення, видасться практично неможливим.

Та коли човен потонув, то всі документи, що були в ньому, розчинилися в Балтійському морі.

Грибов щодо цього не мав сумнівів.

На початку першої світової війни, тоді ще лейтенант, він брав участь у забезпеченні таємних водолазних робіт острова Осмуссар.

Недалеко від цього острова наскочив на каміння німецький крейсер “Магдебург”. Виконуючи інструкцію, командир його викинув за борт корабельні документи, щоб ті не попали до рук ворога. Документи зберігалися в свинцевих шабатурках і одразу ж пішли на дно.

Але російські водолази підняли їх. Це відіграло величезну роль у війні. На поверхню було витягнено документи таємного зв’язку німецького військово-морського флоту. Російське командування чесно поділилося знахідкою із союзниками. Німці й далі на всіх морях користувалися своїми шифрами, не підозрюючи, що вони зрозумілі супротивникові.

Після війни німці довідалися про це і вжили інші застережні заходи.

Відтепер секретні відомості наносили на карти і вписували в документи особливим чорнилом, що легко змивалося. Сейфи, де зберігали документацію, мали відтулини в стінках. Якщо корабель потопав, вода проходила через ці отвори в сейф і вмить змивала таємницю.

Щось подібне могло статися і з “Летючим Голландцем”…

А в Нейла виникла “гіпотеза понтонів”.

“Якби я був на місці господарів Цвішена, — писав він Грибову, — то наказав би йому сховати таємний архів у морі, поблизу якої-небудь банки. По-моєму, це надійніше за шхери. Уявіть собі, вночі човен спливає у визначеній точці, десь посеред моря. Потім за борт спускають на понтонах скрині з архівом. Понтонів, установлених на певній глибині, не буде видно. Скрині, прикріплені до них мідними тросами, спокійно ляжуть на дно. Еге ж, щось на зразок мінної банки. “Міни” приберігають до слушного часу. В потрібну мить вони ще вибухнуть.

Координати цієї точки згодом легко встановити за різко вираженими глибинами.

Отже, Балтійське море обертається на величезний сейф чи комору. Щоправда, комора ця почасти вогкувата, але скрині, треба гадати, водонепроникні”.

Звичайно, не можна відкидати і такий варіант розв’язки. Вінета в шхерах, як і Вінета в Піллау, всього лиш омана, шкаралупа без зернятка.

І Сашко Ластиков, дорогий Грибову, як син, як онук, ризикує своїм життям, щоб пересвідчитися: чи порожній горіх?

Адже порушники також можуть не знати про це.

Мучений неспокоєм, Грибов підходить до вікна.

Ніч. Дощ.

У таку ж негоду він 1937 року проводив лінкор “Марат” з Ленінграда до Лондона для участі в святкуванні з нагоди коронації Георга VI.

Балтійське море пройшли в суцільному тумані. Рухатися доводилося сповільненим ходом, за лотом, безперестанку промацуючи глибини. За Борнхольмом наджидав танкер. У тумані лінкор поповнив пальне і повернув за обчисленням у вузьку ділянку Фемарнбельту.

Сіра запона посувалася перед форштевнем, гнана вітром. “Марат” ішов наче в кільватер мороку.

Лише поблизу місця призначення розгодинилося. Радянські військові моряки побачили нарешті білу брилу на виднокрузі — острів Уайт, що захищає підступи до Спітхейдського рейду.

Сказати по щирості, навіть у тих складних навігаційних обставинах штурман “Марата” не хвилювався так:;а своє прокладання курсу, як хвилюється тепер…

Приблизно миль за шістдесят—сімдесят на захід від Ленінграда дощу немає. Зоряне склепіння звільна повертається над головою.

Олександр присуває ракетницю, дивиться на годин-ник-браслет, вводить погляд на небо.

Невже і ця ніч мине даремно? Чекання стає майже нестерпним.

Він змінює положення. Гранітні плити холодять. Ніби там, у глибині, — склеп з мерцями.

Так воно, певно, і є. Олександр не поділяє побоювань Грибова і Нейла. Звичайно, “Летючий” — у Вінеті, причому напханий секретними документами і мерцями.

Не зовсім приємно буде пробиратися відсіками повз кістяки. Але ж гвардії капітан-лейтенантові було ще бридкіше. Живі Гейнц і Готліб, мабуть, куди огидніші за мертвих. І все ж він стерпів.

З усмішкою Олександр пригадує розмову комдива з Ривчуном про острів.

“Певно, рибу ловив там не раз”, — жартома дорікнув комдив.

“І не ловив я, товаришу комдив! А якби ловив… Звісно, одразу зміркував би. Вітру немає, а поплавця тягне під берег…”

“Чому ж не ловив рибу?”

“Острів проглядають з того берега. Не годиться!”

Особливо важливо було спостерігати острів під час шторму. Мабуть, на поверхні при березі надималися пухирці. Шторм заганяв воду всередину, а повітря під острівцем стискувалося й не пускало.

Але ніхто з прикордонників цього не знав.