Ні, Олександрові зовсім не хотілося спати.

У шхерах було дуже тепло. Підкоряючись неголосним наказам командира, рульовий обережно перекладав штурвал.

Зненацька над водою густо посипалися осінні падучі зірки. “Як салют у День Перемоги”, — згадав Олександр, і від цього на душі стало гарно.

Командира уже змінив на вахті старший помічник. Але Олександрові все ще не хотілося в каюту.

Розвиднялося.

Шхери виростали на очах, повільно випливаючи з ночі, немов лопнули якорі, що тримали на місці гранітний лісистий берег.

Усе було точнісінько як 1944 року. Так само тихо стелився туман по воді, звиваючись у кільця і розвиваючись. І так само несподівано окреслилося в ньому гостре верхів’я дерев.

Ледве чутно хлюпотіла хвиля. Тьмяно-сіре дзеркало затоки почало повільно рожевіти.

Вода, граніт, небо були майже одного відтінку — брусничного. Це — світанок, перші барви світанку, ніби невпевнена спроба пензля.

Потім у воду щедро підсипали золотих блискіток…

Неухильно, суворо за розкладом відбувається це звичне, але завжди дивне чудо: ніч перетворюється на день!

Чи ж можна сумніватися в тому, що чари спадуть, нарешті, з Вінети? Граніт розколеться, візьметься тріщинами під ногами, і…

Такий упевнено-бадьорий настрій завжди приходив уранці. Олександр був молодий. І день був молодий. У них в обох все ще було попереду.

У новій обстановці Олександр орієнтувався порівняно швидко. Недарма всю війну прослужив юнгою — “досхочу наївся флотської каші”. Що ж до навичок командира, то він набував їх іще в училищі: на першому курсі був командир підрозділу, на третьому і на четвертому — старшина класу.

Іншим молодим офіцерам довелося значно важче.

Головне, багатьом з них не одразу щастило знайти правильний тон по відношенню до матросів.

“То братаються, то виявляють офіцерський гонор”, — так писав Олександр Грибову. І те й друге було, звичайно, крайнощами.

Грибов не забарився з відповіддю.

“Уміння поставити себе — це справжнє мистецтво, — писав він. — Причому в мистецтві цьому найважливіша саме безпосередність!”

Товаришам по дивізіону Олександр видався важкодумом, відлюдним і небагатослівним.

Було кілька причин для такої гадки. Із двадцяти двох років свого життя дев’ять він провів на фронті і в училищі. Це були роки отроцтва і юнацтва, коли формується характер. Олександр рано став дорослим. У гвардійському дивізіоні торпедних катерів його оточували суворі вояки, які були, можна сказати, запанібрата зі смертю.

У шліфовці характеру, без сумніву, відіграв свою роль і “Летючий Голландець”. Багаторічне сусідство з таємницею якось впливає — привчає до внутрішньої зібраності.

Прийшовши на кордон, Олександр відразу ж виявився на місці, і не лише завдяки стриманості в розмові, хоч і вона — властивість професійна.

Важкодум? Що ж, є в нього така вада. Зате однодум — як бувають однолюби. Треба тільки вказати йому мету. І вже він прагнув до неї неухильно, методично, не розпорошуючись ні на що інше, чавунним плечем розсуваючи перешкоди на шляху.

Шубін порівняв би його з торпедою. І в цьому не було нічого образливого для Олександра, бо його командир говорив з ласкавою повагою: “Розумниця торпеда”…

З яким задоволенням пізнавав Олександр шхери — свої шхери!

Безліч різної звірини розвелося тут після війни!

А може, вона весь час була у шхерах, тільки притихла, поховалася, забилася в шпарки? І от навалом висипала на світ божий, коли скінчилася війна.

Звірі поводилися на диво хоробро. Здавалось, Карельський перешийок перетворився на величезний заповідник.

Був тут один лось, за яким перевіряли годинники. Двічі на день він прибігав па маленьку залізничну станцію в лісі, точно до прибуття поїзда. Пасажири, під’їжджаючи, виглядали його з вікон: “Ось він! Мчить щодуху! Почув гудок!”

На станції поїзд стоїть три хвилини. Частування приготовлено заздалегідь — лося знають по обидва боки кордону. І, хитаючи головою з гілчастими рогами, він поблажливо бере — іноді прямо з рук — данину своїй королівській пишноті.

Олександрові розповіли також про зайця, який жив па одній заставі. Він був добряга, як згадують, дуже товариський і клопітливий. Вставав раніше за всіх, підскоком біг на стрільби з прикордонниками, а коли вони поверталися, стрибав перед строєм. Снідав, обідав і вечеряв разом з усіма, спати примощувався в ногах на чиїйсь койці!

Треба уявляти собі безконечні осінні або зимові вечори на заставі, щоб зрозуміти, як любили цього наївного сіренького пустуна.

Він став жертвою власної добросовісності. Якось, розважаючи товариство своїми стрибками, підскочив надто високо, вдарився носиком об палицю, яку тримав над ним один із його приятелів, і впав.

Спочатку думали, що заєць прикинувся мертвим — це була одна з його витівок. Потім зрозуміли, що він номер.

Досі на заставі не можуть розповідати про це без хвилювання.

Та звірі на перешийку — не тільки розвага. Вони завдають і чимало клопоту.

Лосі, пробігаючи, зачіпають сигнальний дріт, і починаються дзвінки, які піднімають усю заставу в бойовій готовності.

Рись переходить контрольно-слідову смугу, дбайливо переорану й заволочену вздовж усього кордону, і після цього над відбитками обережних лап, схожими на королівський знак лілії, довго стоять слідопити, міркуючи: звір пройшов чи порушник, що прикинувся звіром?

Нині вже вважають безнадійно старомодним напинати на руки і ноги кігті чи копита, щоб рачки перебратися через контрольно-слідову смугу. Але серед порушників можуть знайтися і ретрогради. “По-старосвітському працюють, відстали”, — зневажливо говорять у таких випадках.

Незабаром Олександр перестав симпатизувати лосям. Пов’язано це було з радіолокатором. Потім у кают-компанії жартували, що той працював надто чітко.

Ще під час практики Олександр був у захопленні від цього незвичайного пристрою, що однаково добре “бачить” вдень і вночі, в сніговій і в туман. Пильне “радіооко”, встановлене на щоглі, безперервно обертаючись, “оглядає” простір навколо корабля. Радіохвилі розбігаються від нього в різні боки і, наштовхнувшись на перепону, поспішають назад. А в рубці на екрані з’являються плями і плямочки, відсвіти цих перепон.

Олександр зачаровано стежив за тим, як обертається світна лінійка-покажчик, перетинаючи концентричні кола, які визначають відстань. Раптом метушливий промінчик освітив плямку, якої не було раніше на екрані, шви-донько побіг далі, наблизився, знову освітив її. Плямка пересунулася. Вона темніла в межах дев’ятого кола, тобто па відстані дев’ять кабельтових від корабля.

Пересунулася? Отже, не риф, не острів? Втім, це ясно й так. На карті найближчий острів із групи прибережних островів лежить значно далі.

— Нерозпізнана ціль, товаришу лейтенант! — доповів радіометрист.

— Бачу. Швидкість її просування?

Блискавичний підрахунок:

— Три вузли.

Шлюпкова швидкість! Невже порушник у шлюпці?

Тремтячи від хвилювання, Олександр вийшов з рубки і доповів про рухому ціль командирові.

Той подивився на нього з сумнівом. Але нетерпіння молодого лейтенанта вплинуло і на нього.

— Курс двісті тридцять! Повний вперед! Бойова тривога!

Палуба ще дужче затремтіла під ногами. З люків стали вискакувати матроси. Прикордонний корабель ліг на курс зближення.

— Щастить вам, товаришу лейтенант, — з повагою зауважив сигнальник. — Всього тиждень у нас, а вже звіра засікли.

— Оце точно, що звіра, — підтвердив командир, не одриваючись від бінокля. В голосі його забриніли веселі інтонації.

Олександр швидко приклав до очей свій бінокль.

Високо тримаючи горду голову над водою, протоку перетинали лосі: самець і дві самки. Мабуть, звірі перебиралися з острова на острів, шукаючи корму. Червоно-бурі, ошатні, яскраві, як осіннє листя, вони спокійно пливли по воді і навіть не звернули з дороги, побачивши корабель, тільки зверхньо позирнули на нього.