Зустріч з Летючим Голландцем неодмінно провіщає корабельну аварію!
Хай під кілем у вас хоч тисяча футів і жодної банки на сотні миль довкола — камінчики в Летючого завжди знайдуться!
Ще б пак! Його норов не поліпшав за останні три з половиною століття. Та й чого б йому поліпшати?..
Але після того як господь бог наш притримав Голландця за поли каптана біля мису Горн, старий уже не наважується грубіянити небу. Тепер він зриває злість на своєму ж братові, на морякові.
Мертвий заздрить нам, живим!
Мертві заздрісні, повірте мені! А Летючому, крім усього, до смерті набридла ця халепа. Скільки років, наче неприкаяний, колотиться між небом і землею. От від злості й підстерігає моряків де-небудь біля каменів.
Може зустрітися вам і в шторм і в штиль, виповзти спозаранку з туману, з’явитися далеко на горизонті чи вигулькнути поруч, як вискакує з води поплавок від рибальських сітей.
Іноді він з’являється навіть сонячного дня. І це, кажуть, найстрашніше!
Прямо по курсу помічають слабке райдужне мерехтіння, як би світловий смерч. Він швидко наближається, гускне. Дивіться: це корабель-привид, який у бризках піни перевалюється з хвилі на хвилю!
Хоч-не-хоч, а стане моторошно, га? Щойно його не було тут, і ось він — на відстані окрику, видно всього від топа щогл до ватерлінії. Старовинної конструкції, корма і ніс трохи підняті, з високими надбудовами, як водилося в сімнадцятому віці, по бортах облуплені дерев’яні прикраси. І на гафелі теліпається прапор, такий подертий, що неможливо визначити його національну приналежність.
Та й що тут визначати? Могильним холодом відразу потягло з моря, ніби айсберг піднявся з безодні вод!
Шкіпер, остовпівши, дивиться на компас. Що сталося з компасом?
Корабель змінює курс сам по собі!
Проте його не зносить течією, і в цьому районі немає магнітних аномалій, а вітер спокійний, рівний бакштаг.
Це привид, прилаштувавшись попереду, повів слідом за собою. Румб за румбом збиває корабель з визначеного курсу.
По реях пробігли матроси, прибираючи паруси! Боцман і з ним ще кілька чоловік самі, без наказу, кинулися на допомогу стерновому, обліпили з усіх боків штурвал, поквапливо перехоплюють спиці, тягнуть, штовхають що є сили! Ноги ковзають по мокрій палубі.
Ні! Не втримати корабель на курсі! Він і далі повертає на свою погибель!
Швидше й швидше скорочується відстань між вами і вашим мателотом.[1]
Можна вже розглядіти обличчя людей, що стоять на реях і вантах корабля-привида. Та це не обличчя — черепи! Вони шкіряться з-під кольорових пов’язок на голові і набакирених маленьких трикутних капелюхів. А на шканцях, туди й сюди, наче мавпа в клітці, стрибає червонолиций капітан.
Полюбуйтеся ним, поки є час!
Зовнішність Летючого Голландця змальовують так. Одягнений він нібито в просторий коричневий каптан, кортик теліпається на поясі, капелюха немає, сиві патли їжаться над лисиною.
Голос у нього гучний, далеко лунає над морем. Чути, як Летючий підганяє своїх матросів, погрожує намотати їхні кишки на брашпиль, узиває кістлявими ледацюгами і тухлими риб’ячими потрухами.
Поворот закінчено.
Стерновий кинув штурвал, затулив обличчя руками. Попереду, за бушпритом, в павутинні рей побачив білу смугу, фонтани піни, що, невідворотно наближаючись, здиблюються й опадають. Це прибій!
І наче лопнув невидимий буксирний трос. Видіння корабля розсіюється, як пара. Летючий Голландець зник. Чути, як із скреготом вдарилося днище об каміння. І це останнє, що ви чуєте в своєму житті…
Треба вам, мабуть, розповісти ще про листи.
Бувають, бачте, щасливці, яким вдається зустріти Летючого Голландця і цілісінькими повернутися додому. Одначе трапляється це рідко — лише два чи три рази на століття.
Уночі на паралельному курсі виникає незграбний силует, причому так близько, що хоч викидай за борт кранці. Усіх, хто стоїть на вахті, ураз проймає холод до кісток.
Помилка неможлива! Від чорта тхне сіркою, від Летючого тягне холодом, наче з склепу.
Простуджений хриплий голос гукає з темряви:
— Ей, на судні! В який порт прямуєте?
Шкіпер відповідає, ледве повертаючи язиком, готуючись до смерті. Та його лише просять прийняти і передати кореспонденцію. Відмовити не можна: це закон морської чемності.
На палубу плюхається брезентовий лантух. І одразу ж незграбний силует відстає і зникає у млі.
Ну, самі розумієте, під час рейсу команда з опаскою обходить мішок, ніби той напханий розпеченим вугіллям з самого пекла. Але там листи, тільки листи.
Після прибуття в порт їх витягають з лантуха, сортують і, щоб якнайшвидше збути з рук, розсилають в різні міста. Адреси, зверніть увагу, написані за старою орфографією, чорнило вицвіло!
Листи приходять з великим запізненням і не знаходять адресатів. Дружини, наречені і матері моряків, рокованих за гріхи свого лайливого, упертого капітана поневірятися по світу, давним-давно померли, і навіть слід їхніх могил загубився.
А листи приходять і приходять…
Частенько думаю собі, що б я зробив, якби знав магічне слово. Є, бачте, одне магічне слово, яке може перебороти силу закляття. Я чув це від шкіпера-фінна. Йому можна вірити, бо з давніх-давен фінни розуміються на морських чаруваннях.
Проте слова він теж не знав.
А жаль! Сказав би мені це слово, хіба б я далі служив лоцманом? Ні! Вийшов би у відставку, продав будинок у Кіркенесі — бо я удівець і бездітний — купив би або зафрахтував, по грошах, невелику парусно-моторну яхту. Вантаж на ній був би легкий, але цінніший, дорожчий за золото чи прянощі, — одне-єдине магічне слово!
З цим словом я сходив би моря й океани, вичікував би на морських перехрестях, зазирав би у всі протоки і затоки. На це витратив би решту життя, доки не здибався б, нарешті, з Летючим Голландцем.
Іноді, друзі, я уявляю цю зустріч.
Де відбудеться вона: під тропіками чи за Полярним колом, у тісноті шхер чи біля якогось атола на Тихому океані? Байдуже. Але я вимовлю магічне слово!
Воно заглушить завивання шторму, якщо бурхатиме шторм. Воно пролунає і в тиші штилю, коли паруси безпомічно обвисають, а у верхівках щогл ледь чутно посвистує горішній вітер.
У шторм чи в штиль голос мій гучно пролунає над морем!
І тоді сила чарівного слова, згідно з пророкуванням, розсуне зсередини корабель Летючого Голландця! Бімси, стрінгери, шпангоути полетять до дідька! Щогли з лахміттям парусів плиском упадуть на воду!
Так, так! Темно-синя безодня клекочучи розверзеться, і корабель мертвих, наче якір, що обірвався, каменем піде під воду.
З потривожених надр долине протяжне зітхання або стогін полегшення, а потім хвилювання одразу стихне, немовби за борт вилили десять бочок олії.
Ось що я зробив би, якби знав магічне слово, про яке говорив фінн!..
Але ні я, ні ви, ні хто інший на світі не знаємо поки що слова, яке могло б позбавити сили давне закляття.
Дехто навіть вважає все це брехнею, як я вже казав вам. Інші, однак, ладні закласти місячне жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води…
3
Відійшовши од вікна, Грибов побачив, що курсант поклав аркушики і блискучими очима дивиться на нього.
— Прочитали? Я бачу, що прочитали.
— Усе збігається! — вражено сказав курсант. — Навіть дрібниці! І головне: мертві, корабель мертвих!
— А! Ви помітили це? Я так і думав, що помітите. Мені впало у вічі одразу, тільки-но ви почали розповідати про Цвішена. Він дивовижно повторив біографію свого легендарного тезки і попередника.
Дзвінок біля дверей.
— Донченко. Точний, як завжди.
Розділ третій
“Списаний як загиблий у Варангер-фіорді…”
1