— Ну, ну! З ким не буває, — потішав Олександра командир. — На Далекому Сході зі мною теж була оказія…

— Лосі?

— Качки. Летіла, можете собі уявити, зграя диких качок, штук двісті або триста. Низько над водою летіла, причому з великою швидкістю — до п’ятдесяти вузлів… А чия це швидкість?

— Торпедний катер, — чітко, як на екзамені, відповів Олександр.

— Правильно. Пост СНІС дає нерозпізнану швидкохідну ціль. Тривога! Ми — навперейми!.. Ет, що там казати!.. Добре, хоч літак не піднявся в повітря!

В Олександра відлягло од серця.

— Даремно я потривожив вас, — ніяковіючи, сказав він.

— Недаремно! Ні, недаремно! — енергійно заперечив командир. — Краще сто разів за лосями чи качками погнатися, ніж один раз порушника пропустити. В нашій з вами справі зайвої пильності немає і бути не може! Ходимо по кордону, по червоній лінії, а час, самі знаєте, розпал холодної війни, літо тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року…

Літо в цих місцях гарне, але неспокійне. Вабить око гра світла і тіней — але це і природне світломаскування. Порушник у камуфльованому костюмі може стояти поруч, між деревами, у тремтливій сітці сонячних плям, і буде непомітний — як ягуар або тигр, що причаївся серед листя.

А восени шхери стають іржавими. Багряні, буро-зелені і золоті смуги в різних напрямках прорізають воду.

Часом починає сіяти дощ. Потім вітер кількома нападами зриває барвистий серпанок з островів.

Тепер порушникові вже не потрібен його камуфляжний костюм. Він загортається в туман. А дощ послужливо змиває за ним сліди.

В цю пору на морі лютують шторми.

Але ось і дощі скінчилися. Над Карельським перешийком повільно осідає хмара сніговію. Граніт і болота вкриваються білим. Вода в протоках і затоках береться кригою.

Кажуть: “Зима мужику відпочинок несе”. Якоюсь мірою це стосується і прикордонників. Не треба щодня боронувати контрольно-слідову смугу. Вся вкрита снігом просторінь уздовж кордону — зимова контрольно-слідова смуга.

Якщо ж порушник наважиться піти по льоду, то пробиратиметься вздовж берега, позираючи на примітні орієнтири, щоб не збитися з дороги.

Як і вовк, він любить завірюху. Вона допомагає йому. Не треба морочитися з віником, обертаючись через кожні два-три кроки і замітаючи сніг за собою. Завірюха сама замете, вирівняє зрадливі сліди.

Та радіолокатори не дрімають. Трапляється, що прикордонникам доводиться ставати на лижі й “діставати” порушника з боєм на торосистому льоду.

Кораблі прикордонної служби бездіяльні в цей час. Узимку моряки опоряджують матеріальну частину і техніку, а також навчаються. Але вечори та вихідні дні у них вільні. Офіцери мають більше можливості бувати з сім’єю.

Ранні шлюби взагалі заведені серед моряків і прикордонників. Багато офіцерів одружуються одразу ж після закінчення училища.

Одружені дивляться на одинаків, звичайно, звисока.

— Одружись, не пошкодуєш! — поблажливо радили Олександрові. — Зв’язок з берегом буде міцніший. Та й на морі якось бадьоріше. Зверни увагу: корабель — і той швидше повертається з кордону на базу, — як кінь до стайні. Після штормів і бур відпочиваєш душею в сімейному колі.

— Це ще яка жінка попадеться! — відбувався жартами Олександр. — Трапляються такі, що в морі, мабуть, спокійніше.

Але він справді в морі почував себе краще, ніж на суші. Був зібраніший, здоровіший, щасливіший.

Життя на кораблі заповнене до краю, воно просте і осмислене.

У своїх листах Олександр лаконічно “доповідав” Грибову і Вікторії Павлівні про себе, описував, як старається виробити в собі шубінський характер:

“Ось, наприклад, сумніви і вагання. Я намагаюсь не допускати їх до себе. Вагатися, сумніватися — це не те, що обдумувати. Різні речі, так же?

І раптом помічаю: вагаюсь! Еге! Одразу круто кладу руля. Приймаю те рішення, яке перше спало мені на думку. Тут саме важливо, що перше! Так учив гвардії капітан-лейтенант. “Тренує волю, привчає до рішучості”, — пояснював він нам. І наводив випадок з ослом: “Погано бути ослом. А особливо погано — буридановим ослом”.

Восени 1952 року мали відбутися окружні спортивні змагання. Ранньої весни, коли крига ще сковує море, комдив, “активний уболівальник”, відрядив Олександра до Ленінграда тренуватися.

Як виявилося, сусідом його по гуртожитку був давній знайомий — Ривчун. Він займався самбо.

Тренуванням динамівців-самбістів, казав Ривчун, керував учасник війни, колишній полковий розвідник, людина вже немолода, близько п’ятдесяти років. Недавно він повертався вночі з гостей. У безлюдному провулку троє перегородили йому дорогу. “Витрушуйся, дідусю, з шуби”, — запропонував ватажок. А двоє інших не кваплячись зайшли ззаду — “допомагати”.

“Не знали, дурні, кого чіпали. Самого Івана Опанасовича! — сміючись, розповідав Ривчун. — Розкидав їх, як кошенят. Потім уже опам’ятались, у міліції. Сидять на лаві рядком і очима на нашого тренера лунають — ось тобі й дідусь!”

Це зацікавило Олександра. Кілька разів він супроводжував Ривчуна на заняття самбо. Спочатку лежав осторонь на купі матраців, спостерігаючи, як миготять перед ним міцні тіла, слухаючи короткі заохочувальні вигуки: “Чудовий захват!”, “Тепер підсік!”, “Переводь на бойовий прийом! Усе!”

Потім мускули спортсмена нетерпеливо запросилися на середину залу. Ривчун з дозволу інструктора показав Олександрові кілька прийомів.

— Швидка реакція в тебе, — похвалив він. — Але дуже багато сили пускаєш у хід. А більшість прийомів полягають якраз у тому, щоб спрямувати силу противника собі на користь…

У свою чергу Олександр запросив Ривчуна в басейн для плавання.

— Наша вода о сімнадцятій нуль—нуль, — попередив він. — Не запізнюйся! Вода в басейні назахват.

Останній рік в училищі Олександр тримав першість з плавання. Він і до того плавав добре — завдяки вимогливості Шубіна. Та, тільки закинувши балони за спину, а на ноги натягнувши ласти, по-справжньому відчув радість плавця.

Ривчун смирненько сидів на лавці, підібгавши під неї ноги в калошах (гостям видавали калоші). З басейну довгими хвилями вихлюпувалась вода. На підлозі розтікались калюжі. Навколо стояв гамір від командних вигуків, плескоту, швидких ударів по воді.

Басейн було підсвічено зсередини Гнучкі тіні ковзали туди і сюди, ніби рибки в акваріумі.

І як же приємно було на деякий час стати рибкою! Занурюючись у воду, Олександр щоразу був захоплений чарівним перетворенням. Підводник, замкнений у своїй металевій коробці, навіть водолаз, який тяжко ступає по дну в чоботях-грузилах, не відчуває нічого подібного. Відчуття підводного плавця можна порівняти хіба що з вільним польотом у повітрі.

Проносячись по басейну з краю в край, легко розвертаючись, швидко піднімаючись і опускаючись, Олександр думав, що так, напевно, буде літати людина. Реактивні літаки використовуватимуть лише на великих відстанях — для далеких подорожей. А повсякденно в побуті застосовуватимуть легенькі пристосування на зразок акваланга. Пружне, рухливе, пронизане голубими іскрами повітря буде надійно тримати — як вода тримає Олександра.

— Ну як? — спитав він, знімаючи маску і сідаючи поруч Ривчуна.

— А ти, я помічаю, цілеспрямована людина, — сказав той, примружившись. — У тебе не окружні змагання в голові, а щось інше. Я знаю що. Нової зустрічі сподіваєшся, щасливого випадку?

— Випадку? — Олександр з гідністю випростався. — Щодо випадку мій професор каже так: “Слабкий шукає випадку. Сильний його створює”. Французька приказка, до твого відома!

На початку літа передбачалося приступити до пошуків Вінети, але прикордонники випередили.

Олександра викликали до комдива.

З того, як спокійно той тримається, підкреслено не кваплячись закурює, Олександр розуміє, що справа невідкладна, важлива і, напевне, пов’язана з Вінетою.