Так і є.

— Нове доручення для вас!

Багатозначна пауза. Але, наслідуючи комдива, Олександр уже навчився за будь-яких умов зберігати спокій. Комдив прихильно киває:

— Так, по-вашому особливому департаменту. Не аквалангісти. Поки що не аквалангісти. Якийсь чорний макінтош.

— Знову біля Мурисова?

— Ні. Поряд. Ривчун повідомляє, що на тому березі помітили підозріле “ворушіння”. Прибув якийсь чорний макінтош. Із сусіднього готелю для туристів. Ви ж любите ловити рибу? — несподівано запитав комдив.

Олександр здивований:

— Рибу? Я б цього не сказав.

— Чому?

— Та якось не хвилює, товаришу комдив.

— Тобто як — не хвилює?! — Комдив підвищив голос. — Вас це не може не хвилювати! Ви ж запеклий рибалка! Запевняю вас! Ось і вирушайте собі ловити рибу до Ривчуна. Завтра, до речі, неділя. Не будемо передчасно здіймати галас. Можливо, усе це даремно. Зрозуміли?

— Так точно. Зрозумів, товаришу комдив…

Взагалі жити на Карельському перешийку і не захоплюватись рибною ловлею — це над людські сили.

Ще весною в Ленінграді Ривчун настирливо запрошував Олександра до себе.

— Лящі у нас — отакі! — спокутував він. — І щуки є. Метрів два! Не віриш? Ну, нехай буде півтора. А окуньки, ті, брат, самі в човен стрибають. їй-богу, не брешу! Побувай у нас — пересвідчишся! Краще приїжджай увечері, перед вихідним. Перехилимо з тобою чарочку, заночуємо, а о другій годині ранку, хочеш не хочеш, розбуджу. І позорюємо.

Так у них все й пішло: за розкладом.

Олександр, чекаючи вечері, трохи погуляв на самоті біля будинку, посидів на березі затоки, неуважливо кидаючи у воду камінчики.

— Ну як? Нагуляв апетит? — Ривчун уже метушився навколо столу, накритого до вечері.

Приятелі, відповідно до програми, перехилили по чарочці, повечеряли і сіли на ґанку побалакати.

Пройшов короткий дощик. Небо — липневе, дуже яскраве, жовто-зелене. Хмарки розтяглися по ньому оранжевими й червоними пасами. Сонце сіло, проте ще тепло.

У літній їдальні, яка була збита з дощок і стояла край берега на палях (жартівлива назва її “Наш поплавок”), бадьоро бряжчать ложки. Апетит у прикордонників богатирський, але сьогодні всі “невдоволені”.

Їдять, кривляться, примовляють: “Погано пече сусідка. Поганий хліб у сусідки, кислий!”

Учора пекар захворів і його відправили до госпіталю. Хліб доводиться поки що брати у “сусідки”, тобто на сусідній заставі.

Наряди вже пішли охороняти державний кордон. Прикордонники, що лишилися, розбрелись по подвір’ю. Кілька чоловік примостилися з книжками на високому камені. Поки, видно, кімната не вабить.

На другому краю двору — колективна стрижка: всією заставою стрижуть Вовку, трирічного сина замполіта. В руки дається він тільки старшині, а той був у відпустці, тільки-но приїхав. За цей час маля заросло, як дикобраз. Воно сидить на колінах у старшини, що клацає ножицями, і, нагнувши голову, реве басом. А навколо товпляться його дорослі приятелі й хором умовляють:

— Ну, Вовику! Не плач, Вовику!.. Давай, Вовику!

Одним вухом Олександр слухає вечірні мирні звуки застави, яка готується спати. Поступово гамір стихає. Барви тьмяніють, від затоки поволі котиться туман… Мовчанку порушує Ривчун.

— А в нас подія, — каже він, щоб розважити гостя. — Три дні тому двоє людей утопилися. Не наші, з того берега, але ж то теж люди — шкода.

Дружина Ривчуна подає голос із будинку.

— І такого шкода! — округло, по-володимирськи, говорить вона. — Обоє зовсім молоді. Хутірські. Її знайшли, а його й досі шукають…

На протилежному березі затоки живуть хуторяни. Люди чудові. Не дуже веселі, зате статечні, роботящі. Є бідніші серед них, є багатші. Тих, кажуть, навмисне розтикали тут після сорокового року.

По хуторах кочують бродячі батраки — зовсім дивина для радянських людей. Приходять, шукаючи роботу, здалека, з другого кінця країни, і все майно їхнє вміщається у невеликій скриньці та в кишенях просторої вовняної куртки.

Перед очима прикордонників проходять усі сільськогосподарські роботи: орання, косовиця, знову орання. Землі для прогодівлі малувато. Але ж є вода. Вдосвіта і під вечір, заклопотано стукаючи моторами, виходять у затоку рибальські човни.

У святкові дні на тому боці влаштовують гуляння або змагання на човнах із вітрилами. Сусіди люблять спорі. На лісистій горі бовваніє п’ятиповерховий будинок. Це готель для лижників і туристів. Сюди приїжджають не тільки із сусіднього містечка, але навіть із столиці. Повернувшись на заставу, старший наряду докладно доповідає про все, що довелося бачити. Пам’ять у прикордонників чіпка, добре тренована:

— Лікар на той хутір більше не приїжджав. Але хлопчик ще ходить з перев’язаною рукою. До хазяїна найнялися двоє нових наймитів. Знову приїздив чоловік у чорному клейончастому плащі. Невідомо, з міста чи з готелю. Машина в нього — мікролітражна, темно-коричнева. Стежив за нашим берегом у бінокль, ховаючись на сіннику. По обіді знову стежив — уже крізь вікно. Господар йому щось пояснював. А ввечері дід, батько господині, вудив рибу на човні.

Слід доповідати про все, що заслуговує на увагу, в тому числі й дрібниці. Хто його знає, можливо, тільки здається дрібницею, а придивишся та зіставиш з іншими дрібницями, і, дивись, вийде щось важливе!

Взагалі картина відкривається одноманітна. Подій майже не буває.

Однак недавно, в неділю, сталася подія, причому дуже сумна. Вранці, як і завжди, хуторяни попрямували у кірку. Дзвонар закликав їх витонченим передзвоном.

— Бач, видзвонює! — схвалив один прикордонник. — Частенько вибиває сьогодні! — Він сказав це тоном знавця, хоч до прибуття на кордон і не чув дзвону.

А після богослужіння почалося сільське свято. Отут, під час катання на човнах, і сталося нещастя. Воно скоїлося за невеличким мисом — прикордонники не бачили подробиць. Спочатку за деревами біліло вітрило. Потім дивляться — немає вітрила, зникло! Ну, значить, спустили його спортсмени. І раптом човни юрмою помчали до мису. Туди ж берегом побігли люди, деякі з баграми. Прикордонники зрозуміли: човен перекинувся!

Підтвердилося це наступного дня. З того боку повідомили через прикордонного комісара, що потонуло двоє, дівчина і хлопець. Просили взяти участь у пошуках.

Застава одразу ж відгукнулася. Кілька прикордонників пройшли вздовж нашого берега, оглядаючи зарослі очерету і бухточки, куди могло занести трупи течією Однак нічого не знайшли.

Звичайні повідомлення навіяли великий сум:

— Сьогодні матір водили під руки по берегу. Чи його, чи її мати. Дуже голосила.

— Знову водолазів привозили з міста. Всі шукають.

— Рідні дуже побиваються.

На третій день пошуків когось принесло до берега. Прикордонний наряд бачив, як рибалка кинув вудочки і побіг, незграбно розмахуючи руками. Зібрався натовп. Довго стояв біля води, потім рушив по домівках. Когось несли, тісно збившись. Простирадло, ні, поділ білої святкової сукні тягнувся по землі. То була утоплена.

— Як Офелія, — тремтячим голосом додав прикордонник.

За що дістав зауваження:

— Ви свої поетичні порівняння — до стінгазети! Офелію, товаришу Кикін, у рапорт не треба…

Супутника дівчини так і не знайшли…

— Куди ж він подівся? — Олександр здивований і стурбований, але взнаки не подає.

— Могло в море винести. Чи під корч затягло. Тут, знаеш, корчів у нас багато. Часто рвуть лески. Заклинило між корчами, він і гойдається собі під водою. До майбутньої весни прогойдається. А весною виштовхне його на поверхню, коли лід рушить. Повинен спливти.

— Ну, наговорилися? — докірливо питає дружина Ривчуна. — За розмовами зірницю б не проспати!..

Стемніло. Гавкають собаки. В квартирі замполіта — вона напроти — засвітилось у вікні. Штори не завішано.

Видно, як господар сідає до столу, присуває зошити та підручники. На засмаглому обличчі його — лагідний, майже дитячий вираз, трохи навіть сумний.