— Ви маєте рацію. Чим довше я жив у Вогненних Мурах, тим більше переконувався в тому, що бідолах оббрехали, звели на них наклеп з допомогою газет і радіо, як це водиться у нашому цивілізованому світі.

До ранку міг би розповідати вам про довгий будинок, у якому живе плем’я, про полювання на рибу з допомогою лука і стріл, про “заміновані” ділянки, тобто смуги землі, посипані риб’ячими кістками і замасковані зверху листям.

При мені відбулася сутичка Вогненних Мурах з ворожим племенем Арайя, що означає “голчастий скат”. Я жахом спостерігав масове застосування духових рушниць, страшних десятифутових дерев’яних труб, з яких видувають маленькі стріли, змазані отрутою кураре.

Показати б одну з цих труб у Шеффілді, на нашому заводі! Адже її можна вважати прабабусею сучасної артилерії!

Наприкінці серпня я зміцнів настільки, що зміг попрощатися з Вогненними Мурахами. У Редонді, найближчому селищі на річці, мені сказали, що Бразілія оголосила війну Німеччині.

— Ви повідомили про “Летючого Голландця”?

— Одразу ж! Тільки-но повернувся у Ріо. Було спішно вжито заходів. На Аракару полетіли літаки.

Було висловлено припущення, що німці будують аеродром на Аракарі. Підводний човен могли використовувати для зв’язку: можливо, підвозив особливо важливі будівельні матеріали.

А мені пригадався Шеффілд. Його теж можна назвати “капищем бога війни”. Чого доброго, думав я, у джунглях Амазонки будують завод, що випускатиме якусь секретну зброю. Чи не готуються з допомогою цієї зброї почати завоювання Америки, спершу Південної, потім Північної?

Та льотчики повернулися з Аракари ні з чим. Вони пролетіли над річкою кілометрів півтораста, а внизу були тільки ліси, одноманітно хвилястий зелений простір.

Олафсон, якому я розповів про це, шпетив на всі заставки підсліпуватих бразільських льотчиків. А я не міг їм докоряти.

Проблукавши ціле літо в тому районі, знаю, яка непроникна листяна запона. Були там закутки, де в найсонячніший полудень панувала ніч.

Кажуть: мандрувати по дну зеленого океану. Та це і с океан. І дно його кишить всякою нечистю. Від болотяних гадюк харарака до “човна, який уміє поринати…”

Нейл підвів голову.

У своїх спогадах він забрався так далеко у затінок бразільських пальм, що не одразу зрозумів, де перебуває тепер.

Під великим оранжевим абажуром блищить добре накрохмалена скатертина. На святковому столі розставлено горілку, бренді, страви.

У кутку обіперся об етажерку моряк. Обличчя в нього зосереджене і суворе, губи стулені.

А перед Нейлом, поклавши руки на стіл, мовчки сидить красуня в довгому вечірньому платті. У її сірих, широко відкритих очах — подив, співчуття, печаль.

— Боже мій! Я схвилював і засмутив вас! — з каяттям сказав Нейл. — І коли? У новорічну ніч! Це негарно з мого боку. Перекласти частину своїх спогадів на чужі плечі! Недарма кажуть, що бог прокляв людину, давши їй пам’ять.

— Не згоден! — сказав Шубін. — Що до мене, то я нічого не хочу забувати!

Вікторія схопилася з місця:

— Товариші! Що ж це ми! Без п’яти дванадцять!

Нейл почав присувати стільці до столу, Шубін взявся розливати в чарки горілку.

Вікторія відсунула свою чарку:

— Мені фруктової. Я не п’ю, ти ж знаєш!

— Е, ні! Хай сьогодні Гітлер п’є фруктову!

Годинник почав бити. Шубін підняв налиту по вінця чарку:

— Ну, перший тост — за перемогу!

— О, ієс, ієс! — закивав головою Нейл. — За побієду!

Це російське слово він також вивчив у Заполяр’ї.

Горілку Нейл випив одним духом, а не ковтками, як п’ють у Західній Європі. Потім добряче крякнув — теж на російський лад.

Вікторія і Шубін засміялися. Він був, виявляється, хлопень-друзяка, цей колишній робітник-зброяр із ІПеффілда і друг індіянського племені Вогненних Мурах!

За вікном шугонули вгору вогні фейєрверка, схожі на новорічну ялинку, обвішану різноколірними електричними ліхтариками і нитками “срібного дощу”, що осипався.

Шубін подумав, що, напевне, у Гітлера тремтять руки, коли він наливає собі фруктової чи мінеральної води за новорічним столом. Щось міцніше пити йому сьогодні не варто, та й взагалі він, кажуть, не бере в рот хмільного: хоче прожити до ста років!

— Хай Гітлер здохне в цьому році! — урочисто проголосив Шубін.

Охоче випили й за це.

Третій келих — традиційний: за тих, хто в морі!

Потім Нейл запропонував тост за своїх гостинних російських господарів. Шубін у відповідь хотів випити за здоров’я Нейла, але той підняв руку:

— Хочу запропонувати не зовсім звичайний тост. У новорічну ніч я звик згадувати кораблі, на яких плавав, рули серед них і танкери, і лайнери, і транспорти, і допоміжні судна, і навіть такий колісний швидкохід, як “Камоенс”. Я згадую про них із вдячністю і любов’ю. Якийсь час вони були моїм домом… Чи казав я, що Олафсон поділяв кораблі на добрі і злі? Так от, пропоную сьогодні випити за добрі кораблі! За те, щоб на їхньому шляху ніколи не зустрівся “Летючий Голландець”!

Моряки, серйозно кивнувши один одному, випили.

Настала черга Шубіна розповісти про “Летючого Голландця”.

Англієць лише зводив брови і коротко вигукував.

Який же, одначе, розмах у цього “Летючого”! Напевне, немає куточка на земній кулі, де б не побував він, — чи то як підводний зв’язковий, чи то як маклер, що допомагає військовим монополістам, торговцям зброєю, робити їхні таємні ґешефти.

Шубін сердито оглянувся на годинник, коли він коротко пробив за спиною.

Нейл підвівся:

— За півгодини мій поїзд. Мені пора!

Гостя провели до сходів.

— Пишіть же.

— І ви пишіть.

— Неодмінно зустрінемося після перемоги!

Вікторія усім тілом пригорнулася до Шубіна. Пальці її, ледь торкаючись, швидко пробігли по його лобі. Насупився! Хлопчик її знову став замислений і сумний. Чому?

Щоб розважити його, вона вдалася до всіх засобів, які мають у своєму розпорядженні в таких випадках жінки. Сьогодні Вікторія була особливо ніжна, якось незвичайно, тривожно ласкава з Шубіним. Та, прокинувшись серед ночі, вона побачила поруч червоніючий вогник цигарки.

— Що, любий? Знову він? “Ауфвідерзеен”?

— Ні. Ти спи! Я просто думаю про життя, про нас із тобою…

Вікна зашторено. У кімнаті тиша, морок. Тільки годинник повторює одне й те саме, запитує обережно: “Хто ти? Що ти?” Чи вона десь читала про це?..

— Слухай, — тихий голос Шубіна. — Я весь час думаю про слово, якого не знав Олафсон. Може, це не одне слово, а три: “Ю енд ай”? Пам’ятаєш? Нейл крикнув у таборі. Дуже сильні слова, правда? Якби штурмани всіх морів, капітани, лоцмани, суднові механіки, матроси сказали один одному “Ю енд ай”, що б тоді сталося з “Летючим”? Каменем пішов би на дно!

— А потім знову б виринув.

— Не дали б йому виринути! Блокували б його у всіх норах! Установили б всеокеанську блокаду! Олафсон один не міг цього зробити. Це можуть тільки всі разом!.. Я, ти, Нейл! Усі, кому “Летючий” — ворог. Прості, звичайні слова, коли їх вимовляють сотні тисяч людей, можуть зупинити, оглушити, убити! І потім, як у казці, усі фарватери на світі стануть чистими, вільними для плавання кораблів…

Він погасив цигарку і одразу ж, без перерви, запалив нову.

— Так, — спроквола повторив він. — “Ю енд ай”, пароль штурманів…

Ніч. Треба б спати. Але Вікторія радіє, що він не мовчить. Виговориться — засне.

— Я раніше знаєш який був? Безтурботний, нічого близько до серця не брав. Мабуть, тому й не сподобався тобі спочатку. Та після того, як побував кілька годин на “Летючому”, я почав думати про багато що і по-іншому. Не знаю, чи зумію пояснити тобі. Ну, ніби одразу окидаю поглядом велике навігаційне поле. Почав бачити свій фарватер і предмети не тільки поблизу, але й удалині. Наприклад, почав задумуватися про світ. Яким буде все, коли ми переможемо? Що я робитиму тоді? Я ж катерник, професійний військовий. От балакають про самопожертву. Викликав, мовляв, вогонь на себе чи виручив товариша, ризикуючи життям. А від мене ж можуть зажадати ще більшої самопожертви. Поставлять перед світлі адміральські очі і скажуть: “Гвардії капітан-лейтенант Шубін! Відтепер ти вже не гвардії капітан-лейтенант! Ідеш у відставку чи в запас”. Робота, звичайно, знайдеться. Буду штурманити на якомусь лісовозі, китобої, танкері. У Радянському Союзі кораблів вистачить. А не вистачить, ще побудують. На бережку припухати не збираюся.