Два гумових мішки були вже порожні. Запасне пальне з третього вилили (все одно повзти на буксирі). Один мішок поквапливо засунули в таранний відсік, приєднали до нього шланг від балона із стисненим повітрям, відкрили вентиль.

Повітря, наповнюючи мішок, почало роздувати його, а той, у свою чергу, поступово витісняв воду з відсіку. Так, систерна! Щось на зразок кустарної, саморобної систерни!

Коли перший мішок роздувся до кінця, два інших порожніх мішки було закріплено по обох бортах нижче ватерлінії і також наповнено повітрям з балона. І сталося чудо!

— Ура, — пошепки сказали поруч з Шубіним.

Це був юнга. Опустивши непотрібний уже черпак, він зачаровано стежив за тим, як вирівнюється катер, повільно-повільно піднімаючись над водою.

Он який він, дивовижний Шурків командир! Немовби вчепився могутньою рукою у свій катер, що почав тонути, і наперекір стихіям утримав на плаву!..

А втім, це було неточно: на плаву. Катер, як і раніше, сидів у пастці, між двох каменів, але, вирівнявши його, Шубін запобіг подальшому руйнуванню. Тепер розторопний боцман міг завести під днище брезентову латку — пластир і закрити пробоїни, тобто зробити те, що роблять у подібних аварійних випадках.

Шубін випростався. Він здивовано відзначив, що “Ауфвідерзеен” зник. Перемога витіснила набридливі думки в мозку, як стиснене повітря воду з відсіків!

А через кілька хвилин з моря “підгрібся” Князєв. Він наблизився і подав буксирний кінець.

Коли катер пощастило стягти з каміння і взяти на буксир, виявилося, що вали погнуто, гвинти поламано, кронштейни відскочили.

Шубін наказав команді перейти на катер Князева. На пошкодженому катері залишилися тільки троє: він сам, Павлов і боцман.

Ще добре, що хвиля була невелика.

Катер, який низько сидів і був позбавлений ходу, кидало з боку на бік. Шубін стояв біля стерна. Аж у плечах судомило, з такою силою він стискував стерно. Старий катер, на якому воював з початку війни, став ніби продовженням його тіла. Шубін болісно відчував кожен поштовх на хвилі.

Шансів довести катер до бази було мало, Шубін розумів це. Але вперта віра в щастя, інстинкт перемоги вели і підтримували його.

Катер стрибав на хвилях. Небо було смугастим від хмар. Здавалося, воно розбухає і опадає, як тент над головою.

Потім тент став поступово біліти. Ніч закінчилася.

Уранці моряки побачили наш літак, що летів назустріч. На бриючому він промчав над катерами, підбадьорливо хитнув крилами, зник, повернувся.

Князєв і Шубін пливли слідом, немовби прив’язані до нього срібною чарівною ниткою.

Так звичайно авіація наводить катери на ціль. Зараз льотчик показував, що треба триматися ближче до берега. Правильно! Там менше качає. Але ж берег ворожий!

Нічого не розуміючи, Князєв і Шубін пливли мимо Хіума, дивуючись з того, що їх не обстрілюють. Заворожені вони, чи що?

Тільки дома моряки дізналися, що вночі на Хіума було висаджено десант. Бої точилися на східному березі. Катер Павлова зазнав аварії на західному. (“Шиї німців було повернуто в інший бік”, — так прокоментував Шубін цю обстановку).

Після півночі німці швидко покотилися на південь, поспішаючи переправитися з Хіума на Саарема. До ранку на острові не залишилося жодного рибальського човна.

Чи до Шубіна було німцям?

— А ще суперечиш: не щастить! — казали Шубіну товариші. — За скільки часу вперше зазнав корабельної аварії, та й то пощастило: саме до наступальної операції приурочив!

— А це вже нам усім пощастило, — з гідністю відповідав Шубін. — Восени 1944 року наступальні операції на Балтиці не випадок, а закономірне явище! До чого ж тут ваше “щастить — не щастить”?”

Перші кілька годин після повернення шубінці почували себе героями.

Шурко, за звичаєм, розводив теревені серед дорослих “коренив”, матросів з інших катерів:

— Потім почало на хвилі бити, погойдувати. Думаємо: коли б не загинув наш командир! Гвардії старший лейтенант Князєв каже: “Я підійду до вас, товаришу командир. Треба вас знімати!” — “Зачекай! — відповідає гвардії капітан-лейтенант. — Не можна свій катер кидати у воді! Упораємося! Вигребемо!” І вигріб! Шубін же!

А боцман журився за трофейними консервами, які довелося викинути за борт:

— Навіть ящики не встиг відкрити. Так і не знаю, що то за консерви. А пригодилися б! Іноземного моряка будемо вечерею пригощати.

Та надвечір у дивізіоні стало відомо, що адмірал суворо розмовляв з Шубіним.

Начальство розсудило правильно: “Кому багато дано, з того багато й спитається”. Шубіну було багато дано — від таланту до орденів. І тому спитали з нього повною мірою.

“За врятування людей і катера — спасибі! — начебто сказав адмірал. — Але аварію тобі, Шубін, простити не можна! Завтра о десятій поясниш причини аварії. Не зумієш пояснити, звільню тебе і Павлова з посади і віддам до суду військового трибуналу!”

Припасши цигарок, Шубін і Павлов замкнулися в кімнаті. Будинок, де вони квартирували, стояв на околиці рибальського висілка, недалеко від гавані.

Через годину чи півтори в кімнаті було вже напівтемно від тютюнового диму. Наче крізь димову завісу, проривалися моряки до мети — до розгадки аварії біля західного берега Хіума.

Звичайно, не так важко було промимрити якусь загальновживану формулу каяття. Начальники, загалом кажучи, жалісливі до тих, хто кається.

Та Шубіну саме це було важко. Чесно кажучи, він не міг би так.

Надто велика була його віра в себе, щоб поступитись нею без боротьби. І цю віру він, як правило, переносив на своїх підлеглих. Павлов був надійний, так вважав Шубін.

Проте це не означає, що Шубін не був вимогливий по службі. Навпаки! Але вимогливість і недовіра — різні речі.

Шубін без кінця повторював своїм офіцерам, що па війні — та й загалом у житті — дуже важлива інерція удачі, інакше кажучи, звичка до щастя, яка невтомно виробляється. Не можна допускати необгрунтованих сумнівів у собі, вагань, самокопирсань.

Горький сказав:

“Талант — це віра в себе, у свої сили!” Але чому горьковські слова можна застосувати лише до письменників, а не до всіх людей, представників різних професій, у тому числі і військово-морської?

Років шість чи сім тому учбовий корабель, на якому проходили практику курсанти третього курсу, втягувався у гирло Північної Двіни. Шубін виконував обов’язки вахтового командира. Поруч, на мостику, стояв професор Грибов, який був начальником практики.

У даному випадку, очевидно, доцільно було б викликати з берега лоцмана. Та Грибов не зробив цього.

Він наказав передати по семафору: “Прошу дозволу лоцмана не брати. На мостику — практикант. Не хочу псувати характер майбутнього офіцера!”

І Шубін назавжди запам’ятав це…

Він одмахнув рукою клубки диму, що плавали над столом, зазирнув у лице Павлову:

— Ну-ну! Не занепадаймо духом. Міркуймо тверезо. Якщо не ми з тобою винні, то хто ж тоді винен? Компас?

Так, вибір невеликий: або командир катера, або компас.

— До речі, згадай, ми йшли з одним магнітним! Гірокомпас вибув із ладу ще на підході до притопленого корабля.

Павлов пригнічено кивнув.

Отже, на підозрі магнітний компас!

Шубін уявив, як Грибов у задумі походжає туди й сюди біля свого столу в аудиторії:

“Розберімо, — починає він, — випадок з колишнім курсантом нашого училища Шубіним. Будемо послідовно відкидати одне рішення за одним…”

Далі Грибов сказав би, напевне, про пейзаж.

“На війні, — учив він, — пейзаж перестає існувати сам по собі. Усе, що відбувається в природі, може впливати на хід подій, і навігатор повинен неодмінно враховувати це”.

Але що відбувалося в природі перед аварією? Море було штильове. З-за хмар виглядав місяць.

Якби компас збрехав де-небудь на Баренцовому морі, треба було б врахувати в здогадах північне сяйво.